Українські гелікоптери сьогодні — це не просто техніка. Це жива система, яка щодня рятує життя, доставляє боєприпаси, збиває дрони і підтримує наземні підрозділи. Армійська авіація Сухопутних військ, морська авіація, Національна гвардія та цивільні оператори працюють у єдиному просторі, де кожен борт має свою роль. Станом на 2026 рік основу парку складають модернізовані Мі-8МСБ-В, Мі-24 різних модифікацій та машини, отримані від партнерів.
Після 2014 і особливо з 2022 року вертольоти стали критично важливим інструментом. Вони літають на гранично малих висотах, виконують евакуацію під обстрілом і адаптуються до нових загроз — від теплових ракет до роїв FPV-дронів. Українські підприємства «Мотор Січ» і «Авіакон» продовжують модернізацію, а переговори з Bell Textron відкривають шлях до локального складання американських машин.
Ця стаття розкриває повну картину: історію, технічні особливості, бойовий досвід, цивільне застосування та реальні перспективи на найближчі роки.
Історичний шлях вертолітної авіації України
Після проголошення незалежності Україна отримала один із найбільших вертолітних парків на пострадянському просторі. У 1992–1993 роках на території країни базувалися сотні Мі-8, Мі-24, Мі-6, Мі-26 та Мі-2. Армійська авіація тоді налічувала близько 250 бойових і транспортних машин. Проте економічна криза 1990-х призвела до різкого скорочення. Багато бортів простоювали без запчастин, а частина була продана або списана.
Перші спроби модернізації почалися на початку 2000-х. Запорізьке підприємство «Мотор Січ» розробило двигуни ТВ3-117ВМА-СБМ1В, які дозволили суттєво підвищити потужність і висотність. У 2010 році з’явився Мі-8МСБ, а у 2014 — військовий варіант Мі-8МСБ-В. Паралельно Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» працював над Мі-24ПУ-1. Ці машини отримали нову авіоніку, системи попередження про ракетну атаку та можливість нічних польотів.
До 2014 року армійська авіація вже активно брала участь у миротворчих місіях ООН — у Ліберії, Конго, Судані. Українські екіпажі Мі-24 і Мі-8 здобули безцінний досвід роботи в складних кліматичних умовах. Після початку російської агресії на Донбасі вертольоти одразу стали інструментом евакуації, розвідки та вогневої підтримки. Типовою помилкою тих років було недостатнє бронювання і відсутність сучасних засобів РЕБ, що призводило до втрат від ПЗРК.
Станом на 2026 рік історичний багаж перетворився на практичну перевагу. Пілоти, які літали в Африці, сьогодні застосовують ті самі навички низьковисотних польотів на фронті. А модернізовані машини 2010-х років залишаються основою флоту, поки країна чекає на надходження західних платформ.
Армійська авіація: близько 58 Мі-8/МСБ-В, 39 Мі-24/Мі-35, 12 Мі-2МСБ.
Загальна кількість активних гелікоптерів у ЗСУ та інших структурах — понад 100 бортів.
Отримано від партнерів з 2022 року: понад 50 Мі-8/Мі-17, 16+ Мі-24/Мі-35, кілька Puma, Sea King та UH-60.
Основні типи військових гелікоптерів
Головним робочим конем залишається Мі-8 у всіх його українських модифікаціях. Мі-8МСБ-В здатний піднімати до 4 тонн вантажу, перевозити 24 бійці або виконувати роль повітряного командного пункту. Два двигуни по 1500 к.с. дозволяють працювати на висотах до 9000 м. У бойових умовах ці машини часто оснащують блоками некерованих ракет, кулеметами та системами відстрілу хибних цілей.
Ударну нішу займає Мі-24. «Крокодил» — саме так його називають пілоти — має потужне бронювання кабіни та можливість нести протитанкові ракети, некеровані ракети С-8 та гарматне озброєння. Українські Мі-24ПУ-1 отримали покращені двигуни, польські шоломи з приладами нічного бачення та сучасні приціли. Окремі борти, передані Чехією, вже мають на фюзеляжі десятки позначок збитих дронів.
Легкий Мі-2МСБ виконує навчальні, розвідувальні та санітарні завдання. Його модернізація «Мотор Січ» дозволила продовжити ресурс і підвищити безпеку польотів. На практиці ці машини часто працюють у тилових районах, де важкі гелікоптери неефективні через вартість години польоту.
Типова помилка командування на початку повномасштабного вторгнення — використання ударних гелікоптерів як «літаючих танків» на малих висотах без належного прикриття. Сьогодні тактика змінилася: Мі-24 працюють із засад, наносять удари з дистанції і швидко відходять. Мі-8 виконують переважно транспортно-евакуаційні місії, рідше — вогневу підтримку.
Українські модернізації та власне виробництво
«Мотор Січ» залишається серцем української вертолітної галузі. Заміна двигунів на ТВ3-117ВМА-СБМ1В дала Мі-8МСБ можливість підніматися вище і перевозити більше. У 2014–2016 роках з’явилися військові варіанти з бронюванням підлоги, системами кондиціонування та можливістю встановлення західного озброєння. За моїм досвідом спостереження за роботою заводів, саме ця модернізація дозволила тримати флот у строю, коли російські запчастини стали недоступними.
Конотопський «Авіакон» спеціалізується на капітальних ремонтах і глибокій модернізації Мі-24. Версія ПУ-1 отримала нові радіостанції, навігаційні комплекси Garmin та можливість застосування ракет «повітря–повітря» Р-60. Вартість такої модернізації становила близько 1,1 млн доларів за борт — значно дешевше за купівлю нової машини.
Приватні конструкторські бюро також не стояли на місці. «Аерокоптер» створив легкий АК1-3, «Softex-Aero» — V-52 і VV-2, «Горизонт-12» — Skyline SL-222 і SL-231. Ці машини орієнтовані на цивільний ринок: аерофотозйомку, сільськогосподарські роботи, патрулювання. Проте їхня кількість невелика, і вони не можуть замінити бойові платформи.
Підводний камінь українських модернізацій — залежність від імпортних комплектуючих авіоніки. Після 2022 року логістичні ланцюги ускладнилися, але партнери з Польщі, Чехії та США допомагають закривати ці прогалини. У 2026 році основний акцент змістився на інтеграцію західних систем захисту та озброєння на вже наявні планерні.
Міф: Українські гелікоптери безнадійно застарілі і не можуть протистояти сучасним засобам ППО.
Реальність: Модернізовані Мі-8МСБ-В і Мі-24ПУ-1 з системами попередження, тепловими пастками та новою авіонікою успішно виконують місії навіть у зоні дії ворожих ЗРК. Головне — правильна тактика і розвідка.
Цивільні та спеціальні гелікоптери
Окрему нішу займає компанія «Українські вертольоти». Її флот із близько 20–24 Мі-8МТВ-1 спеціалізується на пошуково-рятувальних, пожежних і медичних місіях. Унікальна концепція «гелікоптера-трансформера» дозволяє за 40 хвилин змінити конфігурацію з пасажирської на пожежну або санітарну. Ці машини гасили лісові пожежі в Португалії, Туреччині та Україні, а також виконували евакуацію поранених у зоні бойових дій.
ДСНС використовує як радянські Мі-8, так і західні моделі — зокрема Airbus H225 і H125. Ка-32, отримані від Португалії, ефективно працюють на гасінні пожеж у міській забудові. У 2025 році саме ці машини залучалися до ліквідації наслідків обстрілів у столиці.
ГУР МО України має власний невеликий парк, який включає UH-60 Black Hawk і унікальний Sikorsky S-76A для медевакуації. Останній — перший у своєму класі в Україні і здатний підтримувати життя пацієнта протягом трьох годин польоту. Такі спеціалізовані борти критично важливі для операцій спецпідрозділів.
Практичний нюанс цивільного сектору — висока вартість години польоту і дефіцит кваліфікованих пілотів. Багато цивільних екіпажів після 2022 року перейшли на військову службу, що створило кадрову напругу. У нашій практиці спостереження за галуззю видно, що державно-приватне партнерство може частково вирішити цю проблему через спільні програми підготовки.
Бойове застосування під час повномасштабної війни
З перших днів вторгнення гелікоптери стали символом героїзму. Прорив до Маріуполя, евакуація з «Азовсталі», операції на острові Зміїний — усе це виконували екіпажі Мі-8 і Мі-24. У 2022 році українські вертольоти завдавали ударів по нафтобазах і логістичних вузлах на території РФ. Пізніше тактика змінилася: основним завданням стала боротьба з дронами і підтримка в тилових районах.
Один із чеських Мі-24В вже має на борту понад 180 позначок збитих цілей, переважно «Шахедів» і розвідувальних БпЛА. Екіпажі використовують штатну 12,7-мм установку ЯкБ для перехоплення. У березні 2026 року морський Мі-8 за три години знищив 12 ударних дронів над морем. Такі епізоди показують, що класичні ударні машини знайшли нову роль у війні дронів.
Типові підводні камені — робота на малих висотах у зоні дії сучасних ПЗРК і FPV. Втрати є, але вони значно менші, ніж у 2022 році, завдяки зміні доктрини. Гелікоптери тепер рідко працюють як «літаючі танки» над лінією зіткнення. Натомість вони діють із закритих позицій, використовують рельєф і отримують дані від розвідки в реальному часі.
У липні 2026 року командування армійської авіації підтвердило, що радянські машини активно оснащують сучасними системами зв’язку, навігації та ураження. Це дозволяє інтегрувати західні боєприпаси, зокрема 70-мм ракети Hydra та APKWS.
За моїми спостереженнями за відкритими даними і спілкуванням з експертами галузі, саме гнучкість українських екіпажів стала вирішальною. Вони швидко освоїли нові тактики, інтегрували західне озброєння і перетворили застарілі платформи на ефективний інструмент протидії дронам. Це досвід, який вивчають військові інших країн.
Міжнародна допомога та перспективи оновлення
З 2022 року Україна отримала значну кількість гелікоптерів від партнерів. США та інші країни передали десятки Мі-8/Мі-17, Чехія і Північна Македонія — Мі-24 і Мі-35, Португалія і Велика Британія — SA 330 Puma, Велика Британія і Німеччина — Sea King. Польща передала Мі-8 і Bell 412 для навчання. Ці поставки дозволили компенсувати втрати і навіть збільшити чисельність парку.
Найперспективнішим напрямком 2025–2026 років стало співробітництво з Bell Textron. Компанія відкрила дочірнє підприємство Bell Textron Ukraine і веде переговори про постачання AH-1Z Viper і UH-1Y Venom. Ці машини мають 85 % спільних деталей, що суттєво спрощує логістику. Планується створення центру складання і обслуговування в Україні. Паралельно розглядається можливість отримання UH-60 Black Hawk для заміни старіючих Мі-8.
Практичний аспект — підготовка екіпажів. Перехід на західні платформи вимагає нового підходу до навчання, симуляторів і технічного обслуговування. Уже зараз частина пілотів проходить підготовку за кордоном. Якщо локалізація виробництва реалізується, Україна зможе не лише забезпечити власні потреби, а й стати сервісним хабом для Європи.
Ризик полягає в тому, що процес іноземних військових продажів займає роки. Тому на середньострокову перспективу армійська авіація продовжуватиме експлуатувати і модернізувати радянські машини, поступово інтегруючи західні компоненти.
• Відкриття Bell Textron Ukraine і переговори про AH-1Z / UH-1Y.
• Активне оснащення радянських гелікоптерів західними системами захисту і озброєнням.
• Зростання ролі вертольотів у протидії ударним дронам.
• Плани заміни частини Мі-8 на UH-60 Black Hawk у середньостроковій перспективі.
Виклики експлуатації та кадрова ситуація
Головна проблема — запчастини. Більшість вузлів Мі-8 і Мі-24 історично вироблялися в Росії. Після 2022 року цей канал повністю перекритий. Українські підприємства освоїли частину номенклатури, але повністю закрити потреби поки неможливо. Тому ремонт часто виконується методом «канібалізації» — зняття деталей з пошкоджених бортів.
Другий виклик — кадри. Втрати серед льотного складу відчутні, а підготовка нового пілота займає роки. У строю армійської авіації служать десятки Героїв України, багато з яких мають сотні бойових вильотів. Передача досвіду молодим екіпажам відбувається в реальному часі, часто під час бойових завдань.
Третій аспект — протиповітряна оборона противника. Сучасні російські ЗРК і масові FPV-дрони змушують працювати виключно на гранично малих висотах і в умовах максимальної маскування. Це підвищує навантаження на техніку і людей.
Незважаючи на всі труднощі, українська вертолітна авіація зберігає боєздатність. У 2026 році вона вже не є «літаючою артилерією» радянського зразка. Це гнучкий інструмент, адаптований до війни нового типу, де швидкість реакції, розвідка і виживаність важливіші за чисту вогневу потужність.
Гелікоптери України довели свою незамінність. Модернізовані радянські машини в руках досвідчених екіпажів продовжують виконувати критичні завдання. Майбутнє за поєднанням глибокої модернізації наявного парку з поступовим переходом на західні платформи та локальним виробництвом. Саме цей шлях дозволяє зберігати спроможність уже сьогодні і будувати сучасну авіацію на десятиліття вперед.
About the Author
