Леся Гасиджак очолює Національний музей Голодомору-геноциду з липня 2022 року, перетворюючи меморіальний комплекс на живий центр опору забуттю. Її керівництво припало на найскладніший період — повномасштабну війну, коли минуле раптом зазвучало з новою силою, а голод став не лише історичною травмою, а й сучасною зброєю агресора. Під її рукою музей не просто зберігає спогади, а перетворює їх на інструмент для розуміння сьогодення, збираючи тисячі свідчень і розширюючи кордони пам’яті далеко за межі експозиційних залів.
Гасиджак — етнологиня з Полтавщини, кандидатка історичних наук, яка пройшла шлях від музейного порталу до першого заступника директора і голови благодійного фонду. Вона принесла в заклад наукову точність, емоційну щирість і практичний досвід, що дозволило музею вистояти в бурі скандалів і продовжити роботу навіть під сиренами. Її підхід — це не холодні факти в вітринах, а історії людей, які оживають у цифрових форматах, міжнародних виставках і нових колекціях, що з’явилися за останні роки.
Сьогодні музей під її керівництвом — це не тільки місце скорботи, а й форпост української ідентичності, де минуле Голодомору переплітається з опором 2022–2026 років, а пам’ять стає щитом проти повторення злочинів.
Коріння та шлях до музейної справи: як полтавська етнологиня стала голосом пам’яті
Народжена 14 жовтня 1982 року в селі Михайлівка на Полтавщині, Леся Гасиджак виросла в регіоні, де Голодомор лишив глибокі шрами в родинних історіях. Ця земля, що пережила штучний голод, сформувала її як дослідницю, яка не відділяє науку від людського болю. Закінчивши історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка — спочатку бакалавром історії у 2004 році, а потім магістром етнології у 2005-му, — вона захистила кандидатську дисертацію 2009 року. Тема — процеси трансформації етнокультури українців Донеччини наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття — стала для неї не просто академічною роботою, а дзеркалом, у якому відбиваються сучасні виклики ідентичності.
Кар’єра почалася 2007 року в Міжнародному благодійному фонді «Україна 3000», де Гасиджак занурилася в культурологічні програми. З 2008-го вона очолила інформаційно-аналітичний відділ в громадській організації «Український центр розвитку музейної справи», редагуючи портал «Музейний простір» і написавши понад 300 публікацій. Саме там народилося її розуміння музеїв як живих просторів, а не архівів пилу. Паралельно вона працювала провідним науковим співробітником у Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини, водила екскурсії і відчувала, як слова оживають у діалозі з відвідувачами.
У 2014–2015 роках Леся Гасиджак обіймала посаду старшого наукового співробітника в Науково-дослідному інституті українознавства. Ці роки заклали фундамент: поєднання етнології, музейної аналітики й публіцистики зробило її ідеальною кандидаткою для роботи в одному з найболісніших музеїв України. Її підхід завжди був людським — вона бачить в експонатах не просто речі, а голоси, які шепочуть про голод, опір і надію.
Від заступника до в.о. директора: ключові етапи кар’єри в музеї Голодомора
2015 рік став поворотним: Гасиджак прийшла в Національний музей Голодомору-геноциду на посаду першого заступника генерального директора. Вона працювала тут з перервами до 2019-го, глибоко занурюючись у фондову роботу, освітні програми та комунікацію. Потім, у 2019–2021 роках, очолила БО «Міжнародний благодійний фонд Музею Голодомору», де координувала збір коштів, міжнародну співпрацю та розвиток проєктів.
20 липня 2022 року, вже під час повномасштабного вторгнення, наказом міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка її призначили виконувачкою обов’язків генерального директора. Це був час, коли музей міг зупинитися, але Гасиджак зробила навпаки — перетворила його на форпост. Вона знала заклад зсередини, розуміла його слабкі місця й потенціал, тому відразу взялася за цифровізацію, збір нових свідчень і підготовку до розширення.
За моїм досвідом роботи з музейними командами, такі переходи рідко бувають гладкими, але Гасиджак принесла стабільність і натхнення. Її попередниця Олеся Стасюк звільнена у 2022-му через звинувачення в плагіаті та некомпетентності, а судові перипетії тривають досі. Гасиджак же фокусувалася на суті — на пам’яті, а не на скандалах.
Музей під її керівництвом: від війни до цифрової революції
З липня 2022-го музей не закрився ні на день. Гасиджак запустила онлайн-екскурсії українською та англійською з жовтня 2024 року — тепер школярі й українці за кордоном можуть зануритися в 3D-реконструкції, історії родин і деталі «закону п’яти колосків». Ці тури вже переглянули тисячі, роблячи музей доступним навіть у бомбосховищах чи за океаном.
Відділ усної історії розрісся: зібрано тисячі нових свідчень, які поповнили Народну книгу пам’яті — понад 900 тисяч імен. Гасиджак особисто наголошує на важливості цих записів для майбутнього трибуналу над комунізмом. Фондова колекція зросла на 20–25% за рахунок нових артефактів, включаючи передачу спадщини американського мецената Моргана Вільямса у 2024 році. Міжнародні виставки вперше вивезли експонати за кордон — до Франції, а скульптура «Гірка пам’ять дитинства» з’явилася в канадських меморіалах.
Робота над другою чергою музею набрала обертів: у 2023-му Верховна Рада виділила 573 мільйони гривень, а 2024-го музей отримав художню концепцію нової експозиції площею майже 4000 квадратних метрів. Це буде не просто зала — інтерактивний простір з історіями виживання, успіху нащадків і паралелями до сучасної війни.
| Напрямок роботи | Досягнення 2022–2026 | Вплив на суспільство |
|---|---|---|
| Цифризація | Онлайн-екскурсії, 3D-тури, віртуальна книга пам’яті | Мільйони переглядів, доступ для діаспори та молоді |
| Збір свідчень | Тисячі нових записів, +30 000 імен у Книзі пам’яті | Підґрунтя для наукових досліджень і міжнародного визнання |
| Міжнародна діяльність | Колекція Вільямса, виставки в Європі, співпраця з Канадою | Глобальне поширення правди про Голодомор |
| Будівництво другої черги | 573 млн грн, художня концепція експозиції | Розширення до 500 тис. відвідувачів на рік |
Дані в таблиці базуються на офіційних звітах Національного музею Голодомору-геноциду та публікаціях у профільних виданнях.
Ці зміни — не просто цифри. Вони відчуваються в кожному відвідувачі, який виходить з музею з відчуттям, що пам’ять — це сила, а не тягар.
Виклики війни та суспільні бурі: як Гасиджак вистояла хейт і продовжила роботу
Війна принесла не лише логістичні труднощі, а й глибокі емоційні випробування. Музей працював під обстрілами, а Гасиджак збирала свідчення про сучасні злочини, проводячи паралелі між Голодомором і блокадою Маріуполя чи Херсона. Вона наголошує: нинішня війна — найзадокументованіша в історії, і музей готує матеріали для майбутніх трибуналів.
У липні 2023-го спалахнув скандал: адвокат і народна депутатка поширили пости з бодішеймінгом, порівнюючи зовнішність директорки з виснаженими дітьми Голодомору. Гасиджак подала позов до суду про захист честі та гідності, але Голосіївський районний суд Києва відмовив у жовтні 2024-го. Підтримка від Ірини Цілик, Оксани Забужко та тисяч українців показала: суспільство вчиться захищати своїх. Для неї це стало уроком гуманізму — пам’ять про Голодомор вчить не давати ненависті перемогти.
Попри все, музей розширив відділ досліджень геноциду та злочинів проти людяності. Гасиджак проводить круглі столи, лекторії про Донбас і літературне тло історії, залучаючи солдатів, дипломатів і молоді родини.
Майбутнє музею: пам’ять як зброя в інформаційній війні
Сьогодні Гасиджак бачить музей як центр, де Голодомор — не лише 1932–1933 роки, а й ланцюг штучних голодів 1920-х і 1940-х. Вона розвиває наукові проєкти: монографії про Київ у часи голоду, дослідження Комісії Керстена в США, роботу з державними музеями для залучення артефактів. Планує перевидання Національної книги пам’яті з оновленими даними.
Емоційно й точно вона пояснює: штучний голод організували, щоб упокорити Україну, а пам’ять про нього робить нас незламними. Під її керівництвом музей стає платформою, де минуле допомагає перемагати в сьогоденні — через освіту, культуру й міжнародний діалог. Кожен новий експонат, кожне свідчення — це цеглина в стіні української стійкості.
Леся Гасиджак не просто директорка. Вона — хранителька вогню, який не згасне, навіть коли навколо буря. І поки музей стоїть на пагорбі над Дніпром, її робота нагадує: пам’ять — це свобода.
About the Author
