У бурхливі роки Української Держави 1918-го, коли країна намагалася встати на ноги після століть імперського панування, група вчених і державних діячів заклала фундамент інституції, яка й досі визначає обличчя української науки. Закон від 14 листопада, підписаний гетьманом Павлом Скоропадським, став не просто паперовим актом, а символом національного відродження через знання — амбітним проєктом, що поєднував мрії про незалежність із практичною науковою роботою.
Українська академія наук виникла як відповідь на нагальну потребу в системній організації досліджень, що охоплювали історію, мову, природу й економіку молодої держави. Вона поєднала кращі традиції європейських академій з українським контекстом, ставши майданчиком для інтелектуалів, які вірили: наука — це не розкіш, а інструмент виживання й розвитку нації.
Історичний контекст і попередники: від товариств до національної інституції
Ідея власної академії наук витала в українському інтелектуальному просторі ще з XIX століття. Наукове товариство імені Шевченка у Львові, засноване 1873 року, стало справжнім прототипом — воно видавало «Записки», проводило дослідження й об’єднувало вчених по обидва боки кордону. Під керівництвом Михайла Грушевського товариство перетворилося на потужний центр українознавства, хоч і не отримало статусу державної академії через політичні обмеження Австро-Угорщини.
В Наддніпрянській Україні Українське наукове товариство в Києві (1907) теж закладало підвалини, але імперський тиск не дозволяв розгорнутися повноцінно. Революція 1917–1918 років зламала ці бар’єри. У травні 1918-го міністр народної освіти Микола Василенко ініціював створення спеціальної комісії під головуванням Володимира Вернадського. Комісія працювала швидко: за кілька місяців підготувала законопроєкт, статут, штати й кошторис. Гетьман Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав закон, а вже 27 листопада відбулося перше Спільне зібрання.
Цей процес відбувався в умовах війни, змін влади й економічної скрути. Вчені працювали без власних приміщень, з мінімальним фінансуванням, але з величезним ентузіазмом. Академія мала стати самоврядною, незалежною від поточної політики, що було революційним для того часу.
Ключові фігури: хто стояв біля витоків
Володимир Вернадський — геохімік світового рівня, академік Російської академії наук — став душею проєкту. Він очолив комісію, наполягав на універсальному характері академії (історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний відділи) і бачив у ній не лише дослідницький центр, а й символ національної гідності. На першому зібранні його одностайно обрали президентом, а Агатангела Кримського — неодмінним секретарем.
Серед перших 12 академіків — Дмитро Багалій (історія), Степан Тимошенко (механіка), Михайло Туган-Барановський (економіка), Павло Тутковський (геологія) та інші. Кожен приніс не лише знання, а й бачення, як наука має служити відродженню України. Вернадський залишався в Києві навіть під час змін влади, бо вірив: академія переживе будь-яку політику.
Структура та амбітні плани на старті
Закон передбачав масштабну мережу: 15 інститутів, 14 постійних комісій, музеї, обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку, друкарню. Планували 72 дійсних члени для понад 60 напрямів. Перші установи з’явилися вже в грудні 1918-го — комісії з укладання словників української мови, історико-географічного атласу, інститут технічної механіки.
| Відділ | Приклади напрямів | Перші керівники |
|---|---|---|
| Історико-філологічний | Українська мова, історія, література | А. Кримський, Д. Багалій |
| Фізико-математичний | Мінералогія, механіка, геологія | В. Вернадський, С. Тимошенко |
| Соціально-економічний | Економіка, право, демографія | М. Туган-Барановський |
Джерела даних: офіційні матеріали НАН України та архівні документи.
Ця структура відображала holistic підхід: наука мала охоплювати все — від ґрунтів і клімату до культури й економіки.
Випробування перших років і трансформації
1919–1921 роки стали випробуванням на міцність. Зміна влади на більшовицьку не зупинила роботу — академію визнали й перейменували на Всеукраїнську (ВУАН). Але репресії, голод і політичний тиск забрали багатьох. Вернадський згодом повернувся до Росії, але його модель виявилася життєздатною. Академія продовжувала працювати, адаптуючись до нових реалій.
Пізніше, в радянські часи, назва змінювалася (АН УРСР, потім НАН України), але корені 1918-го залишалися. Сьогодні, станом на 2026 рік, в НАН України працює понад 23 тисячі осіб, з них понад 13 тисяч науковців, включаючи тисячі докторів і кандидатів наук. Бюджет на 2026 рік — понад 6,6 млрд грн.
Значення для української ідентичності та науки
Створення Академії стало актом культурного опору. Воно утвердило українську мову в науці, систематизувало знання про минуле й заклало основу для сучасних досліджень. Без неї важко уявити розвиток українознавства, технічних наук чи природничих дисциплін у XX–XXI століттях.
Сьогодні Академія стикається з викликами: старіння кадрів, недостатнє фінансування, потреба в реформах для кращої інтеграції з університетами та бізнесом. Але її історія вчить: навіть у найскрутніші часи ентузіазм і державна воля можуть творити дива. Реформи, що обговорюються, мають зберегти автономію й посилити практичний вплив на економіку та оборону.
Уроки для сьогодення: як будувати науку в умовах невизначеності
Історія 1918-го показує: ключ — у поєднанні національної ідеї з глобальними стандартами. Сучасні вчені можуть черпати натхнення в тому, як Вернадський і колеги працювали без приміщень, але з чітким баченням. Для початківців у науці це нагадування, що внесок починається з малого — комісії, статті, ідеї. Для просунутих — сигнал про необхідність оновлення: більше міжнародних проєктів, комерціалізації результатів і залучення молоді.
Академія пережила імперії, війни й зміни режимів. Її створення — не просто історичний факт, а живий приклад, як інтелект може формувати державу. У 2026-му, коли Україна відбудовується, ці уроки особливо актуальні: наука має бути в центрі національного відродження, як і сто років тому.
About the Author
