Олександр Махов народився в Луганську 1986 року і пройшов шлях від захопленого футболом хлопця до сержанта ЗСУ з позивним «Журналіст». Він поєднував репортажі з передової з автоматом у руках, двічі ставав на захист України — спочатку в 2014-му, а потім у 2022-му. Його життя обірвалося 4 травня 2022 року під Довгеньким на Харківщині, але залишився приклад незламності, гумору й відданості.
Воєнкор, ветеран АТО, єдиний український журналіст на борту літака з Уханя під час пандемії та перший, хто висвітлював життя полярників на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді, — Махов завжди опинявся в епіцентрі подій. Його історії про Донбас, подкаст «Воєнкор» і кадри, зняті на телефон під обстрілами, стали частиною української пам’яті. Сьогодні його ім’ям названо вулиці в Києві та Ізюмі, а нареченою Анастасією Блищик завершено документальний фільм «Журналіст», що втілює мрію самого Олександра.
Його спадщина — не лише нагороди та перейменовані топоніми, а й нагадування, як звичайний хлопець із російськомовної родини обрав Україну серцем і зброєю. Махов показав, що журналіст може стати воїном, а воїн — продовжувати розповідати правду навіть після смерті.
Раннє життя в Луганську: футбол, університет і перші кроки в журналістиці
Олександр Володимирович Махов з’явився на світ 17 квітня 1986 року у Ворошиловграді, який пізніше став Луганськом. Дитинство пройшло під знаком футболу — він тренувався в ДЮСШ «Зоря», вболівав за рідну команду і навіть вів програму «Зоряний футбол» на місцевому телебаченні. Ті роки сформували в ньому командний дух, витривалість і любов до Луганщини, яка згодом стала для нього болем розлуки.
Після школи він обрав журналістику й вступив до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Освіта дала йому не лише диплом, а й перші навички роботи в ефірі. Ще студентом Олександр працював на Луганському обласному телебаченні та міському каналі «Ірта». Він не просто подавав новини — створював живі репортажі, які відчувалися серцем. Колеги згадують його запальний сміх, що лунав на всю редакцію, і ті самі «артистичні» брови, які піднімалися в кадрі й розряджали атмосферу навіть у найсерйозніших сюжетах.
До 2014 року життя текло спокійно: російськомовна родина, звичайні мрії, рок-н-рол і улюблений «Бійцівський клуб» Чака Поланіка. Але все змінилося, коли на Донбасі почалася війна.
2014 рік: окупація Луганська і вибір, який змінив усе
Коли сепаратисти захопили Луганську ОДА, Олександр став останнім українським журналістом, який виїхав із рідного міста. Сепаратисти дали йому пів години на збори. Він залишив позаду батьків, сестру й вітчима, які залишилися в окупації й не поділяли його проукраїнських поглядів. Вітчим навіть воював на боці бойовиків. Махов казав друзям: «Ти можеш сісти на потяг і поїхати додому, а в мене ні квитка, ні потяга».
У Києві він продовжив працювати кореспондентом телеканалів «Україна» та «Україна 24». З серпня 2014-го почав їздити на передову як воєнний кореспондент. Перший обстріл під Талаківкою біля Маріуполя запам’ятався назавжди — мінометний вогонь, адреналін і розуміння, що репортажі вже не вистачає. Олександр почав готувати сумку «на випадок, якщо». Тоді ж народився подкаст «Воєнкор», де він розповідав про будні фронту без прикрас.
Цей період став переломним. З хлопця, який дивився російське ТБ і не замислювався про патріотизм, Махов перетворився на «невиправного українолюба». Він знімав сюжети про військових, ветеранів і переселенців, проводячи на Донбасі по два тижні щомісяця.
Служба в АТО: перо замінює автомат
У 2015 році Олександр добровільно мобілізувався. Служив навідником ЗУ-23-2, а потім кулеметником у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Чотирнадцять місяців під Горлівкою — Зайцеве, Майорськ — стали випробуванням. Він копав окопи, носив воду, чатував без сну й прикривав побратимів. Війна навчила його цінувати кожну мить життя, але не зламала.
Після демобілізації в 2016-му Махов повернувся до журналістики, але третину часу все одно проводив на фронті. Міністр оборони відзначив його роботу воєнкора. Він пройшов вишкіл у «Десні», охороняв радіовежу під Кримом і тренувався на полігоні «Широкий Лан». Колеги згадують, як він жартував навіть у найважчі моменти, а його сміх розряджав напругу.
У 2019 році про нього зняли документальний фільм у серії «Розлучені війною». Олександр уже тоді мріяв про великий фільм зі свого архіву, але здійснити це вдалося лише після його загибелі.
Унікальні відрядження: Антарктида, Ухань і Конго
2017 рік приніс несподівану подорож — Олександр став першим українським журналістом на станції «Академік Вернадський» в Антарктиді разом із 22-ю українською експедицією. Три тижні серед льодів, пінгвінів і полярників. Він руйнував стереотипи про найхолодніший континент, жартував про стендап на Південному полюсі й знімав матеріали, які відкрили Україну для світу. Погода скоротила зйомки, але враження залишилися на все життя.
У лютому-березні 2020-го Махов став єдиним українським журналістом на борту літака, який евакуйовував громадян з китайського Уханя під час пандемії COVID-19. Він підписав згоду на обсервацію в Нових Санжарах і продовжив працювати попри протести місцевих. Кадри з автобуса, закиданого камінням, облетіли всю країну. Олександр показав, як журналіст може бути частиною історії, а не просто спостерігачем.
Напередодні 2022 року він провів тиждень з українськими миротворцями в Демократичній Республіці Конго. Поїздку погодив Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Ризики були високі, але Махов знову опинився там, де потрібно.
| Рік | Подія | Значення для кар’єри |
|---|---|---|
| 2017 | Антарктида, станція «Академік Вернадський» | Перший український журналіст серед полярників |
| 2020 | Евакуація з Уханя та обсервація в Нових Санжарах | Єдиний представник ЗМІ на борту та в карантині |
| 2021 | Миротворці в Конго | Останнє відрядження перед повномасштабним вторгненням |
| 2022 | Служба в 95-й ОДШБр | Від журналіста до сержанта на передовій |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, journalistsmemorial.gongadzeprize.com.ua.
Кожна з цих поїздок показувала, наскільки широким був кругозір Махова. Він не боявся екстриму — від льодів Антарктиди до гарячих точок Африки.
24 лютого 2022 року: доброволець із першого дня
З перших годин повномасштабного вторгнення Олександр знову взяв до рук зброю. Він вступив до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Позивний «Журналіст» став символом. 70 діб без ротацій, без нормального сну й харчування, під постійними обстрілами. Побратими згадують, як він прикривав позиції, знищував ворожу техніку й продовжував знімати будні війни на телефон для майбутнього фільму.
28 квітня 2022-го він отримав поранення уламком, але залишився в строю. Останній допис в Instagram 30 квітня описував бій під Ізюмом: «ЗСУ відбили штурм після артпідготовки. Гордіться нашою армією!»
Останній бій під Довгеньким і героїчна загибель
4 травня 2022 року під час оборони села Довгеньке біля Ізюма Олександр знищив ворожу БМП із п’ятьма окупантами. Уламок поцілив у легеню. Побратим Сергій Костенко пізніше сказав: «Завдяки Саші та хлопцям Слов’янськ залишився українським». Махову було 36 років. Його поховали 9 травня на Берковецькому кладовищі в Києві.
Президент Володимир Зеленський розпочав звернення 5 травня з повідомлення про загибель журналіста. Посмертно Олександр отримав орден «За мужність» III ступеня.
Особисте життя: кохання, син і світло, яке несло в собі
У Махова залишився син Владислав від попередніх стосунків. Нареченою стала журналістка Анастасія Блищик. Вони познайомилися на Донбасі в 2020-му, а стосунки почалися в 2021-му. Романтика на фронті: розмови про війну, пропозиція руки й серця кільцем від гранати на Харківщині. Анастасія пішла за ним до ТЦК. Після загибелі вона стала пресофіцеркою ЗСУ, допомагає батькам Олександра виїхати з окупації й знімає документальний фільм «Журналіст» на основі його архіву. Зйомки завершили в 2024 році, прем’єра планувалася на 2025-й.
Олександр любив життя: марафон у Києві, походи в гори, сноубординг. Він мріяв про стрибок з парашутом і 37-й день народження на березі Атлантики. Його сміх, доброта й максималізм залишалися в пам’яті всіх, хто знав його.
Спадщина Олександра Махова: пам’ять, яка живе
У 2022 році в Києві з’явилася вулиця Олександра Махова, а також однойменна станція швидкісного трамвая. В Ізюмі перейменували вулицю на його честь. Гурт «БожеВільні» присвятив йому пісню «Моя весна». Друзі й колеги продовжують вшановувати пам’ять — щорічні акції, спогади в мережі.
Його історія надихає нових журналістів і військових. Махов довів, що перо й автомат можуть йти пліч-о-пліч. Сьогодні, коли війна триває, його приклад нагадує: Україна переможе, бо в ній є такі, як Олександр — люди, які несуть світло навіть у найтемніші часи.
About the Author
