Марина Гриценко — молода мати, історикиня, пластунка та головна зберігачка фондів Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана, яка в лютому 2023 року стала бойовим медиком 3-ї окремої штурмової бригади. Її життя поєднало глибоку любов до української культури з непохитною відданістю захисту Батьківщини. 7 серпня 2025 року вона загинула на фронті біля Новоєгорівки від ворожого дрона у віці 39 років, залишивши після себе 15-річну доньку Юлію, батьків і спогади про неймовірну силу духу.
Марина Віталіївна Гриценко (дівоче прізвище — Ковтун) народилася 26 травня 1986 року в селищі Ріпки на Чернігівщині в родині медиків. Мама працювала медсестрою, батько — лікарем-хірургом. Ця атмосфера турботи про людей і точності в діях пізніше відгукнулася в її професійних виборах. Закінчила Ріпкинську загальноосвітню школу №2, а вищу освіту здобула на історичному факультеті Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка. Захоплення українською історією, традиціями та обрядовістю супроводжувало її завжди — від студентських років до останніх днів.
Шлях у музейному світі: від наукової співробітниці до головної зберігачки
З 2008 року Марина розпочала роботу в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана. Спочатку як наукова співробітниця, згодом — старша наукова, а в червні 2021-го її призначили головною зберігачкою фондів. Ця посада стала для неї не просто роботою, а справжнім покликанням. Вона опікувалася декоративно-ужитковим мистецтвом, організовувала виставки, співпрацювала з майстрами, запрошувала до Чернігова талановитих митців, таких як дереворізьбяр Анатолій Семенцов із Сосниці.
Її проєкти завжди дихали живою українською душею. Виставки на кшталт «Свята і будні українського народу», «Вишивка як етнокультурний код української нації» чи проєкти про ляльок-мотанок розкривали глибинні пласти традицій. Марина проводила майстер-класи — показувала, як виготовляти квіти пам’яті: маки до Дня пам’яті та примирення чи соняхи, що стали символом вшанування загиблих воїнів. Її руки творили ці символи, а голос у записах музею досі звучить тепло й переконливо для тих, хто хоче доторкнутися до спадщини.
Повномасштабне вторгнення 2022 року випробувало її на міцність. Під час наступу російських військ на Чернігівщину Марина з донькою перебралася жити прямо в музей — у підвальне приміщення, щоб охороняти колекцію від мародерів. Вона спала там, де раніше обідали прибиральниці, і не полишала посту навіть у найнебезпечніші моменти. Ця відданість врятувала безцінні експонати, а колеги згадують її як людину, яка відчувала музейні фонди як частину себе.
Пласт і патріотичне виховання: коріння сили
У 2021 році Марина разом із донькою Юлею долучилася до «Пласту». Стала писарем станиці «Чернігів», виховницею таборів, зокрема «Експедиції-2022» на Буковині для дітей, які постраждали від війни. 5 жовтня 2022-го приєдналася до куреня УПС «Степові відьми», а пластову присягу склала в жовтні 2023-го під час вишколу «Попіл Батурина» — вже будучи військовою.
Пласт для неї став простором, де історія оживає через дії. Вона не просто організовувала заходи — передавала дітям любов до української землі, обрядовості та спільноти. Підсестричка в новацькому рої «Соколи», головна впорядниця — ці ролі вона виконувала з ентузіазмом, аж доки служба в армії не змусила тимчасово відійти. Її посестри в «Пласті» згадують непохитну принциповість: Марина не визнавала компромісів, коли йшлося про цінності.
Від музею до передової: рішення, яке змінило все
З лютого 2023 року Марина служила в ЗСУ. Спочатку в 119-й окремій бригаді територіальної оборони, потім — стрільцем-санітаром, а згодом бойовим медиком у 3-й окремій штурмовій бригаді. Вона не раз ходила до ТЦК, наполягала, зверталася напряму до командування під час пластових заходів, щоби її взяли. Позивний «Мері» став відомим серед побратимів.
Як бойовий медик вона брала участь у боях на Харківщині, рятувала поранених під обстрілами. У січні 2025 року Президент Володимир Зеленський вручив їй орден «За мужність» III ступеня — за особисту мужність, самовіддане виконання обов’язку та сотні врятованих життів. Нагорода стала визнанням її внеску, але Марина завжди казала, що не може сидіти в тилу, коли свідома Україна бореться.
Останній бій і вічна пам’ять
6 серпня 2025 року (за деякими даними — 7-го) біля Новоєгорівки Сватівського району Луганської області Марина разом із двома побратимами перевіряла антидронові сітки. Тихий ворожий дрон, якого не почули, влучив. Двоє загинули одразу, Марина отримала важкі поранення — осколки посікли ліву сторону тіла, зокрема стегно. Побратими боролися за її життя майже п’ять годин: переливали кров, намагалися евакуювати. Ворожі дрони заважали під’їзду транспорту. Вона померла від втрати крові.
Прощання відбулося в храмі Святої Катерини в Чернігові, поховання праху — на кладовищі в Ялівщині 14 серпня, згідно з її волею — кремація. На церемонії були рідні, наречений, колеги з музею, пластуни, побратими. Молодь запалювала фаєри на Алеї Героїв. Петitions про присвоєння звання Героя України посмертно вже зібрали підтримку.
Спадщина Марини Гриценко: уроки для сучасників
Життя Марини — приклад, як поєднувати культурну працю з військовим обов’язком. Вона зберігала мистецтво в найтемніші часи і рятувала життя на передовій. Її майстер-класи з квітами пам’яті, виставки про вишивку та мотанки, пластова діяльність — усе це продовжує жити в колегах і вихованцях.
| Етап життя | Роки | Досягнення та внесок |
|---|---|---|
| Освіта та початок кар’єри | 1986–2008 | Історична освіта, вступ до музею |
| Робота в музеї | 2008–2022 | Виставки, майстер-класи, збереження фондів під час облоги |
| Пласт і волонтерство | 2021–2023 | Виховна робота, табори для дітей війни |
| Військова служба | 2023–2025 | Бойовий медик, орден «За мужність» |
Дані базуються на матеріалах Вікіпедії, Суспільне та Pechera.info.
Марина показала, що справжня сила — в щоденній відданості. Її історія надихає зберігати культуру навіть під обстрілами і йти на захист, коли це потрібно. В її пам’ять колеги продовжують майстер-класи, пластуни — виховну роботу, а побратими — службу.
Її голос у записах музею, квіти, зроблені її руками, і врятовані життя — усе це лишається живим нагадуванням про те, якою може бути українська жінка: ніжною в турботі про спадщину і непохитною на передовій.
About the Author
