Пам’яті Володимира Драча: фельдшер, який не міг сидіти в тилу

Сержант Володимир Степанович Драч, санітарний інструктор 32-ї Сталевої бригади, загинув 3 липня 2024 року на Торецькому напрямку.

Йому було 59 років. До пенсії та спокійного життя в Києві лишалося дев’ять місяців.

Для побратимів він був «Степановичем» — живою енциклопедією, безвідмовним другом і людиною, яка навіть у пеклі Куп’янська чи Торецька вміла залишатися «світлим Дідом Морозом».

Фельдшер із Солом’янки, який зібрав медпункт у холодному клубі

До великої війни Володимир Степанович усе життя рятував людей. Фельдшер київської швидкої допомоги в Солом’янському районі бачив тисячі смертей і народжень. Його дружина теж медик і працювала на тій самій підстанції. Побратими згадують, як жартували над подружжям: за все життя вони частіше перетиналися лише на кілька хвилин у коридорах швидкої під час перезмінок, ніж удома.

У січні 2023-го Володимир прийшов до 32-ї бригади і приніс із собою спокій. Батальйон тоді лише створювався. Бійці жили в холодному сільському клубі й масово хворіли. Степанович власноруч обладнав там медпункт із ліжками, вибив у волонтерів ліки й не давав хлопцям «розсипатися» від хвороб ще до першого бою.

Офіцер Дмитро згадує: «Степанович був неймовірний. Де б ми не стояли — під Сумами чи на Харківщині — він одразу ліз в інтернет і вивчав історію цього місця — чим славне, хто тут народився. Потім збирав нас і проводив „лікбез“. А ще він був магнітом для дітей. Усі місцеві малюки знали: де Степанович — там цукерки. Він був надзвичайно доброю людиною. Часто позичав хлопцям гроші, знаючи, що не повернуть. Я дивився на список його „боржників“ і розумів: ці люди завтра підуть у СЗЧ, а він все одно їм допомагав, бо не міг інакше».

Перше важке випробування чекало на медика під Куп’янськом. 16 жовтня 2023 року поблизу села Орлянка під час евакуації пораненого побратима Степанович потрапив під обстріл. Снаряд розірвався поруч, уламок прошив стопу.

«Йому сестра з Німеччини передала дорогі берці Lowa. Вони були величезного, 45-го розміру. Уламок зробив у них дірку, і Степанович потім у них так і ходив. Потім, коли сталася трагедія, ми саме за цими берцями та розміром ноги його й опізнали…» — розповідає Дмитро.

Після поранення Володимир лікувався пів року. Маючи поважний вік, він міг би залишитися в тилу або звільнитися. Але на Великдень 2024-го він раптом з’явився в розташуванні підрозділу — з повним кошиком пасок, відповідальний і готовий до роботи. Казав коротко: «Я маю бути з хлопцями».

Останній вихід: «Хлопці не хочуть, значить піду я»

На Торецькому напрямку ситуація стала критичною. Командування батальйону вирішило створити проміжний стабпункт прямо на передньому краї, у селі Дружба, щоб встигати рятувати «важких». Це був великий ризик. Офіцери штабу доводили, що місце занадто небезпечне. Коли заступник комбата з ППП приїхав у медпункт шукати добровольців, більшість молодих медиків вагалися.

«Я сказав: „Треба вийти на рекогностування“. Ніхто не погоджувався, — згадує майор Денис. — І тут Драч каже: „Я піду“. Я йому: „Куди ти підеш, Степановичу? Тобі на пенсію за кілька місяців!“. А він вперся: „Хлопці не хочуть, значить піду я“. Тоді з ним зголосився піти санітар „Мальборо“. Вони вийшли вдвох…»

3 липня 2024 року о 5:30 ранку в районі села Дружба ворожий дрон здійснив скид прямо на позицію медиків. Володимир Степанович загинув. Він до останнього подиху виконував обов’язок фельдшера, який обрав ще в юності.

У Володимира Драча залишилися дружина-медик і двоє дорослих синів. Він не шукав слави. Він просто не міг сидіти без діла, поки іншим боляче. Десятки бійців 2-го батальйону сьогодні живуть лише тому, що колись їх виніс на собі або вчасно перелатав Степанович.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!