Касетні боєприпаси являють собою один із найскладніших і водночас найбільш контраверсійних видів озброєння сучасності. Вони здатні за один постріл або скидання уражати площу розміром із футбольне поле чи навіть більше завдяки розкиданню десятків або сотень менших бойових елементів. У військовій практиці така зброя демонструє високу ефективність проти розосереджених цілей — піхоти в окопах, техніки на марші чи артилерійських позицій. Водночас саме через особливості конструкції та значну частку нерозірваних суббоєприпасів вони створюють довготривалу загрозу для цивільного населення, подібну до протипіхотних мін, що зберігається роками після завершення бойових дій.
Міжнародна спільнота відреагувала на ці ризики ухваленням Конвенції про касетні боєприпаси 2008 року, яку ратифікували понад 110 держав. Проте ключові учасники нинішніх конфліктів, зокрема Росія та Україна, не є сторонами договору, а Сполучені Штати, хоча й не приєдналися до заборони, передавали таку зброю українським силам для посилення оборонних можливостей. У війні, що триває, обидві сторони застосовували касетні засоби, однак масштаби та наслідки використання суттєво різняться. Це породжує гострі дискусії про баланс між військовою доцільністю та гуманітарними втратами.
Стаття розкриває технічні аспекти, історичний контекст, правовий статус, реальні приклади застосування та довгострокові наслідки. Матеріал розрахований як на читачів, які вже знайомі з темою, так і на тих, хто вперше стикається з поняттям касетних боєприпасів.
Що таке касетні боєприпаси та принцип їхньої дії
Касетний боєприпас — це контейнер, який під час польоту або на заданій висоті розкривається і розкидає численні суббоєприпаси (касетні бойові елементи, або КБЕ). Один такий контейнер може містити від кількох десятків до кількох сотень менших боєголовок. Суббоєприпаси падають на землю, де спрацьовують контактні, часові або інші детонатори. Площа ураження залежить від висоти розкриття, швидкості носія та конструкції — часто це територія завбільшки з один-два футбольні поля.
На відміну від звичайного снаряда чи бомби, які вражають точкову ціль, касетна система діє за принципом «залізного дощу». Кожен суббоєприпас може бути осколково-фугасним, кумулятивним (для броні), запалювальним чи навіть міною. Деякі сучасні зразки мають елементи самонаведення або ударного ядра. Це дозволяє ефективно вражати живу силу та легкоброньовану техніку на великій площі за короткий час.
Конструкція варіюється: авіаційні бомби серії РБК, артилерійські снаряди калібру 155 мм, реактивні снаряди для РСЗВ «Град», «Ураган», «Смерч» або їхніх аналогів, а також головні частини тактичних ракет. Існують і спеціалізовані варіанти — для дистанційного мінування, ураження злітно-посадкових смуг чи навіть виведення з ладу електромереж за допомогою струмопровідних волокон.
Історія розвитку касетних засобів ураження
Перші прототипи з’явилися ще під час Другої світової війни. Радянський Союз застосовував запалювальні касетні бомби, відомі як «хлібний кошик Молотова», проти Фінляндії взимку 1939–1940 років. Німецькі війська використовували подібні системи під час бліцкригу для ускладнення гасіння пожеж у містах. Після війни технології стрімко еволюціонували.
Масштабне застосування відбулося під час війни у В’єтнамі та суміжних країнах. Американська авіація скинула мільйони тонн боєприпасів на Лаос, Камбоджу та В’єтнам, значну частину з яких становили касетні. Багато суббоєприпасів не вибухнули одразу, і досі лаоські селяни знаходять небезпечні «метелики» — маленькі бомбочки, що нагадують іграшки. Цей досвід став одним із поштовхів до міжнародних дискусій про заборону.
У наступні десятиліття касетні боєприпаси з’явилися в арсеналах багатьох країн. Радянський Союз та його наступники розробили широку номенклатуру для артилерії та авіації. США вдосконалювали системи з нижчим відсотком відмов, хоча повністю усунути проблему не вдалося. Конфлікти в Перській затоці, на Балканах та в інших регіонах продемонстрували як переваги, так і трагічні наслідки для цивільних.
Основні типи касетних боєприпасів
Класифікація залежить від призначення суббоєприпасів та способу доставки. Ось найпоширеніші категорії:
- Протипіхотні — розраховані на ураження живої сили осколками. Часто поєднуються з іншими типами.
- Протитанкові — оснащені кумулятивними елементами або ударним ядром для пробивання броні. Приклади: ПТАБ, СПБЕ, сучасні SADARM-подібні системи.
- Запалювальні — містять напалм, білий фосфор чи інші речовини для підпалу об’єктів і лісів.
- Мінувальні — розкидають протипіхотні та протитанкові міни, які можуть мати самоліквідатори або розтяжки.
- Протиаеродромні — призначені для руйнування злітно-посадкових смуг комбінацією кумулятивних та фугасних елементів.
- Спеціальні — електрокоротильні (для виведення електромереж з ладу) або навіть агітаційні (для розкидання листівок).
Сучасні зразки часто є комбінованими: один суббоєприпас може мати і осколкову, і кумулятивну дію (dual-purpose improved conventional munition, DPICM). Це підвищує універсальність, але ускладнює ідентифікацію та розмінування.
Військові переваги та технічні характеристики
Головна перевага касетних боєприпасів — висока щільність ураження на великій площі за короткий час. Один 155-мм снаряд DPICM може містити 76–88 суббоєприпасів. Реактивний снаряд для «Смерча» здатен розкидати значно більше. Це особливо ефективно проти піхоти в траншеях, скупчень техніки чи артилерії на відкритій місцевості.
У контексті позиційної війни, коли противник використовує розгалужену систему окопів і укриттів, касетні засоби дозволяють «накрити» значні ділянки фронту. Вони також корисні для дистанційного мінування підходів або для придушення вогневих точок. Деякі системи мають елементи корекції траєкторії, що підвищує точність.
Недоліки очевидні навіть з військової точки зору. Висока частка відмов (dud rate) означає, що частина суббоєприпасів не вибухає одразу і залишається на полі бою. За різними оцінками, для радянських/російських зразків цей показник у бойових умовах може сягати 10–40 %. Американські DPICM у тестах демонструють нижчі цифри — близько 2–2,35 % або менше, однак реальні польові дані часто вищі через ґрунт, рослинність і погодні умови. Кожен нерозірваний елемент стає потенційною міною.
| Тип / Система | Кількість суббоєприпасів (приблизно) | Типовий dud rate (оцінки) | Застосування |
|---|---|---|---|
| 155 мм DPICM (США) | 76–88 | 2–15 % (тести vs реальність) | Артилерія, передано Україні |
| РСЗВ «Смерч» / аналоги (РФ) | до кількох сотень | 10–40 % | Реактивна артилерія |
| Авіаційні РБК (різні) | залежить від модифікації | варіюється | Авіація |
Ці цифри — узагальнені на основі відкритих джерел та звітів моніторингових організацій. Реальні показники залежать від конкретної партії, умов застосування та технічного стану.
Міжнародно-правовий статус
Конвенція про касетні боєприпаси, ухвалена 2008 року в Дубліні, забороняє розробку, виробництво, накопичення, передачу та застосування такої зброї. Станом на 2026 рік її ратифікували 112 держав, ще кілька — на стадії приєднання. Третя оглядова конференція запланована на вересень 2026 року в Лаосі — країні, яка досі відчуває наслідки масового застосування касетних боєприпасів десятиліттями раніше.
Росія та Україна не є учасницями Конвенції. Сполучені Штати також не приєдналися, хоча й запровадили внутрішні обмеження на передачу боєприпасів з високим відсотком відмов. У 2023–2025 роках США здійснили низку передач Україні 155-мм снарядів DPICM та ракет ATACMS з касетними бойовими частинами. Це рішення викликало критику з боку правозахисних організацій та деяких союзників, однак обґрунтовувалося військовою необхідністю в умовах дефіциту звичайних боєприпасів.
Важливо розрізняти юридичний статус і практичне застосування. Навіть для країн, що не приєдналися до Конвенції, діють загальні норми міжнародного гуманітарного права: принцип розрізнення цивільних і військових об’єктів, пропорційності та запобігання надмірним стражданням. Застосування касетних боєприпасів у населених пунктах майже завжди порушує ці принципи через невибірковий характер ураження.
Застосування у війні Росії проти України
З перших днів повномасштабного вторгнення 2022 року російські війська систематично використовували касетні боєприпаси проти українських позицій, міст і критичної інфраструктури. Зафіксовано застосування систем «Град», «Ураган», «Смерч», авіаційних бомб та інших носіїв. За оцінками українських та міжнародних джерел, до середини 2025 року Росія застосувала проти України майже 6000 таких боєприпасів. Це призвело до сотень загиблих і поранених серед цивільних, руйнування житлових кварталів, лікарень та шкіл.
Українські сили також застосовували касетні боєприпаси, зокрема отримані від США з 2023 року. Вони використовувалися переважно проти скупчень російської піхоти та техніки на фронті, особливо в умовах позиційної війни на сході та півдні. За даними моніторингових звітів, загальна кількість цивільних жертв від касетних боєприпасів в Україні з 2022 року перевищує 1200 осіб — одна з найвищих цифр у світі за цей період.
Обидві сторони стверджують, що застосовують зброю лише проти військових цілей. Проте реальність війни показує, що навіть «точні» удари в умовах щільної забудови та переміщення цивільних створюють неприйнятні ризики. Нерозірвані суббоєприпаси залишаються на полях, у лісах, на узбіччях доріг і в дворах — загроза, з якою українські сапери та міжнародні організації боротимуться десятиліттями.
Гуманітарні наслідки та довготривала небезпека
Найбільш трагічний аспект касетних боєприпасів — це не миттєвий вибух, а те, що відбувається після. Суббоєприпаси, які не спрацювали, лежать на поверхні або частково заглиблюються в ґрунт. Вони можуть виглядати як металеві кульки, «метелики» або циліндрики — яскраві, компактні, іноді привабливі для дітей. Один випадковий крок, удар лопатою чи навіть вітер можуть спричинити детонацію через години, дні чи роки.
У Лаосі, де американські касетні бомби застосовувалися масово в 1960–1970-х, досі щороку гинуть і калічаться десятки людей, переважно селяни та діти. Подібна ситуація складається в багатьох регіонах України, де тривають бої або нещодавно завершилися активні фази. Сапери з Державної служби з надзвичайних ситуацій та міжнародні місії щодня знешкоджують сотні таких елементів.
Психологічний тиск на населення не менш руйнівний. Люди бояться ходити в поля, збирати врожай, грати дітям на подвір’ї. Це паралізує нормальне життя навіть у відносно спокійних районах. Економічні втрати від замінованих земель та необхідності постійного розмінування також величезні.
Зусилля з розмінування та міжнародна допомога
Україна стала однією з найбільш замінованих країн світу. Окрім касетних суббоєприпасів, є мільйони протипіхотних і протитанкових мін, нерозірваних снарядів та інших вибухонебезпечних предметів. Міжнародні партнери надають обладнання, техніку, навчають українських саперів та фінансують програми розмінування. Проте масштаби завдання вимагають десятиліть системної роботи.
Сучасні технології — дрони з датчиками, роботизовані системи, спеціалізовані машини для механічного розмінування — пришвидшують процес. Однак повністю усунути загрозу від касетних елементів складно: вони маленькі, численні та часто розкидані по складній місцевості. Кожен знайдений і знешкоджений елемент — це врятоване життя.
Громадські організації та волонтери відіграють важливу роль у просвіті населення: пояснюють, як розпізнавати небезпечні предмети, куди повідомляти про знахідки та чому не можна їх чіпати. Ця робота триває паралельно з бойовими діями та відбудовою.
Сучасні тенденції та перспективи на 2026 рік
Попри міжнародний тиск, касетні боєприпаси залишаються в арсеналах держав, які не приєдналися до Конвенції. Деякі країни розробляють «нове покоління» з нижчим відсотком відмов та елементами самознищення. Проте повністю вирішити проблему відмов поки не вдається — фізика та реальні бойові умови вносять свої корективи.
У 2026 році ключовою подією стане Третя оглядова конференція Конвенції в Лаосі. Учасники обговорюватимуть посилення універсалізації договору, підтримку жертв та розмінування. Паралельно триватимуть дискусії про етичні межі застосування «застарілої» зброї в умовах сучасних війн.
Для України питання касетних боєприпасів — це не лише військова доцільність, а й довгострокова гуманітарна та екологічна проблема. Кожне рішення про їх застосування сьогодні відлунює десятиліттями для наступних поколінь. Міжнародна спільнота, правозахисники та військові експерти продовжують шукати баланс між необхідністю захищати країну та обов’язком мінімізувати страждання цивільних — як сьогодні, так і в майбутньому.
Розуміння технічних деталей, історичного досвіду та реальних наслідків допомагає формувати більш відповідальне ставлення до цієї складної теми. Інформація — перший крок до того, щоб подібні системи не ставали нормою, а залишалися винятком, який світ прагне обмежити.
About the Author
