Дика качка ЗСУ: від добровольчого загону на «Зеніті» до стрілецької бригади Повітряних Сил

Дика качка ЗСУ — це зведений добровольчий загін Повітряних Сил, який у вересні 2014 року зібрали з охоронців аеродромів, зенітників, радіотехніків і логістів, аби прикрити підступи до Донецького аеропорту. Неофіційна назва народилася з пожежі після «Градів», польських курток від волонтерів і ворожої чутки про «польський спецназ». Позицію «Зеніт» загін утримував сім ротацій поспіль.

У лютому 2023 року ця лінія стала Зведеною стрілецькою бригадою Повітряних Сил — першим повноцінним піхотним з’єднанням у складі «льотного» виду військ. Девіз бригади звучить коротко і точно: «В небі і на землі». Талісман — грифон, істота, яка тримає і повітря, і ґрунт.

Станом на 2026 рік наступниця «Дикої качки» воює вже не як спогад про ДАП, а як регулярна піхота з FPV, перехоплювачами дронів і РЕБ. Нижче — повна історія: хто це, звідки назва, як тримали «Зеніт», чому авіаторів зробили стрільцями і що змінилось за дванадцять років війни.

Звідки взялася назва і хто насправді ховався за «дикими качками»

Назву вигадали не в Генштабі і не в пресслужбі. Її подарував двадцятидворічний боєць з позивним «Молоко» — Максим Галустян — після того, як загін майже втратив усе майно ще до першого нормального окопу. Наприкінці вересня 2014-го колона стояла в селі Тоненьке, чекаючи виходу на «Зеніт». На світанку по людях і машинах відпрацювали БМ-21 «Град». Згоріли автівки з харчами й особистими речами. За словами першого командира, полковника Богдана Бондара з Вінниці, з дев’яти машин уціліли чотири. Люди лишилися в тому, у чому спали.

За тиждень волонтери привезли одяг — куртки з польськими нашивками. Близько 70 відсотків особового складу вдягли їх і шеврони не зрізали. Через добу на сепаратистських ресурсах з’явилася паніка: позицію «з останніх сил тримає польський спецназ». У світі найманців здавна кличуть «дикими гусьми». «Молоко» кинув фразу, що раз вони з авіації, то будуть дикими качками: і летять, і «бомблять». Прізвисько прилипло швидше, ніж штаб встиг вигадати офіційну назву. Волонтери намалювали шеврон і прапор. Так народилася дика качка ЗСУ — не птах у гербовнику, а глузлива відповідь ворожій пропаганді.

За моїм досвідом роботи з військовими матеріалами, саме такі «випадкові» назви тримаються довше за накази. Вони ростуть з тіла підрозділу, а не з бланка. Бондар мав позивний «Санта» — на шоломі так і писали. Заступником був полковник Микола Левицький, начальником штабу — полковник Олександр Березін. Ядро склали добровольці з охоронних батальйонів Повітряних Сил: люди, які до війни стерегли стоянки літаків, а не штурмували промзони. Частина розмовляла західноукраїнським діалектом і трохи польською — і це лише підживлювало міф про «іноземний легіон» під Авдіївкою.

Типова помилка тих, хто читає назву вперше, — шукати окрему «пташину» бригаду в штаті Сухопутних військ або плутати загін із екіпажем перехоплення з іншої частини, який пізніше теж узяв це прізвисько. У 2014–2015 роках «Дика качка» — це виключно зведений загін Повітряних Сил на «Зеніті». У 2026-му це вже ще й спадщина бригади, яка носить девіз «В небі і на землі». Плутанина шкодить родинам загиблих: різні підрозділи, різні книги пам’яті, різні шеврони.

Емоційний стрижень цієї історії простий. Авіатори не мали виглядати піхотою. Вони виглядали. І ворог злякався не форми НАТО, а того, що люди після «Граду» не відійшли, а вдягли чужі куртки і лишилися на висоті, з якої видно дорогу на аеропорт, Авдіївку, Опитне й Піски.

Як у Василькові зібрали піхоту з людей неба

12 вересня 2014 року командувач Повітряних Сил генерал-полковник Юрій Байдак підписав наказ про зведений загін. 15 вересня у Василькові Київської області почали набір. Формували не з мобілізованих «з вулиці», а з діючих військовослужбовців ПС, які самі просилися в зону АТО. Бондар пізніше розповідав, що на фронт просився навіть солдатом: полковницькі зірки в штабі його не тримали. Це важливий штрих. Загін не був штрафною ротою і не був «зливом» незручних кадрів. Це був запит самих авіаторів — піти туди, де вже горіло.

Практичний механізм виглядав так. З охоронних батальйонів аеродромів, зенітних ракетних бригад, радіотехнічних частин і тилових підрозділів знімали добровольців, зводили в одну колону, давали стрілецьке озброєння і відправляли під Донецьк підсилювати піхоту. 27 вересня загін прибув у район Тоненького. 29 вересня о 04:25 по табору вдарили «Гради» — знищили дві машини з продуктами. 30 вересня, уже в супроводі танків і БТРів 93-ї окремої механізованої бригади, «качки» зайняли «Зеніт». Старий термінал аеропорту тоді ще стояв. Висота навпроти шахти «Бутівка» була замком на воротах: хто її бере, той «закриває» летовище.

Один з бійців так рвався в колону, що спізнився на збір і доганяв побратимів на таксі з Києва до Дніпропетровська. Ця майже комічна деталь добре показує клімат 2014-го: люди їхали не за наказом «згори вниз», а за внутрішнім боргом. У нашій практиці збору свідчень про той період саме такі мікроісторії відрізняють добровольчі зведені загони від пізніших штатних бригад. Мотивація була персональною, логістика — дірявою, вогонь — щоденним.

Підводний камінь тодішньої моделі очевидний і в 2026 році, коли знову обговорюють «зведені» піхотні частини з фахівців ППО й авіатехніків. Людина, яка вміє обслуговувати радіолокатор, не стає автоматом штурмовиком за ніч. На «Зеніті» це компенсували малою чисельністю, короткою ротацією, сусідством 93-ї бригади і шаленою особистою стійкістю. Коли ту саму логіку масштабують до бригади без важкої техніки — потрібен уже інший цикл підготовки. Про це пізніше. У 2014-му ніхто не встигав писати статути: треба було зайняти висоту, поки аеропорт ще дихав.

Зв’язок із сучасністю прямий. Васильківський сценарій — добровольці ПС ідуть у піхоту — у 2023–2026 роках повторився вже як державна практика, тільки замість однієї позиції з’явилися Авдіївка, Кринки, Вовчанськ і Покровськ. Різниця в масштабі не скасовує спорідненості. «Дика качка» стала прецедентом, на який посилався навіть командувач Повітряних Сил, коли оголошував народження бригади.

Позиція «Зеніт»: чому одна висота вирішувала долю аеропорту

«Зеніт» — не поетична метафора, а конкретний опорний пункт між Авдіївкою і Донецьким аеропортом, навпроти шахти «Бутівка». Звідти прострілювалася логістика кіборгів у новому й старому терміналах. Якщо висоту віддати, кільце навколо ДАП замикається. Тому загін і поставили саме туди, а не «десь під Донецьком». Перша ротація тривала 44–45 діб. Бондар казав: не стріляли лише один день — 2 листопада 2014-го. Решта ранків починалася з прильотів. За спогадами учасників, лише за цей захід нарахували понад десять тисяч обстрілів і сімнадцять атак.

22 січня 2015 року стався бій, який досі розбирають на заняттях з тактики. Близько 10:00 на позицію вийшла батальйонно-тактична група 1-ї «словянської» бригади бойовиків: близько десяти танків Т-72 і протитанкова батарея МТ-12 «Рапіра». На спостережному пункті старший солдат Ігор Ємельянов розгледів, що колона зійшла з очікуваного маршруту і йде просто на «Зеніт». Наказ відкрити вогонь з усіх стволів віддав тоді ще полковник Олександр Турінський, позивний «Граф». Через вісім років він стане першим командиром уже бригади — рідкісна дуга долі в українській війні.

Бій тривав близько десяти годин. Першу колону відкинули, друга не пішла вперед. Знищено понад пів сотні бойовиків, узято в полон сімох, захоплено два БТР-80 і чотири МТ-12. Одну справну «Рапіру» одразу поставили на «Зеніт» і били нею по промзоні Спартака. Ємельянов з РПГ зробив 23 постріли, 21 влучив: сім БМП і БТРів, два «Урали». Того дня загинули майор Василь Петренко, «Моцарт», зі 160-ї зенітної ракетної бригади, і солдат Денис Попович, «Денді», з 40-ї бригади тактичної авіації. Поранених ворогів зібрали, нагодували з власного посуду і передали СБУ. Ця деталь важливіша за будь-який пафос: люди, яких щодня кришили «Градами», не перетворили полонених на трофей для помсти.

Практичний урок «Зеніту» для 2026 року звучить жорстко. Одна добре обрана висота з нормальним спостереженням і правом відкривати вогонь без багатогодинного «узгодження» здатна зупинити БТГр. Одна висота без боєкомплекту, без сусідів на флангах і без права на ініціативу перетворюється на братську могилу. Типова помилка пізніших імпровізованих опорників — копіювати назву «Зеніт» як бренд стійкості, але не копіювати розвідку, взаємодію з танками 93-ї і дисципліну вогню. Назва не тримає ґрунт. Тримають люди і рішення командира на місці.

Експертний акцент, який часто гублять у патріотичних текстах: «Дика качка» не замінила кіборгів в аеропорту. Вона закривала їм спину. Без «Зеніту» історія ДАП була б коротшою. З «Зенітом» — довшою і кривавішою. Обидва твердження правдиві одночасно.

Сім ротацій, одинадцять імен і рік, який не закінчився в 2015-му

З 25 вересня 2014-го по 28 вересня 2015-го через «Зеніт» пройшли сім ротацій зведеного загону. Командири змінювалися. Першу ротацію вів Бондар, штаб — Березін. П’яту — полковник В’ячеслав Хлоп’ячий. Шосту — полковник Ігор Левчук. Сьому — полковник з позивним «Тайга», начальник штабу полковник Ігор Чікін. Ротаційна модель рятувала від вигорання, але ламала наступність: кожна нова зміна вчила місцевість заново під вогнем. Це класична пастка зведених загонів, і її добре видно, якщо читати не лише бойові журнали, а й списки загиблих за датами.

За сім заходів загін втратив одинадцять бійців: трьох офіцерів, двох сержантів, п’ятьох солдатів і одного матроса. 24 жовтня 2014-го під Авдіївкою загинув майор Ярослав Костишин. 22 січня 2015-го — Петренко і Попович. 23 березня — солдат Юрій Савицький. 13 квітня 2015-го сталася найчорніша доба: Олексій Вовченко, Дмитро Гура, Василь Путаненко, Олександр Тищенко, Богдан Гончаренко. Це була найбільша одноразова втрата за весь рік на «Зеніті». Позицію після кожного удару знову займали свої. Її не здали.

У січні 2018-го у Вінниці нагороджували тих, хто вижив, і вголос читали імена полеглих. Бондар тоді вже не командував загоном, але лишався обличчям першої ротації. Для міста це була не «столична» історія ДАП, а своя: вінничанин зібрав загін, вінничани прийшли на вечір пам’яті. Такі локальні ритуали тримають підрозділ живим між війнами краще за будь-який статут. Коли в 2023-му бригаді знадобився міф заснування, він уже лежав у вінницьких і васильківських архівах, а не в кабінеті піарника.

Після вересня 2015-го загін не зник одним наказом. Форма «Дикої качки» тліла в різних зведених підрозділах ПС аж до 24 лютого 2022-го. Це не була безперервна бригада з одним номером. Це була традиція: якщо Повітряним Силам треба дати піхоту на землю, згадують «качок». У лютому 2022-го ця лінія формально обірвалася як окремий загін і через рік відродилася вже як штатна бригада. Для сімей загиблих 2014–2015 років важливо не змішувати ці етапи в один нерозбірливий «бренд».

У 2026-му, коли військо знову дискутує про ціну переведення вузьких фахівців ПС у стрілецькі батальйони, рік семи ротацій звучить як застереження. Одинадцять втрат на одній висоті — це не «дешево». Це плата за те, що держава тоді не мала зайвої піхоти, а аеропорт треба було тримати. Повторювати модель без підготовки, медицини й техніки — значить платити ту саму ціну в більшому масштабі.

Як загін став бригадою: рішення 2023 року і ціна наступності

7 лютого 2023 року наказом Верховного Головнокомандувача і рішенням Генерального штабу створено Зведену стрілецьку бригаду Повітряних Сил. Це перше повноцінне піхотне з’єднання всередині ПС. Ідейним попередником прямо назвали «Дику качку». 26 червня 2023-го тодішній командувач Повітряних Сил генерал-лейтенант Микола Олещук сказав публічно: у 2014–2015 роках загін героїчно тримав «Зеніт», минуло дев’ять років — і вже зведена стрілецька бригада пліч-о-пліч з морськими піхотинцями б’є ворога на Донеччині. Текст з’явився на ArmyInform і розійшовся українськими стрічками. Для військової культури це був акт усиновлення: штаб ПС офіційно визнав, що «качки» — не фольклор, а родовід.

Першим командиром бригади став генерал-майор Олександр Турінський — той самий «Граф», який 22 січня 2015-го наказав бити з усіх стволів. Символ сильніший за будь-який шеврон. З червня 2023-го по липень 2024-го бригадою командував полковник Олександр Третьяков. З липня 2024-го — полковник Борис Рябуха. У відкритих сюжетах Командування ПС Рябуха прямо каже: це найбільша піхотна складова Повітряних Сил, і вона вже два роки воює поряд із ДШВ та морпіхами. Кадрова лінія важлива. Бригадою керують не «випадкові піхотинці з боку», а офіцери, які розуміють логіку ПС і водночас прийняли землю як основне середовище.

Комплектування повторило 2014-й, лише в іншому масштабі. Добровольці й відібрані фахівці зенітних, радіотехнічних, логістичних і технічних частин проходять курс базової піхотної підготовки: стрільба, інженерія, тактична медицина, бій у населеному пункті, взаємодія з суміжними родами. Власної важкої броні бригада не має. На полігоні й на фронті вчаться на техніці морської піхоти та десантно-штурмових військ, з якими потім ідуть у одні й ті самі посадки. Це і сила, і слабкість. Сила — боєць одразу вбудовується в чужий бойовий порядок. Слабкість — без сусіда бригада не є самодостатнім механізованим кулаком.

Типова помилка коментаторів 2023–2024 років полягала в тому, щоб або героїзувати «авіаторів-піхотинців» без питань, або звинувачувати Генштаб у «винищенні рідкісних спеціальностей». Обидва полюси брешуть наполовину. Питання не в моралі, а в арифметиці фронту: піхоти бракує завжди, а зенітник без комплексу в полі — уже не зенітник. Грамотне рішення — відбирати тих, хто сам іде, і не знімати з бойових розрахунків критичних фахівців ППО. Погане — мести всіх підряд, включно з техніками дефіцитних літаків. Відкриті дискусії 2025 року про переведення персоналу ПС у Сухопутні війська показали, наскільки тонка ця межа.

Для 16 військових бригади, яких улітку 2023-го представили до державних нагород за героїзм на Донеччині, юридична наступність не була абстракцією. Вони воювали вже як штатна частина, але під тінню «Зеніту». У серпні 2025-го лічильник нагород виглядав інакше: 558 державних відзнак і 3679 заохочень від Міністерства оборони, Головнокомандувача та Командування ПС. Масштаб змінився. Дух — ні.

Бойовий шлях 2023–2026: Авдіївка, Кринки, Харківщина, Покровськ

Бойове хрещення бригади почалося в березні 2023-го на Донеччині, у районі Авдіївки — за кілька кілометрів від того самого «Зеніту», де дев’ять років тому стояли перші «качки». Географічний рикошет жорстокий. Місто, яке загін прикривав у 2014-му, бригада обороняла вже в руїнах 2023-го, у зв’язці з морською піхотою. Це не «поетичне повернення». Це той самий промисловий район, ті самі лісосмуги, інша щільність артилерії й дронів. Людина, яка читає лише шапку новини, бачить «знову Донеччина». Людина, яка знає родовід, бачить замкнене коло в дванадцять років.

У жовтні 2023-го три батальйони бригади кинули на утримання плацдарму біля села Кринки на Херсонщині. Знову поруч із морпіхами. Кринки стали одним із найжорсткіших епізодів війни: вузький клаптик лівого берега, постійні удари КАБів, логістика через річку, нуль права на помилку. 23 жовтня 2023-го там загинув солдат Юрій Дмитрієнко з 88-го окремого батальйону. Ім’я варто вимовляти вголос, бо «плацдарм» у зведеннях часто лишається без прізвищ. Кринки показали межу зведеної піхоти без власної важкої підтримки: стійкість є, автономність — умовна.

У травні 2024-го частини передислокували на Харківський напрямок — Вовчанськ, Стариця, Дворічна, Куп’янськ, Богодухів. Це вже інша війна: штурми малими групами, полювання на FPV, робота по логістиці ворога, постійна загроза з повітря. У серпні 2025-го бригада знову на Покровському напрямку; в одному з епізодів бійці першої роти першого батальйону взяли в полон двох російських військових. Географія відкритих джерел ширша за один сектор: Гришине, Вугледар, Тоненьке, Мар’їнка, Новобахмутівка, Степове, Курахове, Нескучне, Урожайне, Велика Новосілка, Сумщина, окремі епізоди на території Бєлгородської області. Це не «парадний список перемог». Це карта виснаження.

Практичний нюанс 2025–2026 років: бригада все частіше говорить про себе мовою дронів, а не лише окопів. Розрахунки FPV, розвідувальні «Лелека» і «Довбуш», дрони-перехоплювачі, РЕБ. Підрозділи перехоплення з промовистою назвою «Свідки Спаса» на Харківщині щодня знімають ворожі борты. У тижневому зведенні за 10–16 серпня 2026 року бригада звітувала про понад 650 вильотів, з них близько 250 розвідувальних і понад 400 бойових. Для піхотного з’єднання ПС це логічно: небо — рідна стихія навіть тоді, коли людина стоїть у лісосмузі з пультом, а не в кабіні.

Підводний камінь відкритих зведень — спокуса вимірювати війну «вильотами». Шістсот п’ятдесят дронів за тиждень — це напружена робота. Це ще не контроль території. Піхота як і раніше вирішує, хто вранці п’є каву в посадці. «Дика качка» 2014-го це знала без пультів. «Дика качка» 2026-го мусить знати і те, і інше, інакше наступниця зрадить попередницю.

Як готують «качок» сьогодні: перекваліфікація, дрони і типові зриви

Курс, через який проходить особовий склад бригади, навмисно грубий і приземлений. Колишній технік радіолокаційної роти вчить окопуватись, ставити міни, тягнути пораненого, працювати в парі під FPV. Колишній охоронець аеродрому вчить не «стояти на КПП», а рухатися в лісосмузі, де кожен тепловізор — суддя. Програма включає стрілецьку підготовку, інженерію, тактичну медицину, бій у кам’яній забудові і штабні «склейки» з морпіхами та ДШВ. Навчання на чужій техніці — окремий блок: якщо завтра сусідній батальйон десанту дає БТР, стрілець ПС має вміти з нього спішитися, а не фотографуватись біля борта.

За моїм досвідом розмов із інструкторами подібних курсів, найчастіший зрив — не фізика, а гординя спеціальності. Людина, яка десять років крутила складну техніку, внутрішньо опирається ролі «просто автоматника». Другий зрив — зворотний: повне відкидання старої кваліфікації. Радіотехнік, який забуває, що вміє читати ефір, гірший за мобілізованого з заводу, бо втрачає унікальну перевагу. Правильна перекваліфікація не стирає ПС-ідентичність, а ставить її на ґрунт. Саме тому акцент бригади на РЕБ, розвідувальні борты й перехоплювачі — не мода 2026 року, а спроба не викинути професію на смітник окопу.

Практичні кейси видно неозброєним оком. На Харківщині перехоплювачі знімають розвіддрони на кшталт «Князь Вєщій Олєг» — дорогі очі ворога, без яких штурмові групи йдуть наосліп. На Покровському напрямку FPV-розрахунки закривають «кишені», куди піхота вже не сунеться без втрат. У зв’язці з морпіхами на Кринках і Авдіївці стрільці ПС закривали фланги й тил, а не грали роль окремого «елітного» кулака. Три різні сюжети, одна логіка: не конкурувати з механізованою бригадою на її полі, а давати те, чого в чистої піхоти менше — небо, ефір, дрон.

Типові помилки комплектування, які вже встигли стати притчею в 2024–2026 роках, такі. Знімати з бойового розрахунку ППО людину, без якої комплекс сліпне. Кидати на штурм тих, хто не пройшов повний стрілецький курс, бо «вони ж військові, розберуться». Обіцяти важку техніку «на днях» і не давати її місяцями, залишаючи батальйон у чистому полі під КАБами. Копіювати «Дику качку» 2014-го як романтичний бренд, забуваючи, що тоді була одна висота і сусіди з танками 93-ї, а не тридцять кілометрів фронту.

Емоційний нерв підготовки — сором і гордість одночасно. Сором — бо пілотний вид військ віддає людей у багнюку. Гордість — бо ці люди не тікають у тилові казки, а вчать нову війну. У 2026-му фронт уже не вибачає ані снобізму «ми з авіації», ані зневаги «ви лише піхота». Виживає той, хто вміє бути грифоном: і лев, і орел, в один і той самий ранок.

Що «Дика качка» означає для Повітряних Сил і для країни у 2026 році

Для Повітряних Сил ця історія — дзеркало власної еволюції. У 2014-му ПС віддали на землю добровольчий загін, бо інакше аеропорт залишився б без спини. У 2023-му віддали бригаду, бо інакше не вистачало стрілецького м’яса на кількох операційних напрямках. У 2026-му бригада вже не виняток, а частина нової норми: кожен вид військ частково стає піхотою, якщо земля горить. Хто цього не прийняв, той досі шукає «чисту» війну в підручниках 2000-х.

Для сімей військових ПС практичний сенс жорсткіший. Син або чоловік може бути техніком, зенітником, охоронцем стоянки — і через пів року опинитися в лісосмузі під Покровськом. Це не обов’язково «зрада спеціальності». Це може бути свідомий вибір, як у Бондара, який просився солдатом. Це може бути наказ. Різниця між цими двома шляхами — прірва, і суспільству варто її розрізняти, а не змазувати гаслом «всі воюють». Доброволець 2014-го і переведений фахівець 2025-го — різні контракти зі державою, навіть якщо шеврон схожий.

Для історичної пам’яті головний ризик — перетворення «Дикої качки» на порожній мем. Шеврон із качкою вже живе окремим життям: його ставлять на футболки, плутають з іншими підрозділами, використовують як загальну метафору «авіатори на землі». Мем з’їдає імена. Петренко, Попович, Костишин, Гура, Вовченко, Путаненко, Тищенко, Гончаренко, Савицький, Дмитрієнко, Муравський — це не «контент». Це конкретні люди, без яких висота і плацдарм виглядали б інакше. У нашій практиці написання військових текстів найгірша послуга героям — зробити з них орнамент.

Альтернативний підхід, який уже працює в живих підрозділах, простіший за пафос. Зберігати дві дати: 15 вересня як народження загону і 7 лютого як народження бригади. Не змішувати книгу пам’яті 2014–2015 з втратами 2023–2026, але ставити їх на одну полицю. Учити новачків бою 22 січня не як легенду, а як тактичний кейс: спостереження, ініціатива, трофейна гармата, полонені, яких не добили. Тримати грифона чесно: якщо береш небо в символіку, мусиш уміти збивати чужі дрони, а не лише носити патч.

Станом на серпень 2026-го дика качка ЗСУ — це одночасно могили під Авдіївкою, шеврон із польським присмаком легенди, бригада Рябухи, 650 дронових вильотів на тиждень і девіз, який не застарів. Небо й земля більше не різні війни. Вони зійшлися в одному нарукавному знаку й одному довгому списку прізвищ.

About the Author

Палій Соломія

Editor

Соломія Палій — журналістка, яка спеціалізується на системах ППО, протиракетній обороні та сучасних засобах радіоелектронної боротьби. Пише про Iron Dome, Iron Beam, українські та західні комплекси ППО, а також про еволюцію загроз від крилатих і балістичних ракет. Має досвід роботи з відкритими даними розвідки та технічними звітами. Її матеріали вирізняються системним підходом і чітким поясненням багаторівневої оборони.

Visit Website View All Posts