Північна Корея десятиліттями вибудовувала артилерію як головний інструмент стримування, перетворюючи звичайні снаряди на масивний щит і меч одночасно. У цехах під гаслами чучхе народжувалися сотні тисяч боєприпасів калібрів від 122 до 170 міліметрів — переважно копії радянських зразків, але з власними модифікаціями та відбитком ізольованої промисловості. Ці снаряди не просто лежать на складах: вони стали реальним чинником на фронтах сучасної війни, де обсяги вогню часто вирішують більше, ніж точність окремого пострілу.
Мільйони таких боєприпасів опинилися в російських руках з 2023 року, дозволивши Москві підтримувати високу інтенсивність обстрілів в Україні навіть за обмеженого власного виробництва. Водночас реальність виявилася жорсткішою: багато партій походять зі старих запасів 1970–1980-х років, демонструють нестабільну балістику та час від часу призводять до руйнування стволів гармат. У 2025–2026 роках Пхеньян активізував модернізацію заводів і закликав до нарощування випуску нових типів снарядів, проте виснаження складів і зовнішній тиск створюють очевидні межі.
Ця історія розкриває парадокс північнокорейської артилерії — гігантську кількість, побудовану на самозабезпеченні, та водночас технічні компроміси, які стають видимими саме тоді, коли снаряди потрапляють у реальний бій.
Історія формування арсеналу артилерійських снарядів КНДР
Після завершення Корейської війни 1950–1953 років Північна Корея отримала значну кількість радянської та китайської артилерії разом із технологіями виробництва боєприпасів. Спочатку це були прямі поставки та ліцензійне складання, але вже в 1960–1970-х роках режим взяв курс на повну самодостатність відповідно до ідеології чучхе. Заводи почали копіювати радянські снаряди калібрів 122 і 152 міліметри, одночасно розробляючи власні рішення для далекобійних систем.
Перехід від імпорту до масового власного виробництва супроводжувався численними конверсіями: буксирувані гармати встановлювали на шасі артилерійських тягачів ATS-59, бронетранспортерів VTT-323 та навіть модифікованих танкових баз типу Chonma-ho. Так з’явилися серії самохідних установок Tokchon та інші, де снаряди стали частиною мобільнішого комплексу. До кінця 1980-х Північна Корея вже мала розгалужену мережу підприємств, здатних випускати мільйони одиниць боєприпасів на рік у мирний час.
Особливе місце посіла розробка 170-міліметрової системи, відомої на Заході як Koksan. Вона виникла як відповідь на потребу в дальності, достатній для ураження околиць Сеула з території КНДР. Ствол довжиною близько L/66 та спеціальні активно-реактивні снаряди дозволили досягти оціночної дальності до 60 кілометрів. Ця зброя стала символом північнокорейської артилерійської доктрини — акцент на масований вогонь на великі відстані замість високоточних боєприпасів.
Основні калібри та конструктивні особливості снарядів
Артилерійські снаряди Північної Кореї охоплюють кілька ключових калібрів, кожен з яких має свої тактичні ніші. Найпоширеніші — 122 і 152 міліметри, що сумісні з більшістю російських та радянських систем (Д-30, Д-20, 2С1, 2С3 та інші). 130-міліметрові снаряди використовуються в гарматах типу М-46, а 170-міліметрові — виключно в системах Koksan.
Типовий снаряд складається зі сталевого корпусу з мідним ведучим пояском, який забезпечує обертання для стабілізації, фугасної начинки (зазвичай на основі тротилу або сумішей) та головної частини під підривник. Більшість — осколково-фугасні (HE-FRAG), призначені для ураження живої сили, легкої техніки та польових укріплень. Менш поширені варіанти включають димові та освітлювальні, а про протитанкові кумулятивні дані обмежені.
Порівняння основних калібрів артилерійських снарядів КНДР:
| Калібр | Основні носії | Дальність (приблизно) | Особливості снарядів |
|---|---|---|---|
| 122 мм | Д-30, Д-74, самохідні M-1974/M-1977/M-1985 | 15–21 км | Універсальний, високий осколковий ефект; часто зі старих запасів |
| 152 мм | Д-20, самохідні M-1974/M-1991 | 17–24 км | Потужніший фугасний ефект; основний для російських систем |
| 170 мм | Koksan M-1978/M-1989 | 40–50 км (до 60 км з активно-реактивним) | Довгий ствол L/66, низька скорострільність; унікальний для КНДР |
Дані зібрані на основі відкритих військових аналізів та звітів.
Для початківців важливо розуміти різницю: артилерійський снаряд вилітає зі ствола гармати, набуває обертання від нарізів і летить по балістичній траєкторії. На відміну від реактивних снарядів систем залпового вогню, він не має власного двигуна (крім активно-реактивних варіантів). Для просунутих читачів цікаво, що північнокорейські заводи часто використовують модульні метальні заряди, але якість пороху та точність дозування варіюються, що безпосередньо впливає на початкову швидкість і дальність.
Далекобійні 170-міліметрові снаряди системи «Коксан»
Система Koksan (M-1978 та вдосконалена M-1989) — це справжній важковаговик північнокорейської артилерії. Важка самохідна установка на базі танкового шасі Type 59 або модифікованого тягача несе 170-міліметрову гармату з дуже довгим стволом. Маса машини сягає 40 тонн, екіпаж — 4–6 осіб, а скорострільність обмежена 1–2 пострілами на 5 хвилин через потужну віддачу та теплові навантаження.
Снаряди для неї — переважно осколково-фугасні, а активно-реактивні варіанти (RAP) дозволяють досягати оціночної дальності до 60 кілометрів. Це дає змогу уражати цілі далеко в тилу противника, що й стало причиною особливої уваги до Koksan з боку Сеула. У 1980-х кілька таких систем навіть постачали до Ірану, де вони брали участь у війні з Іраком.
У 2024–2025 роках Північна Корея передала Росії щонайменше кілька десятків установок Koksan, які згодом з’явилися в Криму та на інших ділянках фронту в Україні. Деякі отримали додаткові решітчасті екрани проти дронів. Це не просто постачання снарядів — це передача цілої системи з екіпажами та логістикою. Для російських артилеристів такі гармати стали новим інструментом, хоча низька скорострільність та потреба в спеціальних снарядах обмежують їх застосування порівняно зі звичайними 152-міліметровими системами.
Масштаби виробництва та модернізація заводів
Оцінки виробничих потужностей КНДР коливаються, але експерти сходяться на цифрі близько 2 мільйонів 152-міліметрових снарядів на рік у мирний час. За повної мобілізації та розширення потужностей цей показник може зростати в 2–3 рази. У країні діє мережа з кількох сотень оборонних підприємств, де десятки тисяч працівників задіяні у випуску боєприпасів.
У 2025 році лідер КНДР Кім Чен Ин неодноразово відвідував заводи, вимагав прискорення виробництва та анонсував будівництво нових потужностей для снарядів і ракет. Офіційні заяви стверджували про подвоєння попередніх рекордів на окремих підприємствах. Це стало відповіддю на величезний попит з боку Росії та внутрішні потреби армії.
Процес виробництва включає лиття корпусів, наповнення вибухівкою, встановлення підривників та пакування метальних зарядів. Умови роботи на цих заводах залишаються суворими: ізоляція, обмежений доступ до сучасних матеріалів і технологій через санкції. Попри це, режиму вдається підтримувати потік боєприпасів, часто за рахунок старих запасів та спрощення технологічних процесів.
Проблеми якості та їх вплив на поле бою
Багато північнокорейських снарядів, що потрапили до Росії, походять зі складів 1970–1980-х років і демонструють низку дефектів: нерівномірну кількість пороху в зарядах, що призводить до різниці в дальності, погану герметизацію, вологу всередині та дефекти лиття корпусу.
Російські артилеристи під час перевірки партій скаржилися на три шари характерної блакитної фарби, відсутність маркування та надмірну кількість мастила на донній частині. У грудні 2023 року Генеральний штаб України офіційно повідомив про випадки розриву таких снарядів безпосередньо в стволах гармат і мінометів — з втратою техніки та особового складу. Подібні інциденти роблять використання північнокорейських боєприпасів лотереєю: один снаряд може лягти точно, інший — недолетіти або стати причиною катастрофи для власної обслуги.
У 2010 році під час обстрілу острова Йонпхьондо південнокорейські військові зафіксували низьку точність і близько 25 % нерозірваних боєприпасів серед тих, що досягли цілі. Схожі проблеми простежуються й сьогодні: розсіяність влучань, нестабільна робота підривників. Для просунутих читачів це пояснюється відсутністю сучасних добавок до пороху та недостатнім контролем якості на етапах лиття та спорядження.
Постачання артилерійських снарядів КНДР до Росії: обсяги та наслідки
З вересня 2023 року Північна Корея стала одним із головних постачальників артилерійських боєприпасів для російської армії. За різними оцінками, обсяг поставок сягнув від 4 до понад 10 мільйонів снарядів переважно калібрів 122 і 152 міліметри, а також певної кількості 170-міліметрових. У певні періоди північнокорейські снаряди становили до половини боєприпасів, що витрачалися російськими підрозділами на фронті.
Це дозволило Росії підтримувати темп артилерійської війни виснаження, поповнюючи склади та вивільняючи власні потужності для інших видів озброєння. Натомість Пхеньян отримав технології, валюту та політичну підтримку. Проте вже у 2025 році обсяги поставок суттєво скоротилися — більш ніж удвічі порівняно з піком — через виснаження власних запасів КНДР.
Українська розвідка та західні аналітики фіксували, що частина снарядів потребувала додаткової перевірки та відновлення перед використанням, а деякі партії взагалі не відповідали сучасним стандартам безпеки.
Для Росії це означало змішаний результат: додатковий ресурс для обстрілів, але й додаткові ризики для артилеристів. Для Північної Кореї — тимчасовий економічний та політичний виграш ціною скорочення стратегічного резерву, який планувався на випадок великого конфлікту на Корейському півострові.
Стратегічне значення артилерії КНДР у доктрині Пхеньяна та глобальному контексті
Артилерійські снаряди залишаються наріжним каменем військової доктрини Північної Кореї. Тисячі стволів, націлених на Сеул та околиці, створюють загрозу «моря вогню», яка досі стримує більш технологічно оснащеного противника. Koksan та інші далекобійні системи додають глибини цьому стримуванню, дозволяючи уражати тилові об’єкти.
У глобальному вимірі постачання снарядів до Росії продемонструвало здатність КНДР обходити санкції та перетворювати військову промисловість на джерело впливу. Це змінило баланс на фронті в Україні та привернуло увагу всього світу до масштабів північнокорейського арсеналу. У 2026 році, попри сповільнення поставок, Пхеньян продовжує модернізацію заводів і розробку нових типів боєприпасів, сигналізуючи про намір зберігати артилерійський потенціал як ключовий елемент національної безпеки.
Снаряди, що сходять з конвеєрів у глибині країни, продовжують формувати реальність на віддалених фронтах. Їхня кількість вражає, якість змушує замислитися, а роль у сучасних конфліктах доводить: навіть у епоху дронів та високоточної зброї масований артилерійський вогонь залишається потужним аргументом.
About the Author
