Конфлікт у Лівії, що спалахнув 2011 року як відлуння Арабської весни, переріс у затяжну кризу з двома фазами громадянських воєн, масовими жертвами, руйнуванням державності та глибоким іноземним втручанням. За понад п’ятнадцять років країна з найбагатшими нафтовими запасами Африки перетворилася на арену боротьби місцевих угруповань, племінних лояльностей та геополітичних інтересів, де перемир’я 2020 року створило крихкий баланс, але не усунуло коріння поділу. Сьогодні Лівія функціонує як де-факто розділена територія з паралельними урядами — західним Урядом національної єдності в Триполі та східними структурами під впливом Халіфи Хафтара, — де перші кроки до спільного бюджету 2026 року дають обережну надію, проте спалахи насильства та політичний глухий кут нагадують про крихкість будь-якого прогресу.
Глибше розуміння війни в Лівії вимагає бачити не лише хроніку боїв, а й складну тканину причин: економічну залежність від нафти, що стала і благословенням, і прокляттям, придушені за часів Каддафі племінні та регіональні ідентичності, які вибухнули після падіння режиму, а також роль зовнішніх гравців, що постачали зброю, фінанси та найманців. Жертви обчислюються десятками тисяч загиблих і поранених, сотнями тисяч внутрішньо переміщених осіб, зруйнованою інфраструктурою та поколінням молоді, яке дорослішало в умовах нестабільності. Міграційний маршрут через Лівію до Європи забрав тисячі життів, а економіка коливалася між обвалами виробництва та частковими відновленнями завдяки нафтовим доходам.
Сучасний стан — це не мир у класичному розумінні, а пауза, під час якої міліції зберігають реальну владу на місцях, корупція роз’їдає інститути, а дипломатичні зусилля ООН та окремих держав постійно наштовхуються на взаємну недовіру сторін. Війна в Лівії досі формує не лише долю північноафриканської країни, а й впливає на безпеку Середземномор’я, енергетичні ринки та глобальні міграційні потоки.
Коріння конфлікту: режим Каддафі та вибух Арабської весни
Муаммар Каддафі прийшов до влади 1969 року в результаті військового перевороту, скинувши монархію та проголосивши Лівійську Арабську Республіку, яку пізніше трансформував у Джамахірію — «державу мас». Його режим поєднував соціалістичні експерименти, панарабізм та жорсткий авторитаризм: нафтові доходи дозволяли фінансувати амбітні інфраструктурні проєкти та соціальні програми, але водночас годували корупцію, репресії та культ особистості. Зелена книга Каддафі стала офіційною ідеологією, що заперечувала традиційні партії та парламенти на користь «народних комітетів», проте реальна влада зосереджувалася в руках диктатора та його родини.
Племінна структура лівійського суспільства — бербери, араби, туареги, тубу — за часів Каддафі була придушена, але не знищена. Режим маніпулював лояльністю племен, даючи привілеї одним і маргіналізуючи інші. Це створило тліючу напругу, яка вирвалася назовні, щойно центральна влада ослабла. Економіка залишалася монокультурною: понад 90% експортних доходів давала нафта, а диверсифікація так і не відбулася. Коли 2011 року хвиля протестів докотилася з Тунісу та Єгипту, Лівія виявилася вразливою: молодь, безробітна попри нафтове багатство, та регіони, що десятиліттями відчували себе обділеними, швидко мобілізувалися.
Протести розпочалися 15 лютого 2011 року в Бенгазі після арешту правозахисника Феті Тарбеля. Силовики відкрили вогонь по демонстрантах, і мирні акції переросли в повстання. За лічені тижні схід країни вийшов з-під контролю Триполі. Каддафі обіцяв боротися «до останньої краплі крові», а його сини публічно погрожували повстанцям. У відповідь Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1973, запровадивши безпольотну зону та дозволивши «всі необхідні заходи» для захисту цивільних. НАТО очолило повітряну кампанію, яка тривала до жовтня.
Революція 2011 року: надія, інтервенція та загибель диктатора
Національна перехідна рада, сформована в Бенгазі, стала політичним обличчям повстання. Повстанці, спочатку погано озброєні та неорганізовані, поступово захоплювали міста. Міста на заході, зокрема Місурата, витримали тривалі облоги. Міжнародна коаліція завдавала ударів по силах Каддафі, руйнуючи танкові колони та командні пункти. Водночас на землі тривали запеклі бої, де перевага часто переходила від однієї сторони до іншої.
20 жовтня 2011 року Каддафі схопили та вбили поблизу Сирти. Кадри з його останніми хвилинами облетіли світ, символізуючи кінець епохи. Національна перехідна рада оголосила про «визволення» Лівії. Багато хто тоді вірив у швидке відновлення: нафтові родовища майже не постраждали, а міжнародне співтовариство обіцяло підтримку. Проте вакуум влади швидко заповнили озброєні угруповання — колишні повстанці, племінні міліції, ісламістські формування. Вони відмовлялися роззброюватися, контролюючи цілі квартали міст та ключові об’єкти інфраструктури.
Вибори до Генерального національного конгресу 2012 року пройшли відносно спокійно, але новообраний орган не зміг встановити монополію на силу. Міліції, що фінансувалися з державного бюджету як «революційні бригади», перетворилися на паралельні центри влади. Ісламістські групи посилили вплив у Бенгазі та інших містах. Саме тоді почалося повзуче розмивання державності, яке через два роки вибухнуло повномасштабною громадянською війною.
Друга громадянська війна 2014–2020: Хафтар, «Світанок Лівії» та битва за столицю
У травні 2014 року генерал Халіфа Хафтар, ветеран війни з Чадом та колишній соратник Каддафі, який пізніше опинився в опозиції, оголосив операцію «Гідність». Його сили атакували ісламістів у Бенгазі, звинувачуючи їх у тероризмі та хаосі. У відповідь коаліція під назвою «Світанок Лівії» (в основному міліції з Місурати та ісламістські групи) у липні 2014 року захопила Триполі та міжнародний аеропорт. Країна остаточно розкололася: на сході — Палата представників у Тобруку та сили Хафтара, на заході — Генеральний національний конгрес та його союзники.
Бої точилися з перемінним успіхом. Хафтар поступово розширював контроль на сході та півдні, захоплюючи нафтові родовища «нафтового півмісяця». У 2015–2016 роках «Ісламська держава» закріпилася в Сирті, використовуючи хаос для створення африканського плацдарму. Коаліція під проводом США та місцевих сил у 2016 році витіснила джихадистів, але ціна була високою — зруйноване місто та сотні жертв.
Найзапекліша фаза розгорнулася 2019–2020 років, коли Хафтар розпочав наступ на Триполі. Його сили, підтримувані Об’єднаними Арабськими Еміратами, Єгиптом та російськими найманцями «Вагнера», підійшли до околиць столиці. Уряд національної згоди, сформований за Лівійською політичною угодою 2015 року, звернувся по допомогу до Туреччини. Анкарські дрони та турецькі військові радники змінили баланс сил. До червня 2020 року наступ на Триполі захлинувся, а сили Хафтара відступили. 23 жовтня 2020 року сторони підписали постійне припинення вогню.
Війна в Лівії ніколи не була purely внутрішньою. Туреччина підтримувала уряд у Триполі, прагнучи зміцнити свій вплив у Середземномор’ї та захистити морські угоди. Об’єднані Арабські Емірати та Єгипет бачили в Хафтарі гаранта стабільності та противагу ісламістам. Росія через «Вагнера» (пізніше Африканський корпус) отримувала доступ до нафтових родовищ та стратегічні позиції в Північній Африці. Франція на ранніх етапах схилялася до Хафтара, а пізніше балансувала. США та ЄС офіційно підтримували уряд національної єдності, але їхня залученість залишалася обмеженою.
- Туреччина — постачала дрони та військову підтримку, отримала економічні контракти та політичний важіль.
- ОАЕ та Єгипет — фінансували та озброювали сили Хафтара, побоюючись «ісламістського поясу».
- Росія — використовувала найманців для впливу та доступу до ресурсів, не ризикуючи регулярними військами.
- ЄС та США — зосередилися на боротьбі з тероризмом та міграцією, уникаючи глибокого військового занурення.
Кожна сторона переслідувала власні інтереси, часто блокуючи переговори, коли вони суперечили її цілям. Саме зовнішня підтримка дозволяла лівійським акторам продовжувати боротьбу навіть тоді, коли внутрішні ресурси вичерпувалися.
Ціна війни для лівійців: жертви, переміщення та зруйновані мрії
Точна кількість загиблих залишається предметом дискусій, проте експерти сходяться на десятках тисяч прямих та непрямих жертв з 2011 року. У 2011-му загинуло від 15 до 30 тисяч осіб. Друга фаза додала ще тисячі. До цього додається понад 11 тисяч загиблих під час повені в Дерні 2023 року, коли зруйновані дамби та відсутність ефективного управління перетворили природну катастрофу на гуманітарну трагедію. Сотні тисяч людей стали внутрішньо переміщеними, багато родин розділилися лініями фронту.
Повсякденне життя в розділеній країні — це чергування відносної стабільності та раптових спалахів насильства. У Триполі міліції контролюють квартали, збирають «податки» на блокпостах та впливають на політику. У Бенгазі та на сході домінує Лівійська національна армія Хафтара, де критика влади може коштувати свободи. Молодь стикається з безробіттям, а жінки, попри певні здобутки в освіті та політиці, часто залишаються під тиском консервативних норм та воєнного хаосу. Руйнування шкіл, лікарень та культурних об’єктів — від римських руїн Лептіс-Магни до сучасних музеїв — завдало удару по національній ідентичності.
Міграційний бізнес через Лівію став одним із найжорстокіших наслідків війни: тисячі людей гинуть у Середземному морі, а ті, хто потрапляє до лівійських таборів для мігрантів, часто стають жертвами тортур, вимагання та примусової праці з боку озброєних груп.
Нафтове серце Лівії: економіка в полоні конфлікту
Нафта — це і головна причина інтересу зовнішніх гравців, і головне джерело доходів для лівійців. До 2011 року видобуток сягав 1,6–1,7 млн барелів на добу. Конфлікти repeatedly обвалювали його до кількох сотень тисяч. Після перемир’я 2020 року виробництво поступово відновлювалося і 2025–2026 року сягнуло близько 1,3–1,4 млн барелів на добу — найвищого рівня за десятиліття. Національна нафтова корпорація планує вийти на 1,6 млн до кінця 2026-го та 2 млн до 2030 року.
Проте доходи від нафти рідко доходять до пересічних громадян. Корупція, контрабанда пального та контроль родовищ міліціями створюють паралельну економіку. Спроби блокувати експорт для політичного тиску (як це неодноразово робили сили Хафтара) завдавали удару по всьому населенню. У квітні 2026 року два конкуруючі уряди вперше за понад десять років погодили єдиний державний бюджет — важливий символічний крок, але реальне перерозподілення багатств залишається викликом.
| Параметр | Уряд національної єдності (Триполі, захід) | Уряд національної стабільності / сили Хафтара (схід) |
|---|---|---|
| Лідер | Прем’єр-міністр Абдель Хамід Дбейба | Прем’єр-міністр Осама Хаммад, фактичний контроль — Халіфа Хафтар |
| Міжнародне визнання | ООН та більшість країн | Обмежене, підтримка ОАЕ, Єгипту, Росії |
| Контроль території | Західна Лівія, частина центру | Схід та значна частина півдня, більшість нафтових родовищ |
| Ключова підтримка | Міліції Триполі та Місурати, Туреччина | Лівійська національна армія, племінні формування сходу |
Джерела даних: аналіз Ради з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations) та звіти ООН станом на 2026 рік.
Сучасна Лівія 2026 року: поділ, бюджет єдності та тінь нової ескалації
Перемир’я 2020 року тримає, великих наступів немає, але низька інтенсивність насильства зберігається. У травні 2025 року вбивство впливового командира Абделя Гані аль-Кіклі (Геніва) у Триполі спровокувало запеклі сутички між міліціями, що нагадало про крихкість західного табору. У квітні 2026 року два уряди погодили спільний бюджет обсягом близько 190 млрд лівійських динарів — уперше за десятиліття. Паралельно відбулися спільні військові навчання за участі США. Проте вибори, заплановані на 2021 рік, досі не відбулися, а суперечки щодо виборчого законодавства та формування перехідного уряду блокують прогрес.
Судова система також розділилася: рішення конституційного суду в Бенгазі 2026 року посилило юридичний розкол. Міліції продовжують домінувати в безпековій сфері, а корупція та контрабанда залишаються основними статтями «доходів» для багатьох угруповань. ООН попереджає про ризик нової ескалації, якщо політичний глухий кут затягнеться.
Перспективи врегулювання: дипломатія, виклики та обережний оптимізм
Шлях до єдиної Лівії лежить через складні компроміси: об’єднання армії та безпеки під єдиним командуванням, чесний перерозподіл нафтових доходів, конституційну реформу та проведення виборів, які всі сторони визнають легітимними. Успіх єдиного бюджету 2026 року показує, що коли зовнішні посередники (зокрема США) тиснуть на обидві сторони, прогрес можливий. Проте міліційна економіка, зовнішні патрони та глибока недовіра між елітами створюють потужні гальма.
Лівійці демонструють вражаючу стійкість: підприємці відновлюють бізнес у зруйнованих районах, молодь шукає можливості за кордоном або в нових технологіях, а громадянське суспільство, попри ризики, продовжує говорити про єдність. Війна в Лівії триває не лише на полях боїв, а й у боротьбі за майбутнє — чи стане країна прикладом того, як нафтове багатство може об’єднати, а не роз’єднати, чи залишиться застереженням про ціну незавершених революцій.
Ситуація розвивається динамічно. Кожен новий бюджет, кожна зустріч лівійських лідерів чи черговий спалах у Триполі — це чергова сторінка, яку ще належить написати самим лівійцям за підтримки чи за відсутності міжнародної спільноти. Розуміння цієї історії допомагає не лише пояснити минуле, а й передбачити, які рішення сьогодні можуть вплинути на стабільність усього регіону завтра.
About the Author
