Тарас Дмитрович Боровець, відомий під псевдонімом Тарас Бульба, став одним із тих, хто першим підняв зброю за українську державність у хаосі Другої світової війни. Засновник УПА «Поліська Січ», він створив озброєні загони, які не чекали дозволу від жодної партії, а діяли за наказом уряду УНР в екзилі. Його шлях — від волинського селянина до генерала-хорунжого — насичений битвами, арештами та незламною вірою в самостійну Україну.
Боровець не просто воював: він будував маленьку республіку на Поліссі, де українська влада працювала реально, а не на папері. Конфлікти з німцями, радянськими партизанами та навіть іншими повстанцями зробили його постать складною, але саме ця складність робить його історію такою живою й актуальною для сьогоднішніх поколінь.
Його мемуари «Армія без держави» досі відкривають очі на те, як виглядала справжня повстанська боротьба без ідеологічних фільтрів. Для просунутих читачів це шанс зануритися в деталі операцій і внутрішніх конфліктів, а для початківців — зрозуміти, чому ім’я Боровця досі викликає суперечки й шану.
Ранні роки: від волинського хлопця до підпільника
9 березня 1908 року в селі Бистричі на Рівненщині, у багатодітній селянській родині Дмитра Боровця, народився хлопчик, якого через характерний ніс діти прозвали «Бульбою». Згодом, прочитавши «Тараса Бульбу» Гоголя, він зробив цей жарт своїм бойовим псевдонімом. Дитинство минуло під звуки дідових історій про предків-козаків, які воювали за Мазепу. Першою книгою став «Кобзар» Шевченка — подарунок від вояка армії УНР.
Самоосвіта стала єдиним шляхом: з 14 років він працював у каменоломні, організовував робітників і мріяв про незалежну Україну. У 1930-х роках Боровець заснував підпільне товариство «Українське національне відродження» — організацію, яка навчала молодь історії, культури та державницьких ідеалів Петлюри. За це польська влада кинула його до концтабору «Береза Картузька». Дев’ять місяців ув’язнення не зламали його — навпаки, загартували.
Після звільнення він продовжив справу: нелегально переходив кордон, бачив наслідки Голодомору, одружився з Анною Опаченською. Став успішним підприємцем, власником гранітного кар’єру. Але серце завжди було з повстанцями. Цей період сформував його як лідера, який не боявся діяти самостійно.
Створення Поліської Січі: перші кроки УПА
У серпні 1941 року, коли німецькі війська вже увійшли на територію України, Боровець за наказом президента УНР в екзилі Андрія Лівицького організував Український повстанський відділ «Поліська Січ». Загони швидко зросли до кількох тисяч бійців. Першим серйозним успіхом стало звільнення Олевська — тут повстанці проголосили «Олевську республіку», запровадили українське управління, міліцію та навіть перейменували вулиці.
Присяга на вірність Україні звучала під освяченими прапорами. Боровець чітко визначив ворогів: комуністи, комсомольці та будь-які окупанти. Поліська Січ не просто воювала — вона будувала державність на місцях. Загони контролювали значну частину Полісся, організовували постачання, розвідку й навіть співпрацю з місцевими білоруськими самооборонцями.
До кінця 1941 року «Поліська Січ» налічувала до 10 тисяч вояків. Це була перша організована українська армія в умовах війни, яка діяла незалежно від ОУН. Боровець свідомо підпорядковувався тільки законній владі УНР в екзилі, уникаючи партійної диктатури.
Боротьба на три фронти: операції, які увійшли в історію
Повстанці Боровця воювали проти всіх, хто посягав на українську землю. У 1941-му вони громили залишки радянських військ у поліській котловині. У серпні 1942-го Шепетівська операція: нічний рейд на залізничний вузол, захоплення стратегічних об’єктів. Гощівська операція — розгром німецького гарнізону, захоплення друкарні та полон високопоставлених чиновників.
Людвипільська операція в березні 1943-го стала справжнім випробуванням: дві тисячі есесівців і шуцманів не змогли взяти місто. Повстанці спалили п’ять німецьких автомобілів і знищили понад півсотні окупантів. Ці бої демонстрували тактику, запозичену в Махна, — мобільність, несподіваність і підтримку місцевого населення.
Переговори з німцями в Березному в листопаді 1942-го показали принциповість отамана: він вимагав визнання незалежності України та звільнення українських політв’язнів. Коли німці відмовили, співпраця припинилася. Боровець ніколи не ставав маріонеткою.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| Серпень 1941 | Звільнення Олевська, проголошення «Олевської республіки» | Перша українська влада на звільненій території |
| Серпень 1942 | Шепетівська операція | Стратегічний удар по німецьких комунікаціях |
| Березень 1943 | Людвипільська операція | Перемога над переважаючими силами есесівців |
| Липень 1943 | Перейменування на УНРА | Збереження незалежності від ОУН(б) |
Джерело даних: матеріали Українського інституту національної пам’яті.
Ці операції не були випадковими. Вони показували, що українці здатні не тільки захищатися, а й наступати. За моїм досвідом вивчення архівних документів, саме такі детальні рейди формували дух повстанців на роки вперед.
Конфлікт з ОУН(б): чому «інша УПА» залишилася окремою
Найбільш болісною сторінкою стала суперечка з бандерівським крилом ОУН. Боровець підпорядковувався уряду УНР, а не партійному проводові. Представники ОУН(б) вимагали комісарів і повного контролю. Коли компроміс не спрацював, багато бульбівців силою перевели в інші загони.
Боровець перейменував свої формування на Українську народно-революційну армію (УНРА) і створив Українську народно-демократичну партію. Його ідеологія була простою: демократія, єдність народу, влада через ідею, а не через багнет. Він відкрито критикував диктаторські тенденції й закликав до єдності всіх українських сил.
Конфлікт коштував дорого: за деякими свідченнями, дружина отамана Анна загинула від рук СБ ОУН(б). Але Боровець не зламався й продовжував боротьбу.
Арешт гестапо, концтабір і шлях до еміграції
Наприкінці 1943 року німці заарештували Боровця у Варшаві. Він провів майже рік у концтаборі Заксенхаузен. Звільнений у вересні 1944-го, він опинився в Мюнхені. Після війни емігрував до Канади, а згодом — до США.
У вигнанні він не склав рук: видавав журнал «Меч і Воля», створив Українську національну гвардію, брав участь у комбатантському русі. Його головна праця — книга «Армія без держави» — вийшла 1981 року у Вінніпезі. У ній отаман чесно розповів про славу й трагедію повстанського руху, без прикрас і політичної цензури.
Спадщина Боровця в сучасній Україні
Сьогодні ім’я Тараса Бульби-Боровця вшановують по-різному. Вулиці в Житомирі та інших містах носять його ім’я. Державний рівень відзначив 110-річчя з дня народження в 2018 році. Він офіційно визнаний борцем за незалежність України ХХ століття.
Для просунутих читачів важливо розуміти: Боровець — це не просто фігура минулого. Його досвід показує, як маленькі загони можуть змінити хід історії, коли за ними стоїть ідея. У нашій практиці історичного аналізу ми часто стикаємося з тим, що саме такі «інші УПА» дають повну картину визвольного руху, без однобокості.
Його мемуари досі надихають: вони вчять, що справжня боротьба — це не тільки зброя, а й збереження людяності, принципів і віри в державу. Боровець залишив нам урок: навіть без держави армія може бути непереможною, якщо в серці горить воля.
About the Author
