Су-25 в Україні — це не музейний раритет і не «літак минулої війни». Це єдиний спеціалізований штурмовик Повітряних сил, який із 2014 року і до сьогодні виконує найбруднішу роботу тактичної авіації: безпосередню підтримку військ над переднім краєм. Машина народилася в СРСР як відповідь на досвід локальних конфліктів, а в українському небі пройшла шлях від складського резерву до модернізованого носія французьких керованих бомб.
Станом на 2026 рік парк Су-25 лишається тонким, пошарпаним втратами й ремонтами, але боєздатним. Його тримає 299-та бригада тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова з бази в Кульбакиному. Пілоти вже не заходять на ціль так, як у лютому 2022-го: змінилися боєприпаси, дистанція пуску, профіль польоту. Не змінилося головне — потреба сухопутних бригад у швидкому ударі по колоні, укріпленні чи засобу ППО, коли дрони не встигають, а артилерія не дістає.
Нижче — повна картина: звідки взявся український «Грач», як його переробили в Запоріжжі, як він воював на Донбасі й після 24 лютого, чим озброєний у 2026-му і чому розмови про швидке списання цієї платформи поки що розходяться з реальністю фронту.
Ключові цифри. Після розпаду СРСР Україна успадкувала близько 90–95 штурмовиків Су-25, з яких у частинах стояло орієнтовно 76 машин. Бойовий радіус — до 750 км із підвісними баками, максимальна швидкість біля землі — близько 950–975 км/год, бойове навантаження — до 4–4,4 тонни на 10–11 точках підвіски. На системи живучості припадає близько 1050 кг, або 7,2% нормальної злітної маси: титанова «ванна» кабіни, пінополіуретан у баках, рознесені двигуни. У 2010-му на озброєння прийняли Су-25М1 і Су-25УБМ1, у 2015-му — варіанти М1К і УБМ1К із комплексом «Адрос». У 2022-му Північна Македонія передала чотири планери. У 2024-му українські Су-25 почали бити французькими AASM HAMMER. Відкриті оцінки парку на 2026 рік коливаються в межах приблизно 16–20 машин, придатних до строю після втрат і відновлень.
Як радянський штурмовик став українським: від Саки до Кульбакиного
Су-25 проєктували в ОКБ Сухого на зламі 1960–1970-х як спеціалізований броньований штурмовик для роботи над полем бою, а не як винищувач із бомбами. Досвід Су-7, Су-17, МіГ-21 і МіГ-23 показав: швидкісна машина з тонким бронюванням погано тримає вогонь із землі, коли пілот шукає ціль очима. Перший політ прототипу Т8-1 відбувся 22 лютого 1975 року, на озброєння тип прийняли 1981-го. НАТО дало йому ім’я Frogfoot, у військах прижилося «Грач» — за силуетом і за звичкою з’являтися низько, раптово, з гуркотом.
Серійне виробництво розгорнули на Тбіліському авіазаводі (одномісні машини) та в Улан-Уде (спарки Су-25УБ). Сумарно збудували понад тисячу літаків. Бойове хрещення пройшло в Афганістані: радянські штурмовики виконали десятки тисяч вильотів, втративши понад двадцять машин у повітрі й ще кілька на стоянках. Саме там відпрацювали заповнення баків пінополіуретаном, доопрацювали кабіну й переконалися, що два двигуни, рознесені по бортах, дають шанс повернутися додому на одному моторі.
Українська історія типу почалася не з закупівлі, а з розподілу радянської спадщини. Після 1991 року в Україні опинилися полки в Чорткові (452-й окремий штурмовий авіаполк, близько 34 відносно нових машин 1987–1989 років випуску) і в Новофедорівці під Саками в Криму — 299-й корабельний штурмовий полк морської авіації. Частина ранніх серій стояла на базі резерву в Овручі, кілька планерів — на ремонтному заводі в Євпаторії. За даними оглядів «Мілітарного», у строю було близько 76 літаків, решта — на консервації. Це був один із найбільших парків Су-25 поза Росією.
Далі почалося стискання. 452-й полк розформували 2004-го, техніку передали 299-й бригаді. У травні 2005-го бригада перебазувалася з Криму на аеродром Кульбакине під Миколаєвом — і саме це рішення, за моїм досвідом читання полкових хронік, урятувало ядро штурмової авіації: у 2014-му кримські стоянки вже були втрачені. 2007-го частину перейменували на 299-ту бригаду тактичної авіації. Паралельно Україна продавала «зайві» машини: Північній Македонії на початку 2000-х, Чаду, Екваторіальній Гвінеї, ДР Конго, Нігерії. Експорт зменшив резерв, який потім болісно шукали після 2014-го.
Практичний нюанс, який часто випадає з коротких довідок: не всі успадковані Су-25 були однаковими. Кримські машини — переважно ранні серії з морського полку, чортківські — новіші «сухопутні». Різнився міжремонтний ресурс, стан проводки, комплект озброєння. Типова помилка 1990-х — вважати «90 літаків» боєготовим парком. Боєготових було в рази менше: без запчастин, без нальоту, без капітального ремонту штурмовик швидко стає ангарною статистикою. Запорізький державний авіаремонтний завод «МіГремонт» відновив ремонтну компетенцію лише наприкінці 1990-х, перші відремонтовані машини пішли у війська 1999-го.
У 2026-му ця передісторія пояснює, чому Україна досі літає на Су-25, а не на чисто західному штурмовику. Платформа вже була, пілотів готували в Харкові, ремонтний цикл тримався в Запоріжжі, аеродромна інфраструктура Кульбакиного знала цей тип десятиліттями. Замінити все це «з нуля» під час великої війни неможливо. Можна лише подовжувати життя планера й міняти те, що вбиває екіпаж: приціл, навігацію, станцію відстрілу хибних цілей, боєприпас.
Хронологія українського Су-25
- 1991–1992 — успадкування 90–95 машин; 299-й полк переходить під юрисдикцію України.
- 1999 — «МіГремонт» видає перші капітально відремонтовані штурмовики.
- 2003–2010 — проєкт «Оновлення-25»; у березні 2010-го на озброєння приймають Су-25М1 і Су-25УБМ1.
- 2004–2005 — розформування чортківського полку; перебазування 299-ї бригади до Кульбакиного.
- 2014–2015 — перші бої на Донбасі; прийняття Су-25М1К / УБМ1К з «Адрос».
- 2022 — повномасштабне вторгнення; передача чотирьох Су-25 з Північної Македонії.
- 2024–2026 — інтеграція AASM HAMMER, робота зі складів і відновлення планерів, парк у межах півтора-двох десятків машин.
Ця лінія не «плавна модернізація мирного часу», а серія аварійних рішень. Кожен етап з’являвся тоді, коли попередній ресурс уже не витримував ні неба, ні бюджету. Саме тому український Су-25 2026 року зовні схожий на радянський «Грач», а за прицілом, навігацією й боєприпасом — уже інша машина.
Су-25 будували навколо однієї ідеї: пілот має переживати чергу великокаліберного кулемета, осколки ЗУ-23 і випадкове влучання 23-мм снаряда — і все одно тягнути пошкоджену машину на свій аеродром. На системи бойової живучості віддали понад тонну маси. Кабіна — зварна титанова броня АБВТ-20 товщиною від 10 до 24 мм, так звана «ванна». Лобове скло — бронескло близько 65 мм. Ззаду пілота прикриває сталева спинка товщиною 6 мм. Катапультне крісло К-36Л рятує на широкому діапазоні швидкостей і висот — і саме воно в 2014-му кілька разів віділило втрату літака від втрати льотчика.
Двигуни — два турбореактивні Р-95Ш або потужніші Р-195 без форсажу, з тягою порядку 44 кН кожен. Їх рознесли по бортах фюзеляжу так, щоб одним влучанням не вибити обидва. Повітряні канали охолодження, дренаж палива й гідравліки, дублювання проводки — усе це виглядає «зайвим» у презентації, поки не прилітає ПЗРК. В Афганістані й пізніше в Сирії фіксували випадки, коли штурмовик повертався з простреленим крилом, посіченим кілем і одним мертвим мотором. Українські техніки 299-ї бригади після 2022-го бачили пошкодження того самого класу: дірки від осколків, обгорілі закрилки, зірвані антени — і машини, які після ремонту знову йшли в зону.
Гармата ГШ-30-2 калібру 30 мм стоїть у носовій частині, боєкомплект — 250 снарядів. Двоствольна схема Гаста дає високу скорострільність; пізніше темп навмисно зменшували, щоб черга з 2–3 снарядів гарантовано вражала БМП, а не «випалювала» боєзапас за секунди. Початкова швидкість снаряда — близько 900 м/с. Для штурмовика це не «останній аргумент», а робочий інструмент, коли ракети вже зійшли, а ціль ще жива. У 2022–2023 роках гармата рідше з’являлася в публічних кадрах, ніж блоки НАР: надто близько треба підходити. Але як резерв вона лишається.
Льотні дані пояснюють тактику. Максимальна швидкість біля землі — близько 975 км/год, крейсерська — орієнтовно 750 км/год, практична стеля — 7000 м, бойова — ближче до 5000 м. Це не винищувач: Су-25 не тікає від ракети середньої дальності швидкістю. Він ховається рельєфом, димом, малою висотою й коротким бойовим заходом. Перевантаження до +6,5 g дозволяє енергійно маневрувати над полем, але планер не любить грубу «викрутку» з повним підвісом. Типова помилка молодого пілота — затягнути бойовий розворот із чотирма блоками НАР і двома баками, вилізти над гребень і стати мішенню для «Панциря» чи «Тор-М2».
Паливна система — кілька баків у фюзеляжі й крилах, плюс підвісні ПТБ. З зовнішніми баками бойовий радіус сягає сотень кілометрів, без них — значно менше, особливо на малій висоті, де витрати палива кусаються. У 2026-му це має прямий сенс: маршрут прокладають так, щоб не заходити в зону найщільнішого ППО, відпрацювати з безпечнішої дистанції й мати запас на обхід і посадку на запасний майданчик. Штурмовик, який «спалив» паливо в хвилинах маловисотного польоту, стає заручником однієї злітної смуги.
Емоційний бік цієї інженерії простий. Пілот сидить у металевій капсулі, яка важить як маленький автомобіль, і знає: машина пробачить помилку місцевості, але не пробачить зайвої секунди над точкою пуску. У нашій практиці розбору відкритих відео з 2022–2025 років добре видно, як змінювався цей компроміс. Раніше виживали завдяки броні й висоті в кілька десятків метрів. Тепер виживають завдяки дистанції боєприпасу. Броня нікуди не ділася — вона лишилася страховкою на випадок, коли дистанції вже немає.
Українська модернізація: Су-25М1, М1К і те, що зробив «МіГремонт»
Поки Росія робила лінійку Су-25СМ/СМ3, Україна пішла своїм, вужчим, але практичним шляхом. У 2003 році фахівці Запорізького ДАРЗ запропонували проєкт «Оновлення-25». Ідея була скромна й точна: не перетворювати штурмовик на міні-винищувач, а дати пілоту нормальну навігацію, цифровий приціл і можливість бити некерованими боєприпасами точніше й з більшої висоти. На літак поставили супутникову станцію СН-3307 (GPS і ГЛОНАСС), цифровий коліматорний приціл АСП-17БЦ8-М2, малогабаритний обчислювач параметрів польоту МВП-1-1В, модернізовану радіостанцію Р-862.
Результат, за оцінками розробників, дав близько 30% приросту точності некерованих засобів і підняв висоту прицільного застосування приблизно втричі — до 5000 м. Це не «снайперська» точність керованої ракети. Це різниця між тим, щоб покласти блок С-8 у район окопів, і тим, щоб покласти його в конкретну позицію, не заходячи під щільний вогонь стрілецької зброї. У 2004-му рішення обкатали на спарці Су-25УБ. У березні 2010-го модернізовані машини прийняли як Су-25М1 (одномісний) і Су-25УБМ1 (навчально-бойовий).
Другий пакет — 2015 рік, індекс «К». Су-25М1К і Су-25УБМ1К отримали навігацію, придатну для польотів з цивільних і «західних» аеродромів, і головне — заміну старих блоків відстрілу хибних цілей АСО-2ВМ на український комплекс КУВ-26-50-01 «Адрос». Він стріляє пастками двох калібрів, 26 і 50 мм, і краще працює проти сучасних ракет з інфрачервоним наведенням. Для Донбасу 2015-го, де вже стояли російські ПЗРК і більш серйозні комплекси, це було не косметикою, а умовою виживання. До кінця 2015-го війська отримали 14 Су-25М1, два Су-25УБМ1 і один Су-25УБМ1К — ядро, з яким бригада ввійшла в наступні роки.
Зовнішній вигляд теж став маркером епохи. З 2012-го на Су-25М1 з’явився піксельний камуфляж (першим часто згадують борт «06»), пізніше — сіріші схеми. Після 2022-го в бригаді фіксували так звані «антимиколинські» та інші польові варіанти фарбування: менше парадності, більше спроби зламати силует на стоянці й у повітрі. Це дрібниця для ТТХ і велика справа для маскування на розосереджених майданчиках, які після ударів «Іскандерів» стали нормою.
Підводний камінь модернізації — темп. Запоріжжя вміє робити М1/М1К, але не вміє штампувати їх як конвеєр воєнного часу. Кожен планер — це індивідуальний ремонт, дефектація, дефіцитні агрегати, двигуни з обмеженим міжремонтним ресурсом (для Р-95Ш колись називали порядку 500 годин). У 2018–2020 роках у війська періодично передавали по одній відновленій машині — свято для бригади й крапля для статистики. Після 2022-го завод і бригадні ТЕЧ працюють у режимі «повернути в стрій усе, що має лонжерон». Саме так у небо повернувся македонський борт: колишній 121-й, тепер «синій 51», після ремонту й доведення до українського стандарту.
У 2026-му українська школа модернізації цікава тим, чого вона не робить. Немає повноцінної БРЛС як на Су-25СМ3, немає штатного «Віхря» в товарних кількостях, немає глибокої «цифри» кабіни західного зразка. Натомість є те, що реально літає: GPS, приціл, «Адрос», адаптація під HAMMER і американські некеровані ракети Zuni, поки їхній запас не вичерпався. Командир авіації бригади Олександр Дяків у 2026-му публічно наголошував: списувати Су-25 рано, є ідеї й напрацювання. Це не реклама. Це визнання, що в тісному бюджеті війни дешевше навчити стару раму новому боєприпасу, ніж чекати масової заміни типу.
299-та бригада, Донбас і ціна першого бойового досвіду
Уся бойова історія українського Су-25 — це історія однієї частини. 299-та бригада тактичної авіації, в/ч А4465, Повітряне командування «Південь», база Кульбакине. Позивний слід частини тягнеться ще від радянського корабельного полку 1976 року народження, який літав на Як-38, а з кінця 1980-х пересів на Су-25. Після 2014-го бригада стала єдиним штурмовим авіакрилалом країни. Штатно це дві ескадрильї плюс спарки, кілька десятків пілотів, техніко-експлуатаційна частина й охорона аеродрому. На практиці — змінна кількість боєготових бортів, яка після кожного сезону боїв і ремонтів дихає.
Перше бойове застосування зафіксували 26 травня 2014-го під час боїв за Донецький аеропорт: штурмовики відволікали вогонь, щоб вертольоти могли висадити підкріплення. Далі були удари по блокпостах біля Луганська, спроби працювати по міських цілях 80-мм ракетами С-8 — і швидке розуміння, що в умовах ПЗРК і хмарності старий радянський профіль «зайшов-побачив-вдарив» коштує надто дорого. 2 липня 2014-го Су-25М1 «06» підбили, пілот посадив пошкоджену машину в Дніпрі. 16 липня під Амвросіївкою збили борт «03»; за українськими оцінками, ракету випустив російський МіГ-29 з території РФ. 23 липня біля Савур-Могили втратили ще дві машини.
29 серпня 2014-го, під час виходу з Іловайська, капітан Владислав Волошин на Су-25М1 «синій 08» бив по блокуючих силах на висоті близько 50 метрів. Його збили, найімовірніше комплексом типу «Панцир» або «Оса». Він катапультувався з пораненням ліктя й кілька діб виходив до своїх. Цей епізод — майже еталон того, чим був штурмовик на Донбасі: низько, візуально, під стволами, з мінімальним часом на другій атаці. Після 29 серпня активне застосування авіації згорнули: щільність ППО зросла так, що навіть броня «Грача» не компенсувала ризик. За літо 2014-го бригада втратила п’ять літаків; усі пілоти тоді вижили. У 2015–2016-му додалися катастрофи, вже небойові — у тому числі зіткнення з ЛЕП.
Практичний урок Донбасу, який у 2022-му згадали надто пізно лише ті, хто не читав бригадні аналізи: Су-25 не можна застосовувати як «літаючу РСЗВ» над насиченим ППО районом без подавлення засобів і без зміни дистанції пуску. Другий урок — роззосередження. Машини з Кульбакиного виводили на Дніпро, Миргород, Чугуїв. Хто лишав групу на одній стоянці, дарував противнику одну касету «Іскандера». Третій — люди. Бригада невелика, прізвища повторюються у наказі про бойове застосування і в некрологах. Це не «безликий авіапарк», а замкнена спільнота, де кожен технік знає свій борт на дотик.
До 2022-го бригада підтягнула склад до двох ескадрилій, частково на модернізованих М1/М1К. Відкриті зведення напередодні вторгнення називали комбінацію з базових Су-25, М1, М1К і спарки УБМ1/УБМ1К — разом кілька десятків планерів різного стану, з яких боєготових було менше. Командир бази й бригади полковник Олександр Дяків (у відкритих джерелах також Дяков) формував саме ту культуру, яка потім дозволила частині не розсипатися в перший місяць: інженерна дисципліна, нічні вильоти, робота з польових майданчиків. Без цього «Грач» 24 лютого став би статистом.
Повномасштабна війна: від лютневих НАР до французького HAMMER
Ранок 24 лютого 2022-го поставив 299-ту бригаду в умови, яких не було навіть 2014-го. Треба було бити колони, що йшли з Криму, прикривати Миколаїв і Херсон, не дати зайти з півдня — і робити це в небі, де працювали російські винищувачі, ЗРК і ПЗРК одночасно. У перші години пара Су-25М1 пішла на колону з півострова некерованими ракетами. Капітан Олександр Щербаков, борт «синій 30», загинув 26 лютого на Херсонщині: місцеві зняли, як штурмовик заходить в атаку. Того ж дня загинули підполковник Олександр Жибров («19») і капітан Андрій Антихович («31»). 27 лютого під Глібівкою на Київщині збили Геннадія Матуляка («39») — за свідченнями, він відвів машину від житлової забудови.
Березень продовжив чорний список. 2 березня над Старокостянтиновом загинув капітан Олександр Корпан, згодом удостоєний звання Героя України. 3 березня — капітан Вадим Мороз під Миколаєвом. 14 березня над Волновахою збили борт, пілот Роман Василюк потрапив у полон і пізніше повернувся обміном. 15 квітня під Ізюмом загинув капітан Єгор Середюк, також Герой України. 14 травня під Гуляйполем — Сергій Пархоменко. 26 липня 2022-го не стало Олександра Кукурби, одного з найвідоміших штурмовиків війни. Це не повний реєстр. Це каркас, без якого розмова про «ефективність Су-25» перетворюється на таблицю ТТХ.
Тактика ламалася на ходу. Перші тижні — класичний маловисотный захід із блоками НАР Б-8, Б-13, ракетами С-24 і С-25. Висота — десятки метрів, швидкість — на межі, час над ціллю — секунди. Потім пілоти почали «підкидати» некеровані ракети з кабрірування: пуск із безпечнішої дистанції, ракета летить по балістиці, точність падає, виживання росте. Паралельно американці передали ракети Zuni — їх інтегрували на українські Су-25, і якийсь час це був місток між радянським НАР і західним точним боєприпасом. Запас Zuni, за словами представників Повітряних сил, згодом вичерпали: штурмовики просто відпрацювали його.
Перелом 2024 року — французька AASM HAMMER. Це корегована бомба з ракетним прискорювачем: її можна зірвати з малої висоти, і вона сама набирає висоту й дальність, чого звичайна планерна бомба з такого режиму не вміє. Для Су-25 це ідеальний збіг характеру. Машина й так живе внизу; HAMMER дозволяє бити, не заходячи в «трубу» ПЗРК над самим окопом. Публічне відео роботи 299-ї бригади з HAMMER з’явилося на межі 2024–2025 років; бортові номери на кадрах, які розбирали оглядачі, включали «синій 28» і «синій 47». У 2026-му це вже не експеримент, а штатний інструмент, наскільки вистачає постачання.
Втрати й поповнення йшли паралельно. Візуально підтверджені відкритими моніторами втрати українських Су-25 за роки великої війни вимірюються більш ніж двома десятками планерів — знищених у повітрі, на землі, списаних після важких пошкоджень. Цифри в різних базах розходяться, бо частина бортів підбита «в сірій зоні» без фото. Компенсація — зняття зі зберігання, ремонт після бойових пошкоджень і чотири македонські машини 2022 року (три одномісні й одна спарка, спочатку нельотні). Два з них точно повернули в стрій, зокрема «синій 51». Російські Су-25, до слова, теж платять високу ціну: відкриті підрахунки фіксують кілька десятків втрачених машин РФ. Штурмовик обох сторін виявився масовим і вразливим одночасно.
Окрема лінія — люди, які витягнули наліт. Підполковник Ростислав Лазаренко до грудня 2023-го мав 438 бойових вильотів і звання Героя України; на старті війни він ішов у пару зі Щербаковим. Така цифра — не спорт. Це роки коротких, нервових вильотів по 20–40 хвилин, де кожен захід — лотерея з ППО. У 2026-му бригада літає вже не «героїчним натовпом», а малими групами, з радіоелектронним прикриттям, хибними цілями й жорстким лімітом повторного заходу. Хто ігнорує цей ліміт, повторює лютий 2022-го.
Міфи vs реальність
- Міф: «Су-25 — український А-10, броня робить його майже невразливим». Реальність: броня рятує від куль і осколків, не від ракети ЗРК. А-10 у 2022-му над Херсонщиною прожив би не довше.
- Міф: «Парк майже знищений, тип можна списувати». Реальність: втрати важкі, але ремонт, склади й македонські планери тримають 16–20 машин у ротації. Командування в 2026-му прямо каже: рано.
- Міф: «Некеровані ракети — єдина зброя “Грача”». Реальність: у 2024–2026 роках ключовий боєприпас змістився до HAMMER; радянські НАР лишилися резервом і засобом для площинних цілей.
- Міф: «Модернізація М1 зробила з нього високоточний ударний комплекс». Реальність: М1/М1К покращили навігацію, приціл і захист. Точність «як у Storm Shadow» з’явилася лише з західним боєприпасом.
Ці міфи живучі, бо кожен з них містить зерно правди. Броня справді унікальна. Парк справді малий. НАР справді були основою 2022-го. Модернізація справді підняла точність. Помилка починається там, де з зерна роблять абсолют і від нього планують застосування — або, навпаки, списують машину раніше, ніж вона відпрацювала новий боєприпас.
Озброєння і бойова робота: що висить під крилом у 2026-му
Класичне навантаження Су-25 — конструктор із десяти-одинадцяти точок підвіски. Під крилами — блоки некерованих ракет, бомби, підвісні гармати, ракети «повітря-поверхня» і «повітря-повітря» для самооборони, баки. Нормальне бойове навантаження ближче до 1,4 тонни, максимальне — близько 4–4,4 тонни. Брати максимум завжди — типова помилка: машина важчає, маневр тупішає, витрата палива росте, розбіг збільшується. На короткому польовому майданчику після удару по Кульбакиному це вже не теорія, а питання «злетить / не злетить».
| Клас | Типові зразки | Навіщо на практиці |
|---|---|---|
| Гармата | ГШ-30-2, 30 мм, 250 снарядів | Бронетехніка, жива сила, добивання після НАР |
| НАР | С-8, С-13, С-24, С-25; раніше — Zuni | Площинні цілі, окопи, колони; пуск «з підкидання» |
| Бомби | ФАБ-250/500, бетонобійні; AASM HAMMER | Укріплення, склади, точкові цілі з дистанції |
| Керовані ракети | Х-25МЛ, Х-29Л (залишки); Р-60/Р-73 для самооборони | Лазерне наведення за наявності підсвітки; відхід від винищувача |
| Захист | «Адрос» КУВ-26-50-01, теплові пастки | Відстріл хибних цілей проти ПЗРК і ракет з ІЧ-ГСН |
Таблиця не замінює льотну інструкцію, але добре показує логіку 2026 року. Радянська керована номенклатура (Х-25, Х-29) в українських запасах обмежена й вимагає лазерної підсвітки — а підсвічувати ціль над переднім краєм сьогодні часто небезпечніше, ніж сам удар. Тому центр ваги змістився: або дешевий НАР по площині, або дорогий HAMMER по точці. Гармата й Р-60 лишилися «на всяк випадок». Хто планує виліт «як у підручнику 1988 року» з вісьмома типами підвісу одночасно, отримує важку, помітну, незграбну ціль.
Бойовий профіль дня виглядає так. Зліт із розосередженого майданчика, набір мінімальної висоти, маршрут обходом відомих позицій ЗРК, короткий бойовий захід, пуск, відстріл пасток, відхід на малій висоті іншим коридором. Повторний захід — лише за прямим наказом і свіжою розвідкою. Цілі ставлять не «по карті штабу вчорашнього дня», а по координатах від дронів, які бачать колону зараз. Якщо розвіддані застаріли на 40 хвилин, штурмовик ризикує відпрацювати по порожньому полю або, гірше, по своїй піхоті. Тому зв’язка «БпЛА — навідник — Су-25» у 2026-му важливіша за сам приціл у кабіні.
Порівняння з альтернативами потрібне, щоб не обожнювати тип. F-16 і Mirage 2000 краще несуть високоточну зброю з більшої дистанції, але їх менше, вони дорожчі в годині нальоту й не призначені лізти на 50 метрів. Ударні дрони дешевші й не ризикують пілотом, але не завжди встигають «закрити» рухому колону тут і зараз і не тягнуть 250-кг боєприпас так, як HAMMER. Вертоліт Мі-24/35 ще вразливіший у тій самій зоні ППО. Су-25 займає вузьку нішу: швидший за гвинтокрил, живучіший за легкий штурмовик, дешевший за винищувач, достатньо міцний, щоб нести важкий підвіс. Ніша звужується щороку — але не зникла.
Західні оглядачі The War Zone ще 2024-го фіксували: саме логіка малої висоти зробила HAMMER «рідним» для українського «Грача». Планерну бомбу з такого режиму не кинеш далеко; ракетний прискорювач — так. Це рідкісний випадок, коли старий планер і новий боєприпас підсилюють одне одного, а не живуть у шлюбі з примусу. У 2026-му питання вже не «чи вміє Су-25 бити точно», а «скільки HAMMER привезуть цього кварталу» і «скільки планерів пройдуть наступний ремонт двигунів».
Су-25 в Україні у 2026 році: хто ним літає, кому він потрібен і що буде далі
Відкриті довідники 2025–2026 років дають вилці, а не одну цифру. Хтось пише про 16 одиниць, хтось — про 19, хтось закладає в рядок і машини на ремонті. Розкид чесний: частина бортів у ТЕЧ, частина — навчальні спарки, частина — бойові, але з обмеженням по ресурсу. Для планування сухопутної операції важливо не «скільки в Excel», а скільки пар можуть піднятися цього тижня. Реалістична відповідь на середину 2026-го: кілька боєготових пар, не ескадрилья радянського зразка. Цього вистачає для точкових ударів і не вистачає, щоб «закрити фронт з повітря», як у підручниках 1980-х.
Для кого цей літак досі незамінний. Для механізованої бригади, якій треба швидко вдарити по переправі, складу БК, ЗРК малої дальності чи колоні на марші, поки ціль не роз’їхалася. Для морського напрямку Півдня, де 299-та бригада історично «своя» і знає місцевість від Миколаєва до Херсона. Для навчального контуру: спарка Су-25УБ/УБМ1 лишається єдиним способом посадити молодого штурмовика в кабіну саме цього типу, а не «перевчити з L-39 уже в бою». Не для кого: для глибоких ударів по аеродромах у сотнях кілометрів, для повітряного бою з Су-35, для роботи в зоні, де не подавлене середнє ППО. Туди треба F-16, SCALP, дрони-камікадзе — не «Грач».
Сценарій «залишити як є» означає ще кілька років ремонтів, точкових інтеграцій боєприпасів і поступове танення парку. Сценарій «прискорити західну заміну» впирається в пілотів, інфраструктуру й темп постачання винищувачів: F-16 і Mirage самі не закривають нішу безпосередньої підтримки. Сценарій «дотягнути Су-25 до умовної М2» — нові станції попередження, кращий автомат пасток, уніфікація з JDAM-ER чи додатковими європейськими бомбами — виглядає найдешевшим, якщо житимуть запорізький ремонт і канали запчастин. Двигуни Р-95/Р-195 ніхто на Заході серійно не робить; це стратегічний біль, про який говорять тихіше, ніж про ракети.
Типові помилки дискусії 2026 року. Перша — порівнювати Су-25 із дроном «Баба-Яга» і робити висновок, що пілотований штурмовик «застарів як клас». Дрон дешевший, але не завжди швидший і не завжди несе 250 кг із гарантованим каналом наведення в глушінні. Друга — вимагати від «Грача» завдань Су-24 із Storm Shadow. Різні машини, різні дистанції, різний сенс. Третя — оцінювати бригаду лише за втратами, ігноруючи, скільки вильотів вона зробила між втратами. Лазаренко з сотнями бойових вильотів — не анекдот, а доказ, що при правильній тактиці тип ще працює.
Політичний шар теж присутній. Передача македонських Су-25 2022-го була першим випадком, коли країна НАТО віддала Україні повноцінні бойові реактивні штурмовики, хай і нельотні. Це відкрило двері пізнішим рішенням по МіГ-29, F-16, Mirage. У 2026-му Су-25 вже не символ «радянськості» Повітряних сил, а символ того, як українська інженерна школа витискає ресурс із того, що є. Піксель на борту, французька бомба під крилом, запорізький ремонт у фюзеляжі — ось портрет типу на цей рік.
За моїм досвідом стеження за цією темою з 2014-го, «Грач» зникає не в один момент, а по годинах ресурсу. Кожна втрачена машина болюча, бо нова не приїде з Тбілісі. Кожна вдало інтегрована бомба подовжує сенс тих, що лишилися. Тому розмова про Су-25 в Україні 2026 року — це не ностальгія за радянським штурмовиком. Це облік живих бортів, живих пілотів і тієї вузької смуги неба, де броньований дозвук іще має роботу.
Зміни 2026. Командування штурмової авіації публічно фіксує курс не на зняття з озброєння, а на нарощування можливостей: нові типи зброї, доопрацювання, «сюрпризи» для противника. Парк лишається в межах двох десятків машин різного стану. Основний бойовий виліт — уже не залп С-8 з 50 метрів, а дистанційний удар корегованим боєприпасом із малої висоти. База в Кульбакиному більше не єдиний «дім»: розосередження, маскування, обманні макети стали такою ж частиною служби, як сам політ. Головний дефіцит — не ідея модернізації, а двигуни, ресурс планера й темп постачання точних бомб. Поки ці три речі зведені докупи, український Су-25 лишається в строю не як пам’ятник, а як робочий інструмент безпосередньої авіаційної підтримки.
Вердикт. Су-25 в Україні — останній пілотований штурмовик, побудований саме для поля бою, який Повітряні сили змогли зберегти, модернізувати й переозброїти під війну дронів і щільного ППО. Він не виграє повітряну війну й не замінить F-16. Він закриває ту хвилину, коли піхоті потрібен важкий удар швидше, ніж прилетить крилата ракета, і точніше, ніж розкриється касета з РСЗВ. Хто оцінює його лише по року першого польоту, бачить музей. Хто дивиться на 299-ту бригаду, HAMMER і запорізький ремонт — бачить живу, дорогу, вперту машину, якій у 2026-му ще є що сказати над лінією фронту.
About the Author
