Генеральний секретаріат Української Центральної Ради в 1917 році очолив Володимир Винниченко — талановитий письменник, пристрасний соціал-демократ і справжній архітектор першого українського уряду. Саме він став головою виконавчого органу, який перетворив мрії про автономію на реальні кроки державотворення в вихорі революційних подій. Ця посада не була формальністю: Винниченко поєднував роль керівника з обов’язками генерального секретаря внутрішніх справ, керуючи процесом українізації, земельних реформ і дипломатичних переговорів із Петроградом.
Секретаріат народився 15 (28) червня 1917 року як відповідь на І Універсал Центральної Ради і швидко став символом українського самоврядування. Хоча склад змінювався через політичні бурі, конфлікти з Тимчасовим урядом і внутрішні дебати, саме Винниченко залишався ключовою фігурою — навіть після короткої відставки та спроби передати кермо Дмитру Дорошенку. Його лідерство поєднувало поетичну чутливість із жорсткою політичною волею, роблячи уряд живим організмом, який боровся за кожен крок до незалежності.
Сьогодні, дивлячись на цей період крізь призму сучасної України, ми бачимо в ньому фундаментальні принципи державності: від українізації освіти до спроби створити власну армію. Винниченко не просто очолив секретаріат — він увібрав у себе дух епохи, де література перепліталася з політикою, а мрії про федерацію з Росією поступово трансформувалися в прагнення повної самостійності.
Історичний контекст: як народився перший український уряд
Літо 1917 року кипіло революційними пристрастями. Після Лютневої революції в Росії Українська Центральна Рада в Києві зібрала представників різних верств суспільства, щоб відстояти права українців. І Універсал, проголошений 10 (23) червня, проголосив автономію і став сигналом до створення виконавчого органу. Саме тоді, 15 (28) червня, на засіданні Малої Ради з’явився Генеральний секретаріат — прообраз уряду, який мав реалізовувати рішення Центральної Ради на практиці.
Це не була тиха бюрократична структура. Секретаріат працював у скромних кімнатах на Володимирській вулиці, де пахло свіжим папером і революційним ентузіазмом. Його створення змусило Тимчасовий уряд у Петрограді нервувати: делегація на чолі з Керенським прибула до Києва для переговорів. Результатом стала «Інструкція» від 4 (17) серпня, яка обмежила повноваження секретаріату п’ятьма губерніями, але все ж визнала його легітимність. Такий компроміс став класичним прикладом балансування між амбіціями і реальністю.
Повноваження секретаріату охоплювали внутрішні справи, фінанси, землю, освіту, військо, судочинство та міжнаціональні питання. Він міг видавати постанови, призначати комісарів і навіть формувати бюджет. Для початківців у історії це був перший крок від культурного відродження до реальної влади, а для просунутих — момент, коли українська еліта довела, що здатна не лише мріяти, а й керувати.
Володимир Винниченко: письменник, який став державним діячем
Народжений 1880 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у родині робітника, Володимир Кирилович Винниченко пройшов шлях від студентських заворушень до еміграції та повернення в революційний вир. Автор романів і п’єс, перекладач європейської соціал-демократичної літератури, він поєднував літературний талант із політичною пристрастю. Член Української соціал-демократичної робітничої партії, він уже в травні 1917-го очолив українську делегацію на переговорах із Тимчасовим урядом і зробив крилату фразу: «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Як голова секретаріату Винниченко не просто підписував документи — він писав декларації, які звучали як літературні маніфести. Його щоденникові записи передають внутрішні терзання: бажання втекти на хутір і взятися за перо боролося з обов’язком керувати в хаосі. Саме ця людська глибина робила його лідерство таким переконливим. Він не був сухим бюрократом, а живим символом епохи, де революція вимагала від інтелігенції не лише слів, а й дій.
Його роль виходила за рамки посади. Винниченко ініціював українізацію адміністрації, підтримував земельну реформу та намагався зберегти баланс із національними меншинами. Навіть після відставки в серпні 1917-го через конфлікти з соціалістами-революціонерами він повернувся, бо розумів: без його досвіду секретаріат ризикував втратити динаміку.
Склади Генерального секретаріату: еволюція від першого до останнього
Секретаріат не був статичним. Політичні компроміси, відставки та вимоги Тимчасового уряду змушували постійно оновлювати склад. Перший варіант сформувався швидко і відображав домінування соціал-демократів, але пізніше до нього ввійшли представники інших партій для ширшого представництва.
Ось порівняльна таблиця ключових складів, яка наочно показує зміни:
| Склад | Дата формування | Голова | Ключові члени та зміни |
|---|---|---|---|
| Перший | 15 (28) червня 1917 | Володимир Винниченко | Барановський (фінанси), Мартос (земля), Петлюра (військо), Єфремов (міжнаціональні) |
| Другий | 15 (28) липня 1917 | Володимир Винниченко | Додано Шульгина (міжнаціональні), Голубовича (шляхи), Рафеса (контролер) |
| Третій (перехідний) | Серпень-вересень 1917 | Винниченко (після відмови Дорошенка) | Туган-Барановський (фінанси), Савченко-Більський (землеробство) |
| Четвертий | Жовтень 1917 — січень 1918 | Володимир Винниченко | Ковалевський (продовольство), Ткаченко (судові), Порш (праця) |
Дані зведені на основі історичних документів Центральної Ради. Кожен склад відображав спроби знайти баланс між партіями та реагувати на зовнішній тиск. Наприклад, після «Інструкції» Тимчасового уряду кількість секретарств скоротили, а військові та судові справи частково вилучили.
Діяльність секретаріату: від декларацій до реальних реформ
Під керівництвом Винниченка секретаріат видав Декларацію, яка стала програмою дій: українізація шкіл, створення національних полків, земельна реформа. Симон Петлюра як генеральний секретар військових справ почав формувати українську армію, а Борис Мартос займався аграрними питаннями в умовах селянських заворушень. Це були не паперові рішення — вони змінювали повсякденне життя людей від Києва до Полтави.
Конфлікти з Петроградом ставали дедалі гострішими. Після Жовтневого перевороту секретаріат відмовився визнавати більшовицьку владу і продовжив роботу в умовах хаосу. Декларації Винниченка звучали натхненно, але реальність вимагала компромісів: переговори, відставки, повернення. Кожен крок супроводжувався емоційними дебатами в Малій Раді, де політики сперечалися до ночі.
Для початківців важливо зрозуміти: секретаріат не був ідеальним. Брак коштів, брак досвіду та зовнішній тиск призводили до помилок. Але саме ця боротьба заклала традицію українського урядування — прозорість, національну орієнтацію та прагнення до справедливості.
Перетворення на Раду Народних Міністрів і довготривала спадщина
Після III Універсалу (7 (20) листопада 1917) і проголошення УНР секретаріат еволюціонував. IV Універсал 9 (22) січня 1918 остаточно проголосив незалежність, і виконавчий орган перейменували на Раду Народних Міністрів. Винниченко залишався на чолі до початку 1918-го, коли політичні зміни привели до нових лідерів.
Сьогодні ми відчуваємо відлуння тієї епохи в сучасних інституціях. Генеральний секретаріат довів: українці здатні будувати державу навіть у найскрутніші часи. Його досвід — це урок для сьогоднішніх політиків про важливість єдності, дипломатії та національної ідентичності. У вихорі 1917-го народилася не просто влада, а ідея, яка пережила століття й ожила в незалежній Україні.
Історія Генерального секретаріату продовжує надихати. Вона нагадує, що справжнє лідерство — це не титули, а здатність вести за собою в бурю, поєднуючи мрії з конкретними справами. Винниченко очолив не просто уряд — він очолив епоху, яка назавжди змінила долю України.
About the Author
