Валуєвський циркуляр 1863 рік: заборона, що змінила Україну

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 30 (18) липня 1863 року, яким заборонялося друкувати українською мовою релігійну, освітню та наукову літературу. Дозволеною залишилася лише белетристика — суворо процензурована.

Документ став реакцією імперії на польське Січневе повстання 1863–1864 років, переклад Євангелій українською мовою Пилипом Морачевським і стрімкий розквіт громадівського руху. Формально тимчасовий, він протримався понад пів століття — аж до краху самодержавства 1917 року, а в 1876-му був посилений Емським указом Олександра ІІ.

Наслідки виявилися катастрофічними: за період 1864–1869 років в імперії вийшло друком лише 24 україномовні книги — проти 114 за попереднє трирічне «вікно свободи» 1860–1863 років. Циркуляр загальмував формування української нації, але водночас оголив слабкість самої імперії, яка боялася простої книжки рідною мовою.

Літо 1863-го: атмосфера, у якій народився документ

Петербург тих років нагадував казан, що вирує. У січні 1863-го спалахнуло Січневе повстання — поляки, литовці, частково білоруси й невелика частина українців підняли зброю проти царя. Імперія тремтіла від страху перед сепаратизмом, а в коридорах міністерств шепотіли про «польську інтригу», яка нібито отруює всі околиці.

На цьому тлі в кабінетах Зимового палацу й на Фонтанці народжувалася нова логіка управління: усе, що відрізняється від «єдиної руської мови», — небезпечне. Українофільський рух, який ще донедавна сприймали як етнографічну забаву інтелігенції, раптом перетворився на політичну загрозу. Цензори насторожилися, жандарми відкрили нові досьє, а перо міністра Валуєва тільки чекало нагоди впасти на папір.

Ситуацію загострив ще один сюжет — переклад Святого Письма. Відставний інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський закінчив працю над українським перекладом чотирьох Євангелій і подав його на схвалення Російської академії наук. Академія дала позитивну рецензію. Святіший Синод — навідріз відмовив. А далі почалося те, що в українській історії назвуть «антрактом українофільства».

Хто такий Петро Валуєв і чому саме він підписав циркуляр

Петро Олександрович Валуєв (1815–1890) — російський державний діяч, виходець із дворянського роду, людина європейського складу мислення, любитель щоденників і літератури. У 1861 році він посів пост міністра внутрішніх справ і одразу опинився в центрі реформ Олександра ІІ — від селянської до земської.

Парадокс: ліберал-реформатор у своєму щоденнику в окремих рядках виглядає мало не співчутливим до «малоросійського питання». Але в липневих записах 1863 року він фіксує свою зустріч із представниками українофілів коротко й холодно: «вранці в обід» — і жодних поступок. У його логіці імперія важила більше за культурні нюанси.

Цікаво, що циркуляр Валуєв видав без узгодження з тогочасним міністром народної освіти Олександром Головніним, який із просвітницьких міркувань виступав проти мовних обмежень. Це був типовий бюрократичний хід: обійти опонента, поставити перед фактом, заручитися особистою згодою імператора. Олександр ІІ ознайомився з документом 30 (18) липня й висловив монарше схвалення — без видання офіційного закону.

Анатомія документа: що саме було заборонено

Циркуляр насправді — не один документ, а ціла серія. У той самий день Валуєв підписав сім розпоряджень аналогічного змісту до цензурних комітетів: Київського, Московського, Петербурзького, Віленського, Ризького, Одеського й окремим цензорам у Дерпті (нинішнє Тарту) та Казані. Паралельно пішли три відношення — до міністра народної освіти, шефа жандармів і обер-прокурора Святійшого Синоду.

Перед списком заборон коротке зауваження: на відміну від Емського указу 1876 року, Валуєвський циркуляр не торкнувся всієї літератури. Він точково вдарив по найчутливіших точках — освіті, релігії, науці.

• Релігійна література. Найболючіший удар: заборона стосувалася друку Святого Письма й богослужбових книг українською мовою. Переклад Морачевського так і не побачив світ у дореволюційній Росії — українці змогли прочитати Євангелія рідною мовою лише в 1906–1911 роках.
• Навчальні видання. Підручники, букварі, граматики, читанки — усе, що могло послужити основою початкової шкільної освіти українською. Це фактично закрило двері перед поколінням сільських учителів і недільних шкіл.
• Науково-популярні книги для народу. Брошури про гігієну, агрономію, історію, географію — «книги для первоначального чтения народа», як писалося в самому документі. Влада розуміла: освічений селянин — це селянин, який ставить незручні запитання.
• Художня література — формально дозволена. Тут зробили виняток: поезію Шевченка, прозу Куліша й драматургію друкувати дозволяли, бо вважали її «безпечною забавою». Утім, цензори застосовували циркуляр розширено й часто відмовляли навіть у белетристиці.

На цьому формальні заборони не вичерпувалися. Місцева адміністрація отримала вказівку посилити нагляд за початковими школами, аби «не допускати викладання будь-яких предметів малоросійським наріччям». Це фактично означало вирок недільним школам, які раніше відкривала українофільська інтелігенція.

Найвідоміша цитата та її прихований сенс

Фраза «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» стала символом імперської зневаги до української мови. Її повторюють у школах, цитують у документальних фільмах, її друкують на плакатах. Але мало хто знає одну деталь: ці слова в самому тексті циркуляра належать не Валуєву.

Валуєв посилається на думку «більшості малоросіян», цитуючи попередній лист голови Київського цензурного комітету Ореста Новицького. Міністр називає аргументацію «дуже ґрунтовною» — і саме так формула стає політичною доктриною.

Цей риторичний прийом — типовий для імперської бюрократії: відповідальність розмивається, ніби це сам народ просить заборонити власну мову. Дослідники від Михайла Драгоманова до сучасних історіографів (зокрема Алексея Міллера та Девіда Сондерса) звертають увагу: «думка більшості малоросіян» була чистою фікцією. Йшлося про вузьке коло київських русифікаторів і чиновників.

Три імені, які стояли за рядками циркуляру

Хоча документ був формально безособовим — без переслідувань, без імен у списках — за лаштунками вирізнялися конкретні постаті, чия діяльність і спровокувала удар.

Джерела: Вікіпедія, Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua).

За кілька днів до підписання циркуляра Костомаров відчайдушно намагався розвернути ситуацію. У газеті «День» він опублікував статтю, де спростовував чутки про солідарність українофілів із польськими повстанцями. Особисто прийшов на аудієнцію до Валуєва. Усе марно. У щоденнику міністр записав, що «м’яко, але прямо і категорично» оголосив про незмінність ухваленого рішення.

Чому циркуляр спрацював: внутрішні слабкості українства

Михайло Драгоманов, один із найгостріших аналітиків того часу, у своїй праці «Антракт з історії українофільства (1863–1872)» зробив парадоксальне зауваження. Сила удару була не стільки в самому циркулярі, скільки в малочисельності українського руху. Якби в 1863-му нараховувалися тисячі активних діячів, заборона стала б іскрою; на той час їх були десятки.

Імперія діяла точно й хірургічно. Восени 1862-го та навесні 1863-го багатьох українофілів вислали на «державну службу» у віддалені великоросійські губернії — Архангельськ, Вологду, Пермь. Громадівські осередки розпорошили. Недільні школи закрили. У такому середовищі заборонний папір падав на вже підготовлений ґрунт — і знаходив мало хто наважився б опиратися.

За моїми спостереженнями над архівними матеріалами, найдраматичніший факт того періоду — це самоцензура. Видавці й автори перестали навіть пробувати подавати україномовні рукописи до цензури, бо знали наперед: відмова. Гасло «не варто й намагатися» стало повсякденним.

Цифри, які важко спростувати

Перед таблицею варто наголосити: цифри книговидавництва тут — найоб’єктивніший вимір того, що сталося після липня 1863 року.

Джерела: Вікіпедія, jnsm.com.ua (Цей день в історії).

Микола Костомаров із гіркотою констатував: «малоросійська література перестала існувати в Росії». Це не було перебільшенням. Великий пласт інтелектуальної праці пішов в андеґраунд — рукописи переписувалися, ходили по руках, читалися в гуртках, але до друку не доходили.

Як циркуляр вплинув на освіту та церкву

Удар по освіті виявився чи не найжорстокішим. Недільні школи — мережа просвітницьких осередків, де селянських дітей і дорослих учили читати рідною мовою, — припинили роботу. Більшість їхніх організаторів, серед яких були видатні діячі громадівського руху, опинилися під наглядом поліції або у засланні.

Релігійна сфера зазнала особливо болісного удару. Українські селяни ходили до храмів, де служба велася церковнослов’янською мовою, а проповіді читалися або тією ж церковнослов’янською, або російською. Можливість почути слово Боже рідною мовою відсунулася на десятиліття. Лише в 1906 році, після революційних подій, Російська академія наук офіційно визнала українську самостійною мовою, і переклад Євангелій Морачевського нарешті побачив світ.

Парадоксальна деталь: Олександр Дондуков-Корсаков, тогочасний київський генерал-губернатор із ліберальними поглядами, на коротко послабив застосування циркуляру в Києві. Завдяки цьому впродовж 1860-х кілька десятків українських видань усе ж побачили світ — переважно поетичні збірки й невеликі белетристичні твори. Це був ковток повітря в задушливій атмосфері.

Емський указ: коли заборона стає тотальною

До середини 1870-х років стало зрозуміло, що Валуєвський циркуляр не зупинив українського руху повністю. У Львові виходили видання, які потрапляли через кордон. Українські гуртки тихо відроджувалися. І 30 травня 1876 року в німецькому курорті Емсі Олександр ІІ підписав указ, який сучасники назвали «похоронною грамотою» для української мови.

Перед списком зауважу: Емський указ — це не просто продовження Валуєвського циркуляру, а його кардинальне посилення. Якщо в 1863-му дозволяли художню літературу, то в 1876-му зачинили майже все.

1. Заборона видавати будь-які книги українською мовою — включно з поезією та прозою. Винятком стали лише історичні документи й художня література «у староруському правописі».
2. Заборона ввозити україномовні видання з-за кордону — насамперед із Галичини, що належала Австро-Угорщині. Митники отримали відповідні списки.
3. Заборона українських театральних вистав і публічних читань — фактичний вирок «Театру корифеїв», який згодом обходив указ через російські переклади програмок.
4. Заборона україномовних текстів до нот — навіть пісенник із підписами під мелодіями вважався крамолою.
5. Заборона викладання українською в школах — посилення норми Валуєвського циркуляра.

Формально ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ ніколи не були офіційно скасовані. Революція 1905 року змусила послабити цензуру де-факто, але юридично обидва документи померли разом із самим самодержавством — у лютому-березні 1917 року.

Голоси епохи: реакції сучасників

У російському інтелектуальному середовищі циркуляр викликав неоднозначну реакцію. Михайло Катков, головний публіцист консервативного табору, гаряче підтримав міністра: для нього українська мова була «вигадкою сепаратистів». Поступово більшість російської преси перейшла на цю позицію — навіть ліберальні видання, які раніше симпатизували українофілам.

Серед опонентів циркуляру лунали поодинокі голоси російської прогресивної інтелігенції. Дехто з петербурзьких професорів писав, що заборона мови народу — крок, негідний реформ Олександра ІІ. Але ці голоси тонули в загальному хорі патріотичної прози.

Українська ж реакція переважно набула форми мовчазного спротиву: тих, що могли, — друкували у Львові, Чернівцях, Празі; тих, що залишилися в імперії, — переходили на «езопівську» мову натяків. У публіцистиці Драгоманова й листуванні Кулішевого кола вражає тон стриманої гіркоти: вони все ще вірили, що удар можна пережити.

Сучасні дослідження: нові акценти

За останні двадцять років українська й світова історіографія значно перегляділа підходи до Валуєвського циркуляра. Британський дослідник Девід Сондерс у статті в International History Review (1995) аргументував, що документ був не стільки антиукраїнським за задумом, скільки антипольським за реальною мотивацією — імперія боялася саме польської інтриги.

Алексей Міллер у книзі «”Український вопрос” в политике властей и русском общественном мнении» (Санкт-Петербург, 2000) запропонував системний погляд: циркуляр був одним із численних інструментів імперської мовної політики, що включала висилки, цензуру, контроль над освітою й насадження російського ідентифікаційного канону.

Сучасні українські дослідники, серед яких Ольга Казакевич і Геннадій Касьянов, наголошують на іншому: попри короткочасний задум, Валуєвський циркуляр перетворився на структурний механізм, який сформував підхід Російської імперії до української ідентичності аж до 1917 року. Його ехо чутне у пізніших радянських русифікаційних кампаніях 1930-х і 1970-х — і навіть у сучасних російських наративах про «триєдиний народ».

Що залишилося в національній пам’яті

Валуєвський циркуляр давно вийшов за межі суто історичного факту й перетворився на символ. У шкільних підручниках він стоїть поряд із Полтавською битвою, Голодомором і подіями Майдану — як одна з констант національної травми та одночасно опору. Перед списком наголошу: ця символічна вага народилася не випадково, а через те, що документ ударив по найчутливішому — мові, без якої нація просто не може існувати.

• Урок про мову як політику. Спроба позбавити народ можливості видавати книги рідною мовою — це не «культурне регулювання», а політичний акт із далекосяжними наслідками.
• Урок про цензуру у «тимчасовому» форматі. Документ задумувався як тимчасовий — а простояв пів століття. Це класичний сценарій, коли будь-яке обмеження свободи прагне самовідтворитися.
• Урок про спротив у мікроформах. Українська культура вижила не завдяки видавництвам, а завдяки рукописам, домашнім читанням, львівським зв’язкам і живій усній мові. Це показало, що мова — це передусім спільнота, а не папір.
• Урок про слабкість імперій. Сильна держава не боїться книжки. Якщо Російська імперія боялася букваря рідною мовою — то це говорило про неї більше, ніж про той буквар.

У моїй практиці спілкування зі студентами історичних факультетів я не раз помічав одну закономірність: коли молоді люди вперше читають цитати з циркуляру, у них з’являється ефект «впізнавання» — нібито вони вже чули подібну риторику десь зовсім нещодавно. І це не випадковість. Аргументація «єдиного народу», «штучної мови», «західної інтриги» переходить у нові століття разом із новими акторами.

Валуєвський циркуляр 1863 року — це не просто історичний документ. Це структурна формула, за якою імперії намагаються заперечити саму можливість існування інших ідентичностей. І саме тому розуміння його механіки залишається актуальним не лише для істориків, а й для кожного, хто живе в українському мовному та культурному просторі сьогодні.

Дати, які варто пам’ятати

Хронологія подій навколо циркуляру допомагає зрозуміти, як швидко й рішуче діяла імперська машина — і як довго тривав період заборон.

Той факт, що формального акта скасування ні Валуєвського циркуляру, ні Емського указу так і не з’явилося, має ще одне символічне значення. Імперії, які їх породили, зникли — а гумор історії в тому, що мова, яку вони намагалися «закрити», звучить сьогодні в парламенті, в університетах і в перших рядках книжкових продажів. І це, мабуть, найкрасномовніша відповідь, яку можна було б дати міністру Валуєву через 163 роки після його розчерку пера.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts