Анастасія Блищик поєднує в собі журналістську точність, військову витривалість і материнську ніжність. Вона народилася в маленькому селі на Херсонщині, пройшла шлях від репортерки популярних телеканалів до лейтенанта Збройних сил України, а тепер виховує сина Мирона, народженого під час служби на передовій. Її історія — це не суха біографія, а живий приклад, як війна перевертає життя, але не ламає дух. За три роки в армії вона приховувала вагітність сім місяців, продовжувала супроводжувати журналістів у зоні бойових дій і знімала документальний фільм про загиблого нареченого.
Сьогодні Анастасія Блищик — членкиня Жіночого ветеранського руху VETERANKA, тимчасова переселенка і людина, яку італійська газета Il Foglio назвала Персоною року 2022. Її шлях надихає як початківців, які тільки знайомляться з темою жіночої участі в обороні країни, так і досвідчених читачів, що шукають глибокий аналіз трансформації особистості під час повномасштабного вторгнення. Кожен її крок — від рішення піти в армію після втрати коханого до адаптації до цивільного життя з дитиною — демонструє, як сила волі перетворює біль на дію.
У світі, де війна забирає найдорожче, Анастасія Блищик доводить: можна залишатися собою — журналісткою, яка розповідає правду, воїном, який захищає, і матір’ю, яка дає нове життя. Її досвід розкриває реалії служби жінок у ЗСУ, материнства на фронті та збереження пам’яті про полеглих.
Ранні роки та формування характеру
Народжена 23 червня 1999 року в селі Рівне Генічеського району Херсонської області, Анастасія Блищик зростала в типовому таврійському середовищі — серед степів, соняшникових полів і близькості до моря. Дитинство в маленькому селі сформувало в ній стійкість і любов до рідної землі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, саме цей дім опинився під окупацією, а батьки — без нормального доступу до їжі та ліків. Ця особиста катастрофа 24 лютого 2022 року стала для неї точкою неповернення.
Після школи дівчина переїхала до Запоріжжя, де вступила на факультет журналістики Запорізького національного університету. Два роки навчання в ЗНУ дали їй не лише теоретичні знання, а й практичні навички: вміння швидко аналізувати інформацію, спілкуватися з людьми в стресових ситуаціях і знаходити правду навіть у хаосі. Згодом шлях привів її до Києва, де почалася професійна кар’єра. Саме тут, у коридорах ньюзруму, доля звела її з майбутнім нареченим — Олександром Маховим.
Молодість Анастасії Блищик була наповнена подорожами, друзями, сноубордом і кіносеансами. Вона сприймала комфортне життя як щось само собою зрозуміле. Але війна змусила переосмислити все. Сьогодні вона згадує ті роки з теплою усмішкою, але без жалю: «У мене було все. Просто я сприймала це так: у мене це є, значить так і треба. Але зараз у мене переосмислення всього».
Журналістська кар’єра: від репортажів про пандемію до фронтових історій
З 2019 року Анастасія Блищик працювала репортеркою на телеканалі «Еспресо TV», а з 2020-го перейшла на канали «Україна» та «Україна 24». Її сюжети про пандемію коронавірусу, вакцинацію в прямому ефірі та щоденні новини формували у глядачів розуміння реальності. Камера в руках дівчини завжди була інструментом правди — точним, чесним і емоційним.
Робота в ньюзрумі вимагала швидкості та стресостійкості. Саме там, серед дедлайнів і живих ефірів, вона зустріла Олександра Махова — журналіста й учасника АТО 2015–2016 років. Їхнє кохання розквітло на тлі професійних розмов про війну, яку він вже знав ізсередини. Махов постійно розповідав їй про фронт, про побратимів, про те, як цивільні гинуть під обстрілами. Ці розмови стали основою її власної готовності до служби.
До повномасштабного вторгнення Анастасія Блищик встигла зробити сотні репортажів. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Журналістика, яка раніше була покликанням, раптом стала недостатньою. Вона зрозуміла: слова вже не вистачає. Потрібно було діяти.
Кохання, втрата і рішення йти на війну
Олександр Махов загинув 4 травня 2022 року в селі Довгеньке на Харківщині. Артилерійський обстріл забрав життя миттєво — уламок влучив у легені. Перед смертю він встиг передати через побратима: «Я дуже кохаю Настю». Ця звістка розірвала світ Анастасії Блищик на шматки, але не зламала її.
Рівно через три місяці після загибелі нареченого вона отримала військовий квиток і пішла добровольцем. «Я втекла від комфортного життя в армію», — зізнається вона в одному з інтерв’ю. Слобожанський напрямок вибір не випадковий: хотілося бути ближче до місця, де загинув Сашко. Служба в Ізюмському батальйоні територіальної оборони стала першим кроком. Вже 3 жовтня 2022 року вона стояла в звільненому Ізюмі серед зруйнованих будинків і розуміла: тут її місце.
Ініціатива перейменування вулиць у Києві та Ізюмі на честь Олександра Махова — ще один прояв її любові. 20 листопада 2022 року Анастасія Блищик власноруч повісила першу табличку. Пам’ять про коханого стала для неї не просто болем, а рушієм. Вона знімає документальний фільм «Журналіст» на основі його фронтового відеоархіву, щоб зберегти для майбутніх поколінь історії, які він не встиг розповісти.
Служба в ЗСУ: від солдата до лейтенанта
У серпні 2022 року Анастасія Блищик стала пресофіцеркою. Спочатку — Ізюмський батальйон ТрО, згодом — 47-ма окрема механізована бригада. Звання росли швидко: солдат у 2022-му, молодший лейтенант 8 березня 2023-го (погони вручив сам Валерій Залужний), лейтенант у 2024-му. Нагороди — Почесний нагрудний знак «Срібний хрест» від Головнокомандувача, відзнака від бригадного генерала Олександра Тарнавського та грамота від міністра оборони Олексія Резнікова — підтверджують її внесок.
Служба на Харківщині, Донбасі, Мелітопольському напрямку та Сумщині — це щоденні обстріли, контрнаступи, загибель побратимів і постійна робота з медіа. Анастасія Блищик супроводжувала журналістів, знімала репортажі, вчилася стріляти і опановувала тактичну медицину. У її бригаді сексизму майже не було: чоловіки підтримували, пригощали цукерками і захищали.
Але виклики були. Бронежилети не завжди підходили за розміром, форма для жінок — рідкість. Проте вона швидко адаптувалася. «Я серед неймовірних людей, серед військових. Це наші супергерої», — каже вона про побратимів.
«Я служу з людьми, які соромляться говорити про свої здобутки. Вони кажуть: «Ми не Герої, ми весь час виконували свій обов’язок». Я посміхаюся й відповідаю: «Ви — найкращі»».
Вагітність на фронті: сім місяців під бронежилетом
Вагітність застала Анастасію Блищик під час служби. Сім місяців вона носила дитину під бронежилетом, приховуючи живіт вільним одягом. Токсикоз у перші тижні був нестерпним — лише кислі яблука і гранати. Дим у бліндажах, спека на Донбасі в липні, ракета за 200 метрів за кілька днів до декрету — все це вона пережила, продовжуючи виконувати завдання.
20 липня 2025 року вона пішла в декрет. Командир бригади був у справжньому шоці, коли дізнався. «Як я взагалі цього не помітив?» — тільки й зміг сказати. Анастасія Блищик не кинула службу одразу: «Служитиму стільки, скільки стане сил». Маленьке серденько сина билося разом із її серцем під час поїздок у зону бойових дій.
Чоловік — офіцер, який служить з 2014 року, — став батьком уже під час війни. Війна познайомила їх, війна зробила сім’єю. Після народження сина вона поїхала до нього на чотири дні з малюком на руках.
Народження Мирона і нове материнство
Наприкінці 2025 року Анастасія Блищик народила сина Мирона Мирославовича. «Це найбільша перемога мого життя», — написала вона в Instagram. Миттєва безумовна любов, коли малюка поклали на груди, змінила все. «Боже, це моя дитина, мій принц і цар».
Син народився з досвідом, який дорослі набирають роками. «Він вчився жити там, де іншим страшно дихати». Тепер Анастасія Блищик святкує День ЗСУ разом із дитиною. Вона змінила плани: більше часу в цивільному житті, адаптація до тилу, де навіть черга в супермаркеті здається чужою.
Повернення до мирного життя виявилося складнішим за фронт. Форма знята, але внутрішня військова дисципліна залишилася. Вона 24/7 з сином і знає: це нова глава, де сила — в спокої і турботі.
Збереження пам’яті та творчі проєкти
Документальний фільм «Журналіст» — це не просто кіно. Це спроба Анастасії Блищик розповісти історію Олександра Махова через його власні відеоархіви, ідеї та фронтові будні. Робота над стрічкою триває, попри всі труднощі. Вона хоче, щоб майбутні покоління знали: журналісти теж воюють.
Ініціативи з перейменування вулиць, підтримка інших жінок, які втратили коханих, — усе це частина її місії. Анастасія Блищик не дає забути про героїв, які пішли назавжди.
Вплив на суспільство: жінки в армії та ветеранський рух
Понад 70 тисяч жінок служать у ЗСУ, з них тисячі — на передовій. Анастасія Блищик стала голосом тих, хто стикається з сексизмом, невідповідним спорядженням і суспільними стереотипами. У Жіночому ветеранському русі VETERANKA вона допомагає сестрам по службі адаптуватися, ділиться досвідом і просто підтримує.
Її історія показує: жінка на війні — не виняток. Це норма сучасної України. Вона розвіює міфи і надихає дівчат, які тільки думають про службу.
Ось ключові виклики, з якими стикаються жінки-військові за її словами:
- Сексизм у деяких підрозділах — іноді доводиться доводити, що «ти ж жінка, їдь додому» не працює.
- Недосконале спорядження — бронежилети та форма часто не враховують жіночу анатомію.
- Психологічне навантаження — поєднання материнства, служби і втрати.
- Адаптація після війни — тил здається чужим після фронту.
Але в її бригаді підтримка була справжньою. Чоловіки ставали щитом і опорою.
Хронологія ключових подій у житті Анастасії Блищик
| Дата | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 23 червня 1999 | Народження | С. Рівне, Херсонська область |
| 2019–2022 | Журналістська кар’єра | Робота на «Еспресо TV», «Україна», «Україна 24» |
| 4 травня 2022 | Загибель нареченого | Олександр Махов загинув у Довгенькому |
| Серпень 2022 | Вступ до ЗСУ | Пресофіцерка Ізюмського батальйону ТрО |
| 8 березня 2023 | Звання молодшого лейтенанта | Погони від Валерія Залужного |
| 2024 | Звання лейтенанта та переведення | Служба в 47 ОМБр, згодом перехід до іншої бригади |
| Липень 2025 | Вихід у декрет | Після 7 місяців прихованої вагітності |
| Кінець 2025 | Народження сина Мирона | Найбільша особиста перемога |
Дані зібрано з відкритих джерел, зокрема Вікіпедії та інтерв’ю на Sestry.eu.
Сьогодні і далі: життя після фронту
Після трьох років служби Анастасія Блищик адаптується до нового ритму. Декрет, син Мирон, зйомки фільму і підтримка ветеранок — ось її пріоритети. Життя в тилу іноді дратує: грубість у магазинах, відсутність фронтової єдності. Але вона знає — це теж частина боротьби.
Анастасія Блищик продовжує говорити про важливість поваги до військових, до мови, до пам’яті. Вона мріє про країну, де люди не злі, а турботливі. І поки її син росте, вона залишається прикладом для тисяч жінок, які шукають свій шлях у цій війні.
Її історія триває. Кожен день — це новий репортаж про життя, який вона пише не камерою, а власними вчинками.
About the Author
