Кирило Осьмак: незламний президент підпільної України

Кирило Осьмак — це постать, яка уособлює незламний дух українського визвольного руху XX століття. Народжений у козацькому серці Полтавщини, вчений-аграрій і громадський діяч, він пройшов шлях від члена Української Центральної Ради 1917 року до президента Української Головної Визвольної Ради — підпільного парламенту та уряду, що об’єднав зусилля ОУН і УПА в боротьбі за незалежність під час Другої світової війни. Його життя стало мостом між східними і західними традиціями національного відродження, а витривалість перед радянськими репресіями перетворила його на символ стійкості для цілих поколінь.

Переживши численні арешти, табори і тюрми, Осьмак ніколи не зрадив ідеї самостійної України. Обрання його президентом УГВР у липні 1944 року в карпатських лісах стало актом глибокої довіри до людини, яка поєднувала практичну агрономію з революційним вогнем. Сьогодні його спадщина живе в меморіалах, книгах доньки Наталки та вулицях українських міст, нагадуючи, що справжня боротьба вимірюється не перемогами, а непохитністю серця.

Для початківців ця історія — вікно в трагедію і тріумф українського опору, а для просунутих читачів — глибокий аналіз, як один інтелектуал став архітектором підпільної державності в найтемніші часи.

Коріння на Полтавщині: дитинство і юність у козацькому краю

Кирило Іванович Осьмак з’явився на світ 9 травня 1890 року в багатодітній селянській родині містечка Шишаки Миргородського повіту Полтавської губернії. Козацьке походження матері Тетяни Андріївни Власенко, пов’язане з легендарною Диканькою, і чесність батька Івана Юхимовича, конторника-сироти з Курщини, сформували в хлопця міцний фундамент патріотизму. Перші п’ять дітей забрала епідемія тифу, але Кирило вижив і з ранніх літ вбирав історію рідного краю, де народжувалися гетьмани й письменники на кшталт Панаса Мирного чи Василя Капніста.

Навчання в Шишацькій народній школі, Миргородській повітовій і Полтавському реальному училищі розпалювало в ньому жагу до знань. У 19 років він уже писав листи до «Просвіти» з рекомендаціями історичних книг Костомарова і Мордовця, закликаючи поширювати їх серед народу. Студентські демонстрації в Києві та Москві, театр Заньковецької й Кропивницького — усе це формувало свідомого українця, готового до боротьби. Полтавщина стала для нього не просто місцем народження, а джерелом тієї козацької незламності, яка супроводжувала його все життя.

Освіта агронома та перші кроки в революції 1917 року

У 1910 році Кирило вступив до Московського сільськогосподарського інституту, де став активним учасником українського агрономічного гуртка. Практика на Волині, Катеринославщині, Кубані та в Сибіру дала йому глибоке розуміння українського села. Під час Першої світової він працював у відділі допомоги біженцям, будував пекарні на Тернопільщині і познайомився з майбутньою дружиною Марією Юркевич.

Березень 1917-го змінив усе. Осьмак став членом Української Центральної Ради, працював у Генеральному секретаріаті земельних справ під керівництвом Симона Петлюри. Він завідував видавничим відділом сільськогосподарської літератури, редагував журнали «Рілля» і «Вісник громадської агрономії». Навіть після гетьманського перевороту Скоропадського він брав участь в антигетьманському страйку, за що втратив посаду. Директорія УНР повернула його до Міністерства землеробства, де він продовжував організовувати кооперативи й селянське будівництво. Ці роки заклали фундамент його бачення незалежної України як держави сильного, освіченого села.

Наукова праця та випробування радянським режимом

Після 1918 року Осьмак зосередився на науці. У 1925-му він працював в Інституті української наукової мови ВУАН, укладаючи сільськогосподарський термінологічний словник. Понад 400 анкет розіслав агрономам по всій Україні, збираючи народні назви рослин, худоби, знарядь. Його праця стала основою для десятків публікацій і словників, що українізували сільське господарство.

Радянська влада не пробачила патріотизму. Перший арешт у Харкові 1928 року — за «створення української селянської партії». Заслання до Курська. У 1930-му — справа СВУ, п’ять років таборів на Півночі, де він будував залізницю, але продовжував агрономічну роботу. Дострокове звільнення 1933-го через голодомор. Новий арешт 1938-го — до 1940-го. Дружина Марія, не витримавши шантажу, кинулася під потяг у 1940 році. Ці випробування не зламали Осьмака — вони лише загартували його волю.

У 1940–1941 роках він повернувся до Києва, одружився вдруге з Людмилою Богдашевською і жив скромним життям агронома, готуючись до нових викликів.

Під час Другої світової: від Києва до Карпат, зв’язки з ОУН

Жовтень 1941-го. Окупований Київ. Осьмак увійшов до Української національної ради, очолив відділ земельних справ і створив кооператив «Сільський господар». Він постачав продовольство підпільникам ОУН, друкував листівки проти нацистів. З 1943-го — переїзд до Львова з другою дружиною та малою донькою Наталкою. Старша донька Лариса зникла в підпіллі.

У Львові Осьмак став директором Стрийського окружного товариства «Сільський господар», що давало свободу пересування. Він зустрічався з провідниками ОУН і командуванням УПА, опрацьовував документи для майбутньої підпільної держави. Його досвід Центральної Ради і кооперації став безцінним для створення єдиного фронту опору.

Створення УГВР і обрання Президентом – вершина підпільної дипломатії

Літо 1944-го. Карпатські ліси біля села Лужок-Горішній. 11–15 липня на Великому зборі УГВР делегати від різних течій визвольного руху обрали Осьмака президентом. Псевдонім — Марко Горянський. Він склав присягу на вірність українському народові. Документи «Універсал», «Платформа» і «Устрій» стали конституцією підпільної України.

УГВР — це не просто рада, а повноцінний підпільний парламент і уряд, що координував УПА, пропаганду й міжнародні зв’язки. Осьмак залишився в Україні, щоб керувати зсередини, тоді як інші представляли рух за кордоном. Поранення в сутичці з Червоною армією в серпні 1944-го лише підкреслило його жертву. Цей момент став апогеєм його життя — інтелектуал-полтавчанин очолив бандерівський рух у найкритичніший час.

Арешт, тюремні роки та незламність духу

12 вересня 1944 року НКВС заарештував Осьмака в Дрогобичі. Слідство тривало три роки — допити, тортури. У 1948-му Особлива нарада при МДБ засудила його до 25 років тюрми. Володимирський централ став останнім притулком. Навіть там він оголошував голодування, відмовлявся від співпраці. У 1953-му Лаврентій Берія пропонував йому та Йосипу Сліпому припинити опір в обмін на волю — обидва відповіли відмовою.

У в’язниці Осьмак писав листи-дониски доньці Наталці, закликаючи любити Україну і працювати для добра. 16 травня 1960 року, за тиждень після 70-річчя, він помер у камері. Тіло поховали в безіменній могилі № 5753 на Князь-Владимирському кладовищі.

Сім’я, спадщина та сучасне вшанування пам’яті

Родина Осьмака — окрема сторінка героїзму. Дружина Марія загинула через переслідування. Друга дружина Людмила підтримувала його в підпіллі. Донька Наталка видала книги «Кирило Осьмак — нескорений Президент УГВР» і збірку документів, зберігаючи пам’ять. Старша донька Лариса зникла в ОУН.

Сьогодні Кирило Осьмак — ушанований герой. 2004 року перепохований на Байковому кладовищі Києва. 2018-го — посмертний Орден Свободи. У Шишаках, Полтаві та Києві — меморіали, вулиці й пам’ятні знаки. У 2020-му — поштова марка. Його ім’я живе в поемах Дмитра Павличка, документальних фільмах і серцях українців.

Дані з Вікіпедії (українська) та Енциклопедії сучасної України.

Його історія не закінчується на могилі. Вона продовжується в кожному, хто сьогодні захищає Україну, — в агрономах, які працюють на землі, в активістах, які не згинаються перед тиском, і в молодих, які вивчають минуле, щоб будувати майбутнє. Кирило Осьмак показав, що справжня сила — в тих, хто залишається вірним собі навіть тоді, коли світ навколо руйнується.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts