А-135, відома також як «Амур», — це єдина в Росії повноцінна стратегічна система протиракетної оборони, створена для захисту Москви та центрального промислового регіону від балістичних ракет. Прийнята на озброєння 17 лютого 1995 року, вона поєднує потужний радар бойового управління з високошвидкісними протиракетами, здатними перехоплювати цілі на гіперзвукових швидкостях. Система залишилася спадщиною радянської доби, але й у 2026 році продовжує нести бойове чергування, адаптуючись до сучасних викликів через модернізацію окремих елементів.
Її архітектура передбачає два ешелони перехоплення, хоча дальній з них фактично виведено з експлуатації. Основне навантаження сьогодні несе ближній ешелон на базі протиракет 53Т6, оснащених ядерними бойовими частинами. Це рішення продиктоване технічними особливостями радіокомандного наведення: ядерний вибух створює зону ураження, що компенсує можливі похибки на заключній ділянці траєкторії. Москва залишається єдиним регіоном Росії з такою спеціалізованою обороною стратегічного рівня.
Інтеграція А-135 у загальну систему протиповітряної та протиракетної оборони країни відбувається через поєднання з комплексами С-400, «Панцир» та іншими засобами. Вона доповнює шари захисту від крилатих ракет, дронів та літаків, залишаючись спеціалізованим інструментом саме проти балістичних загроз. Фахівці відзначають, що система, попри вік, зберігає боєздатність завдяки регулярним випробуванням та частковим оновленням програмного забезпечення радара.
Історія створення та прийняття на озброєння
Розробка А-135 почалася наприкінці 1970-х років як відповідь на еволюцію балістичних ракет ймовірного противника. Система стала прямим наступником А-35, яка захищала Москву з 1970-х, але мала обмежені можливості проти сучасніших загроз. Радянські конструктори з Конструкторського бюро «Новатор» та суміжних підприємств ставили за мету створити двокаскадну оборону, здатну відбивати обмежені удари — наприклад, один-два сучасні міжконтинентальні балістичні ракети або до кількох десятків ракет середньої дальності типу Pershing-2.
Виробництво компонентів розгорнули з 1988 року, а повноцінне прийняття на озброєння відбулося 17 лютого 1995 року указом президента Росії. Це сталося вже після розпаду СРСР, у період економічних труднощів, що робить факт завершення проєкту особливо показовим. Система повністю відповідала обмеженням Договору про ПРО 1972 року, який дозволяв кожній стороні мати лише один район протиракетної оборони. Після виходу США з договору у 2002 році Росія зберегла А-135 як ключовий елемент стратегічної стабільності.
З плином часу з’явилися плани модернізації під індексом А-235, однак базова структура А-135 «Амур» залишилася на озброєнні. Деякі майданчики від попередньої системи А-35 використовуються й досі. Регулярні випробування на полігоні Сари-Шаган у Казахстані підтверджують працездатність протиракет 53Т6 навіть через десятиліття після прийняття на озброєння.
Архітектура та ключові компоненти системи
Серцем А-135 є радіолокаційна станція 5Н20 «Дон-2Н», розташована в Софрино Московської області. Це багатопозиційна фазована антенна решітка з круговим оглядом, здатна супроводжувати балістичні цілі на великих відстанях і видавати цілевказання протиракетам. Радар отримує попередні дані від загальнонаціональної мережі раннього попередження — станцій типу «Воронеж», супутників системи ЄКС та інших джерел. Потім він бере на себе точне супроводження та наведення.
Командно-обчислювальний пункт на базі обчислювальних машин серії «Ельбрус» (з модернізаціями) обробляє інформацію в реальному часі та формує команди на пуск і корекцію траєкторії перехоплювачів. Уся система розгорнута на кількох майданчиках у Підмосков’ї. Активні позиції протиракет ближнього перехоплення розташовані поблизу радара в Софрино, а також у районах Літкаріно, Корольова, Сходні та Внуково (або сусідніх населених пунктах Корстово, Оболдино, Апарінки, Ново-Переделкіно за уточненими даними 2026 року).
Кількість активних пускових установок оцінюється в 68–84 одиниці для протиракет 53Т6, по 12–16 ракет на майданчик. Дальні позиції для 51Т6 біля Наро-Фомінська та Сергієва Посада нині закинуті. Уся інфраструктура — шахтного типу, що забезпечує високу захищеність від удару.
Два ешелони перехоплення: дальній та ближній
Спочатку А-135 планувалася як двокаскадна система. Дальний ешелон (позаатмосферний) мав перехоплювати цілі на висотах до 670 км і відстанях 350–900 км за допомогою протиракет 51Т6 «Азов». Ці важкі ракети (маса до 45 тонн, довжина майже 20 м) оснащувалися ядерними бойовими частинами та призначалися для знищення боєголовок ще до входу в щільні шари атмосфери.
Ближній ешелон (внутрішньоатмосферний) використовує протиракети 53Т6 для перехоплення на заключній ділянці траєкторії — вже в атмосфері, на висотах до 45–100 км і значно менших відстанях. Саме цей ешелон сьогодні є основним. Перехоплення відбувається над територією, яку захищають, що вимагає від протиракети надзвичайної маневреності та швидкості реакції.
Різниця між ешелонами полягає не лише в дальності. Позаатмосферний перехоплювач діє у вакуумі, де немає аеродинамічного опору, а внутрішньоатмосферний мусить долати щільне повітря та витримувати колосальні перевантаження. Така архітектура дозволяла гнучко реагувати на різні типи атак, хоча на практиці дальній компонент втратив актуальність після 2007 року.
Протиракета 53Т6: технічні можливості та характеристики
53Т6 (також відома як ПРС-1 або «Газель» за класифікацією НАТО) — це двоступенева твердопаливна ракета з надзвичайно високими динамічними характеристиками. Маса становить близько 33–45 тонн, довжина — 19,8 м, діаметр — 2,57 м. Вона розвиває швидкість до 5–7 Махів і здатна витримувати перевантаження понад 100 g при розгоні. Маневрування на траєкторії досягає 210 g у деяких режимах.
Наведення — радіокомандне: потужний радар «Дон-2Н» постійно відстежує як ціль, так і саму протиракету, передаючи корективи по радіоканалу. Бойова частина — ядерна, потужністю близько 10 кілотонн. Це забезпечує створення зони ураження радіусом у кілька сотень метрів, достатньої для гарантованого знищення боєголовки навіть за наявності похибки наведення.
Випробування 53Т6 проводять регулярно на Сари-Шагані. У 2017 році успішно перехопили ціль, що летіла зі швидкістю до 3 км/с. Модернізовані варіанти (ПРС-1М) тестували й пізніше, розглядаючи можливість застосування як ядерних, так і звичайних бойових частин у рамках програм А-235. Наразі основний парк — це саме 53Т6 у шахтних установках.
| Параметр | 51Т6 (дальній ешелон) | 53Т6 (ближній ешелон) |
|---|---|---|
| Тип перехоплення | Позаатмосферний (екзоатмосферний) | Внутрішньоатмосферний (ендоатмосферний) |
| Статус (2026) | Виведено з експлуатації (з 2007) | Активний, основний компонент |
| Максимальна висота | До 670 км | До 45–100 км |
| Дальність | 350–900 км | До кількох сотень км (термінальна фаза) |
| Швидкість | До 7 Махів | 5–7 Махів, прискорення понад 100 g |
| Бойова частина | Ядерна | Ядерна (~10 кт) |
| Кількість активних пускових | 0 (майданчики закинуті) | 68–84 (5 майданчиків) |
Дані узагальнено з відкритих джерел, зокрема сайту defence-ua.com та енциклопедичних матеріалів.
Чому саме ядерні бойові частини?
Рішення оснастити протиракети ядерними зарядами пояснюється особливостями технологій наведення 1970–1980-х років. Радіокомандне наведення, хоч і надійне, не забезпечує точності, необхідної для кінетичного перехоплення (hit-to-kill) на гіперзвукових швидкостях. Навіть невелика похибка в кілька десятків метрів на заключній фазі може призвести до промаху.
Ядерний вибух потужністю 10 кілотонн створює зону ураження радіусом кількасот метрів — достатню, щоб гарантовано знищити боєголовку супротивника. Це класичний підхід «площинного» перехоплення, на відміну від сучасних американських систем GMD, які покладаються на пряме кінетичне зіткнення. Перевага очевидна: вища ймовірність успіху за умов невизначеності. Недоліки — можливий електромагнітний імпульс, радіоактивні наслідки (хоч і на великій висоті) та політична чутливість застосування ядерних засобів у власному повітряному просторі.
Сучасні модернізації розглядають варіанти зі звичайними бойовими частинами для ПРС-1М, але базова конфігурація А-135 зберігає ядерний варіант як перевірений часом.
Радар «Дон-2Н» — головне «око» оборони
Без «Дон-2Н» уся система втратила б сенс. Ця станція не просто виявляє цілі — вона виконує функції бойового управління: супроводжує десятки об’єктів одночасно, розраховує траєкторії та видає команди протиракетам. Фазована антенна решітка забезпечує миттєве сканування секторів без механічного обертання антени.
Радар інтегрований у загальноросійську систему раннього попередження. Дані надходять від віддалених станцій «Воронеж», супутників та інших засобів, після чого «Дон-2Н» бере на себе точне наведення. Модернізація програмного забезпечення проводилася ще у 2000-х, що дозволило підвищити надійність обробки інформації. Потужність і роздільна здатність станції роблять її однією з найважливіших у російській системі протиракетної оборони.
Поточний стан системи А-135 у 2026 році та модернізації
Станом на 2026 рік А-135 функціонує в урізаному вигляді: лише ближній ешелон 53Т6 залишається активним. Дальні протиракети 51Т6 зняті з бойового чергування понад 15 років тому, а їхні шахти частково закинуті. Загальна кількість готових до пуску 53Т6 оцінюється в 68–84 одиниці на п’яти майданчиках навколо Москви.
Система проходить точкові модернізації — оновлення софту радара, випробування вдосконалених варіантів протиракет (ПРС-1М). Паралельно розвивається програма А-235 «Нудоль», що включає як стаціонарні, так і мобільні компоненти. Деякі експерти вважають, що елементи нової системи можуть поступово інтегруватися в існуючу архітектуру А-135.
Важливою тенденцією стала тісніша інтеграція з багатошаровою ППО: комплекси С-400 та «Панцир» беруть на себе загрози нижнього ешелону (крилаті ракети, дрони, літаки), звільняючи А-135 для роботи саме проти балістичних цілей. Москва таким чином отримала глибоко ешелонований захист.
Стратегічне значення та роль у сучасній системі оборони
А-135 — це не просто технічний комплекс, а символ особливого статусу Москви як адміністративного та політичного центру. Вона забезпечує захист керівництва країни та ключових об’єктів від обмеженого ракетно-ядерного удару. У російській доктрині це важливий елемент стримування: потенційний противник мусить враховувати наявність спеціалізованої протиракетної оборони навколо столиці.
Водночас система має чіткі обмеження. Вона створювалася для відбиття не масованого удару, а саме обмежених або провокаційних атак. За умов сучасних технологій (гіперзвукові планери, маневруючі боєголовки, засоби прориву ПРО) її ефективність проти масованого залпу залишається предметом дискусій серед експертів. Регулярні випробування та підтримка в боєздатному стані свідчать про те, що Росія не поспішає повністю відмовлятися від цієї спадщини.
У 2026 році А-135 продовжує виконувати свою роль у загальній архітектурі безпеки, доповнюючи інші компоненти — від космічних систем раннього попередження до наземних комплексів ППО. Її існування нагадує про те, як технології часів холодної війни адаптуються до нових реалій, зберігаючи унікальні технічні рішення, зокрема використання ядерних перехоплювачів. Фахівці, які вивчають систему десятиліттями, підкреслюють її надійність у межах початкового задуму, попри очевидний вік окремих елементів.
About the Author
