Геогліфи Наска — це грандіозна галерея давніх зображень, видряпаних на сухій кам’янистій поверхні південного Перу між 200 роком до н. е. і 700 роком н. е. Серед них — колібрі, павук, мавпа, кит, «астронавт» та тисячі ліній, що тягнуться кілометрами.
Сучасні дослідження за допомогою штучного інтелекту різко змінили картину: станом на 2025 рік учені налічують уже 893 фігуративних геогліфи замість 430, відомих раніше. Більшість із них — невеликі рельєфні зображення біля давніх стежок, які виконували роль своєрідних «дорожніх знаків» і ритуальних маркерів для прочан.
Найпопулярніша наукова версія їх призначення — релігійна: лінії й фігури були священними шляхами та проханнями про воду до гірських богів. Побачити їх повноцінно можна лише з висоти, тому головний спосіб знайомства з ними — політ на маленькому літаку з аеродрому міста Наска.
Сухе плато Пампа-де-Хумана між містами Наска і Пальпа виглядає так, ніби велетенська рука вирізала на ньому геометричний роман. Темно-руда галька, насичена оксидами заліза, віками лежить нерухомо під безжальним сонцем. Варто прибрати верхні 10–30 сантиметрів цього «панцира» — і назовні визирає світліший пісковий шар. Саме на цьому простому фокусі контрасту й тримається уся магія наскських малюнків.
Площа, вкрита фігурами й лініями, — близько 450 квадратних кілометрів охоронної зони ЮНЕСКО, а ширша археологічна резервація сягає 5 633 км². Деякі лінії тягнуться рівно як струна на десятки кілометрів. Найдовший геогліф у вигляді витягнутої фігури має близько 366 метрів — це більше, ніж три футбольні поля поспіль. І все це створили люди, які не знали колеса і ніколи не піднімалися в повітря.
Хто і коли намалював лінії Наска
Автори геогліфів — представники культури Наска, доінкської цивілізації, що мешкала на південному узбережжі Перу приблизно з 200 року до н. е. до 650–700 років н. е. Дещо раніше тут жили їхні попередники — народ Паракас, і деякі з найдавніших фігур (особливо людиноподібні постаті на схилах пагорбів) приписують саме їм. Радіовуглецевий аналіз дерев’яних кілків, знайдених на кінцях ліній, та фрагментів кераміки поряд із ними підтверджує такий часовий діапазон.
Жителі Наски були першокласними інженерами-водопроводчиками. У краю, де за рік випадає буквально кілька мілілітрів дощу, вони збудували систему підземних акведуків (пукіос) — спіральних колодязів, які працюють і досі, через дві тисячі років. Це не варвари з палицями, а суспільство з розвинутою керамікою, тонкими тканинами, складною релігією. Гончарство Наски прикрашене тими ж образами, що ми бачимо на пустелі: птахи, риби, божества з трофейними головами.
Цивілізація згасла приблизно у VII столітті — найвірогідніше через катастрофічну посуху, спричинену кліматичним явищем, схожим на сучасний Ель-Ніньйо. Дослідники німецького археологічного інституту, які працювали в районі Пальпа з 1997 по 2006 рік, припускають: чим сухіше ставало плато, тим відчайдушніше люди створювали нові й нові малюнки, благаючи небо про воду.
Як їх відкрили: від мандрівників до літаків
Перша письмова згадка про дивні борозни в пустелі належить іспанському хроністу Педро Сьєса де Леону — ще 1553 року. Він, проїжджаючи цією місцевістю, прийняв їх за стародавні дорожні знаки. Минуло майже чотириста років, перш ніж хтось зрозумів справжній масштаб.
1927 року перуанський археолог Торібіо Мехія Хесспе, прогулюючись плато, помітив систематичність борозен і вперше припустив, що це не випадковість. Він представив свої спостереження на конференції в Лімі 1939 року. Але справжня сенсація прийшла з небом: коли в 1930-х південно-перуанські райони почали облітати комерційні літаки, пілоти стали розповідати про дивовижні фігури, що проступають із висоти.
1941 року американський історик Пол Косок, дослідник давніх іригаційних систем, разом із 38-річною німкенею Марією Райхе піднявся над пустелею. Того дня припадало 21 червня — день зимового сонцестояння в Південній півкулі. Косок помітив, що сонце сідає рівно на кінці однієї з ліній. Так народилася знаменита «астрономічна» гіпотеза.
Марія Райхе — «Сеньйора ліній»
Жодна історія Наски не обходиться без цієї жінки. Народжена 1903 року в Дрездені, математикиня й астрономка Марія Райхе залишила нацистську Німеччину і поїхала до Перу гувернанткою. Доля привела її до Косока — і доля ж залишила її в пустелі майже на 50 років.
Райхе оселилася в крихітній халупі без води та електрики на околиці пампи. Вона власноруч вимітала віником пісок із древніх ліній — про неї навіть ходили чутки, що вона відьма, бо знищувала десятки мітел на рік. Вона видряпувалася на хитку алюмінієву драбину, щоб бачити фігури з висоти. Перуанські військові пілоти возили її на легких літаках, інколи прив’язуючи прямо до посадкових лиж гелікоптера, аби вона могла фотографувати.
Райхе виявила, що мавпа має дев’ять пальців — рівно стільки, скільки залишилося у неї самої після того, як вона у молодості поранилася об кактус і втратила палець від гангрени. Цей містичний збіг змусив місцевих вірити, що вона була принцесою Наска в минулому житті. Завдяки її упертості 1994 року геогліфи внесли до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Райхе померла 1998 року в номері 130 готелю, де прожила останні роки, не припиняючи лекцій про лінії аж до останнього подиху. На її честь названо аеропорт міста Наска, музей та планетарій.
Що саме зображено на плато
Каталог зображень вражає різноманіттям — від найпростіших трапецій до фігур із надзвичайно тонким прорисуванням. Найбільш відомі образи стали візитівкою всього Перу, проте поряд із ними існують сотні менш популярних мотивів, які зустрічаєш тільки на детальних картах.
- Колібрі — близько 93 метрів завдовжки, виконана однією безперервною лінією. Одна з найграційніших і найвпізнаваніших фігур.
- Павук — 46 метрів. Американський астроном Філліс Пітлугі вважала, що його контури повторюють зірки сузір’я Оріона.
- Мавпа — 93 метри, з хвостом, скрученим у тугу спіраль, і з дев’ятьма пальцями на лапах.
- Кондор — близько 134 метрів, з розмахом крил, що нагадує літак.
- Астронавт (інакше «Людина-сова») — 32-метрова постать на схилі пагорба з піднятою рукою, наче вітається з небом.
- Кит-косатка — символічний хижак, якого нещодавно знайшли в новій версії з ножем у плавнику.
- Дерево та Руки — два сусідні геогліфи поряд із Панамериканським шосе, найкраще видимі з оглядової вежі.
- Кіт — 37-метрова сплячо-усміхнена постать, виявлена аж у 2020 році на пагорбі під Наскою.
До 2024 року вважалося, що відомо близько 430 фігуративних геогліфів. Та все змінилося, коли в гру вступив штучний інтелект.
Революція ШІ: 303 нові фігури за пів року
Команда японського університету Ямагата під керівництвом професора Масато Сакаї разом з науковцями IBM Research створила нейронну мережу, навчену на високоточних супутникових і дронових знімках. Результати, опубліковані у вересні 2024 року в журналі PNAS, прозвучали як вибух у науковому світі. За шість місяців польових перевірок 2022–2023 років дослідники підтвердили 303 нові фігуративні геогліфи — це майже на 70% більше, ніж було відомо за майже сторіччя традиційної археології.
У липні 2025 року Університет Ямагата спільно з перуанською владою оголосив про ще 248 нових геогліфів, виявлених у польових сезонах 2023–2024 років. Загальне число фігуративних зображень досягло 893 — більш ніж удвічі порівняно з даними 2020 року.
Що показав ШІ, чого не помічали 100 років? Що окрім велетенських «лінійних» фігур (line-type), які видно тільки з повітря, існує ще ціла категорія невеликих рельєфних малюнків — так званих relief-type. Їхній середній розмір — близько 9 метрів. Вони розміщені переважно за 43 метри від давніх пішохідних стежок. Тобто бачити їх потрібно з рівня землі, проходячи поруч. Ці фігури зображують переважно людей, домашніх тварин (особливо лам) та обезголовлені трофейні голови — поширений мотив наскської ритуальної кераміки.
Великі ж лінійні геогліфи у 64% випадків зображують диких тварин — птахів, китів, павуків. Вони розміщені вздовж довгих прямих та трапецієподібних ліній, які, найімовірніше, були ритуальними процесійними маршрутами до головного церемоніального центру культури — Кауачі.
Порівняння двох типів геогліфів
Завдяки ШІ-аналізу 2024 року археологи вперше змогли чітко розрізнити дві різні традиції наскського мистецтва, кожна зі своєю функцією й аудиторією.
| Характеристика | Лінійні (line-type) | Рельєфні (relief-type) |
|---|---|---|
| Середній розмір | 90–300 м (до 366 м) | близько 9 м |
| Основні мотиви | Дикі тварини (64%) — птахи, кити, павуки | Люди, лами, відрубані голови (81,6%) |
| Розташування | Біля прямих ліній і трапецій | Близько 43 м від давніх стежок |
| Призначення | Громадські ритуали, паломництва | Маркери для мандрівників, особисті повідомлення |
| Видимість | Найкраще з повітря | З рівня землі під час ходьби |
Джерела даних: журнал PNAS (стаття команди Сакаї, 2024); сайт Університету Ямагата.
Як це фізично можна було зробити
Скептики десятиліттями ставили те саме питання: як народ без літаків міг створити фігуру, котру повністю видно тільки з небес? Археологи відповіли експериментально. Дослідник Джо Нікел з Університету Кентуккі ще у 1980-х довів: невелика група людей із простими інструментами здатна відтворити навіть найбільший геогліф за кілька днів.
Технологія до прикрості проста й елегантна водночас. Спочатку на кераміці або глиняній табличці робиться зменшений ескіз. Потім за допомогою кілків і мотузок розмічається сітка пропорцій — кожен сегмент масштабується в певну кількість разів. Робітники переносять контури на землю, відсуваючи темну гальку до країв і прибираючи її в акуратні валики. Світліший пісок, що оголюється, і створює видимий «малюнок». Зверху на пагорбах поряд із плато стояли координатори, які видавали голосові команди — і коригували роботу.
Геогліфи багаторазово оновлювалися й перемальовувалися. Один малюнок міг наповнюватися новими лініями століттями. Це не була застигла галерея — це був живий, постійно редагований текст.
Версії призначення: від богів до підземної води
Чому ці люди витрачали величезні зусилля на створення фігур, яких самі не могли побачити цілком? Точної відповіді не має ніхто, але кілька гіпотез витримали випробування часом краще за інші.
- Релігійно-ритуальна (найвпливовіша). Зображення створювалися для богів неба й гір, які приносили рятівні дощі. Дев’ять із десяти трапецій і ліній направлені у бік Анд — джерела води. Археолог Йохан Райнгард у 1985 році довів зв’язок ліній із культом гірських водних божеств. Лінії використовувалися як священні шляхи для процесій до храмового центру Кауачі.
- Астрономічна (Косок-Райхе). Класична версія, за якою лінії — це «найбільший астрономічний підручник у світі». Британський дослідник Джеральд Хокінс та американський археоастроном Ентоні Авені у 1968 і 1980-х статистично перевірили цю гіпотезу й показали: лише невелика частина ліній справді корелює з небесними подіями. Сьогодні астрономічну версію вважають радше частковою, ніж основною.
- Гідрологічна. Антрополог Девід Джонсон у 1990-х помітив, що багато ліній лежать саме над підземними водними потоками. Геогліфи могли бути «картою» води — критичного ресурсу для виживання в пустелі.
- Соціально-комунікативна (новітня). Згідно з даними ШІ-досліджень 2024 року, маленькі рельєфні фігури служили чимось на кшталт інформаційних табличок уздовж стежок: «тут починається територія такого-то клану», «тут ритуальне місце».
- Уфологічна (псевдонаукова). Швейцарський письменник Еріх фон Денікен у 1968 році запропонував версію про злітно-посадочні смуги для прибульців. Серед науковців ця ідея не має жодної підтримки — типи ґрунту й глибина борозен (10–30 см) виключають таке використання, а Райхе любила іронічно зауважувати: «Якщо це аеродроми, то прибульці зав’язли б у пилюці на перших же метрах».
Загрози, охорона і кліматичні виклики
Лінії Наски — на диво крихкий пам’ятник. Глибина борозен — лише 10–30 сантиметрів. До них небезпечно ходити, бо кожний слід рук чи коліс лишається на десятиліття. Унікальна збереженість пояснюється сухістю клімату — менше 4 мм опадів на рік — та майже повною відсутністю вітру.
Сучасні загрози накопичуються. Кліматичні зміни приносять флеш-паводки в найсухіші регіони Землі — 2007 року в Наску раптово впав злива. Геогліфи витримали, але Панамериканське шосе, що проходить просто крізь хвіст 120-метрової ящірки, постраждало серйозно. Розширення сільського господарства, нелегальні гірничі роботи й самосвали туристів — постійний головний біль перуанської влади.
У травні–червні 2025 року перуанський уряд тимчасово скоротив охоронну зону, але після хвилі обурення з боку археологів та екологів 8 червня 2025 року повністю відновив резервацію площею 5 633 км² і створив спеціальну адміністративну одиницю для управління пам’яткою.
Як побачити лінії Наски на власні очі
З мого досвіду тих, хто планує маршрут самотужки, найбільша помилка — їхати в Наску ввечері перед польотом. Місто маленьке, готелі скромні, а ранкова турбулентність значно слабша за денну, тож вирушати в повітря варто до 10:30. Перший рейс зазвичай дає найкращу видимість і найменше нудоти.
Дістатися можна виключно наземним транспортом. Найкомфортніший маршрут — нічний автобус Cruz del Sur із Ліми (близько 7 годин) або хоп-он/хоп-офф автобуси з зупинкою біля оглядової вежі. Жодних прямих рейсів літаком із Ліми до міста Наска не існує — туди літають лише туристичні борти з самого Наскського аеродрому імені Марії Райхе Нойман.
| Спосіб огляду | Тривалість | Орієнтовна ціна (2026) | Що видно |
|---|---|---|---|
| Політ із Наски | 30–35 хв | 80–100 USD + збори S/77 | 12–15 геогліфів (Колібрі, Павук, Мавпа, Астронавт та ін.) |
| Політ із Піско або Іки | 75–90 хв | 200–350 USD | Майже всі великі фігури |
| Оглядова вежа (20 м) | 15–30 хв | ~3 USD | Дерево, Руки, частина Ящірки |
| Музей Марії Райхе + Планетарій | 2–3 год | 10–15 USD | Карти, фото, лекції, нічне небо |
Джерело даних: офіційні матеріали Міністерства культури Перу та сайт howtoperu.com (станом на 2025–2026).
Кілька практичних порад, які реально економлять нерви. Беріть готівку в перуанських солях — на аеродромі картки приймають не всі агентства. Не їжте важко за 2 години до польоту: пілоти роблять різкі віражі, щоб усі пасажири могли побачити фігури з обох боків літака, тому нудота — нормальне явище. Таблетки від колихання типу драмаміни — у нагоді. Паспорт обов’язково на реєстрацію.
Якщо політ зовсім не варіант — через бюджет, страх висоти чи проблеми зі шлунком — оглядова вежа на 424-му кілометрі Панамериканського шосе цілком гідна альтернатива. Її модернізували до 20 метрів у лютому 2020 року, і звідти видно три знакові фігури — Дерево, Руки й хвіст Ящірки.
Маленьке місто Наска — це не курортний рай, а радше пилюжна перевалкова база на 30-тисячне населення. Та довкола нього розкидана низка цікавих місць, які варто пов’язати в одну поїздку.
- Кладовище Чаучілья — пустельний некрополь III–IX століть із чудово збереженими муміями, відкритими прямо в саркофагах із сирцевої цегли. Сухий клімат зберіг навіть волосся й тканини одягу.
- Акведуки Канталок — спіральні підземні водогони культури Наска, яким понад 1500 років. Місцеві фермери досі ними користуються. Унікальний приклад інженерної геніальності давніх перуанців.
- Кауачі — найбільший церемоніальний центр культури Наска: глиняні піраміди, площі та храми, відкриті італійською експедицією Джузеппе Орефічі.
- Музей Антоніні — багата колекція кераміки, текстилю, трофейних голів і мумій Наска.
- Сєрро-Бланко — одна з найвищих піщаних дюн світу (висота 2078 м над рівнем моря). Сюди ходять на сендбординг.
Для повноцінного занурення зупиніться у Наска на 2 ночі. Перший день — Чаучілья, акведуки та вечір у планетарії Марії Райхе. Другий день — ранковий політ і Кауачі. Так ви побачите не просто «лінії», а цілу цивілізацію, яка дала їм життя.
Чому ці лінії продовжують вражати
Геогліфи Наски — рідкісний випадок, коли наука, мистецтво й містика співіснують у спільному кадрі без конфлікту. Перші геогліфи перуанці видряпували в епоху, коли в Європі будували акведук Гарда. Останні з’явилися ще до коронації Карла Великого. А ми лише в 2024 році, з допомогою нейромережі, виявили, що знали тільки половину галереї.
Кожна нова фігура, яку дрон знаходить серед каміння, — це шепіт давнього народу, що звертався до своїх богів через простір та час. Косатка з ножем, обезголовлена постать, лама, що тягнеться до водопою, — все це сторінки книги, де ще лишається безліч непрочитаних розділів. У найближчі роки команда професора Сакаї планує перевірити ще близько 250 ймовірних геогліфів, які ШІ позначив як «кандидатів». Можливо, серед них чекатимуть найдивовижніші відкриття останнього століття археології.
Південне сонце все так само палить руду гальку Пампа-де-Хумана. Тіні від колібрі та мавпи лягають на пісок саме так, як лягали дві тисячі років тому. І хто знає — можливо, наступного ранку дрон з нейромережею знайде ще одного мовчазного посланця древнього племені, що чекав на нас увесь цей час.
About the Author
