Перший зимовий похід армії УНР став одним із найяскравіших проявів української стійкості в часи, коли здавалося, що все втрачено. У грудні 1919-го, оточені ворожими силами, без достатньої зброї та ліків, вояки не склали зброї, а натомість вирушили в рейд, який перетворився на легенду. Цей партизанський похід тилами Червоної та Добровольчої армій не просто зберіг ядро української військової сили — він відновив віру в можливість перемоги, підняв повстання на окупованих землях і дав час Симону Петлюрі на переговори з поляками.
За п’ять місяців вояки подолали понад 2500 кілометрів, провели більше п’ятдесяти успішних боїв і повернулися сильнішими, ніж здавалися на початку. Це була не просто військова операція, а справжнє випробування духу, де мороз, голод і постійна небезпека стали частиною щоденної реальності. Сьогодні цей похід нагадує, як навіть у найтемніші часи українська армія знаходила шлях до світла.
Головне завдання полягало в збереженні присутності на рідній землі, дезорганізації ворожих тилів і підготовці ґрунту для майбутніх дій. Результат перевершив очікування: армія не розпалася, а навпаки, надихнула нові покоління на боротьбу за незалежність.
Передумови: «трикутник смерті» та відчай 1919-го
Наприкінці осені 1919 року Наддніпрянська армія УНР опинилася в пастці. Після запеклих боїв з білогвардійцями Денікіна українські частини відступили на невеликий клаптик Поділля, оточений з усіх боків. З одного боку — Червоні, з іншого — Добровольча армія, ще й польські війська, з якими щойно уклали перемир’я, але повної безпеки вони не гарантували. До всього додалася епідемія тифу, яка косила вояків сотнями.
Галицька армія, щоб уникнути знищення, змушена була перейти під командування Денікіна. Військова скарбниця опинилася в руках зрадника отамана Волоха, який перейшов до більшовиків разом із двома мільйонами карбованців. Без грошей, без медикаментів, без надійних союзників армія УНР налічувала близько десяти тисяч осіб, але боєздатних залишалося ледве три-чотири тисячі. У такому стані будь-яке інше військо могло б капітулювати.
Саме тоді, 4–6 грудня, у Новій Чорториї зібралася військова нарада за участі Петлюри, Тютюнника та Омеляновича-Павленка. Рішення було одностайним: боєздатні частини йдуть у рейд тилами ворога. Це був не відчай, а холодний розрахунок — зберегти кадри, підняти повстанців і показати, що українська армія жива. Петлюра виїхав до Варшави домовлятися про союз із поляками, а командування походом взяв генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко.
Організація сил: хто йшов у похід
Армію Зимового походу реорганізували в чотири збірні групи, кожна з яких мала свої завдання. Загальна чисельність на старті — близько п’яти тисяч осіб, з них бойовий склад становив приблизно дві тисячі багнетів, тисячу шабель і чотирнадцять гармат. Решта — штаби, обози, нестройові. Це була армія, яка воювала не числом, а вмінням і духом.
Запорізька група під командуванням самого Омеляновича-Павленка (пізніше — Андрія Гулого-Гуленка) включала рештки Запорізького корпусу. Київська група очолював полковник Юрій Тютюнник — до неї ввійшли 5-та та 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти та частини Залізної дивізії. Волинська група під Олександр Загродським мала 1-й і 2-й збірні полки, сірожупанників, кінні полки імені Залізняка та Мазепи. Окремо йшла 3-тя стрілецька дивізія Володимира Трутенка.
Серед відомих учасників — Михайло Білинський, Всеволод Петрів, Марко Безручко, Петро Дяченко, Степан Самійленко, Панас Феденко. Кожен із них ніс не лише зброю, а й віру в Україну. На фініші походу, 6 травня 1920-го, армія налічувала вже 4319 осіб, 2100 багнетів, 580 шабель, 81 кулемет і 12 гармат — вона не зменшилася, а зросла за рахунок приєднаних повстанців.
| Етап походу | Дата | Ключові події | Результат |
|---|---|---|---|
| Початок рейду | 6–7 грудня 1919 | Прорив тилами денікінців біля Козятина | Паніка в білогвардійських лавах, перші трофеї |
| Нарада в Гусівці | 21 січня 1920 | Розподіл на північну та південну колони | Ефективніша партизанська тактика |
| Бої за Умань і Канів | Лютий–березень 1920 | Захоплення міст, видання газети «Україна» | Підняття духу населення, тисячі листівок |
| Бій під Вознесенськом | 15–16 квітня 1920 | Атака під аплодисменти, захоплення штабів | Значні трофеї, мінімальні втрати |
| Завершення | 6 травня 1920 | З’єднання біля Ямполя | Парад у Києві 8 травня |
Дані таблиці базуються на архівних матеріалах та мемуарах учасників (джерела: УІНП, Вікіпедія).
Хід походу: крізь сніг і кулі
6 грудня 1919-го вояки прорвалися в тили денікінців. Перші тижні пройшли в сутичках з білогвардійцями — Юрій Тютюнник навіть надіслав телеграму з ультиматумом: «Військовим частинам Добровольчої армії наказую від’їхати на Дон або перейти на бік республіканської влади». Денікінці панічно евакуювалися до Криму, а українська армія рухалася далі.
У січні колони розділилися: південна під Омеляновичем-Павленком і північна під Тютюнником. Вони маневрували окремими шляхами, руйнували комунікації, захоплювали склади. Бої спалахували раптово — в Липівці, Жашкові, Умані. У кожному селі вояки проводили агітацію: на базарах, у корчмах, просто на подвір’ях. «Українська армія жива!» — ці слова лунали скрізь і запалювали повстання.
Лютий приніс нові випробування: перехід на лівий берег Дніпра, бої з червоними. Найяскравіший епізод — бій під Вознесенськом у квітні. Вояки Петро Дяченко описував, як атака відбувалася під аплодисменти місцевих, які не вірили, що українці ще існують. Результат — захоплені штаби трьох червоних дивізій, тисячі полонених і величезні трофеї. Армія буквально воскресала на очах у ворога.
Зимові випробування: життя в поході
Мороз сягав мінус двадцяти, сніг засипав дороги, а кухонь не було — їжу брали в селян, фураж для коней теж. Сотник Валентин Сім’янцев згадував: «Ніяких кухонь у нас я не бачив. Все діставали від наших людей». Тиф не відступав, але вояки продовжували йти. Кожен крок був актом віри.
Місцеве населення ставало не просто підтримкою — воно ставало частиною армії. Селяни ховали боєприпаси, годували, лікували. Листівки «До селян», «До інтелігенції» розходилися тисячами. У визволеній Умані надрукували газету «Україна», яка розповідала правду про зраду Волоха й успіхи походу. Це була війна не лише зброєю, а й словом.
Командири йшли попереду. Омелянович-Павленко особисто мотивував вояків, Тютюнник організовував розвідку. Кожен день міг стати останнім, але саме в цих умовах народжувалася легенда — армія, яка не здається.
Значення походу для української державності
Перший зимовий похід не просто зберіг армію — він змінив хід подій. Він прискорив крах Добровольчої армії Денікіна, розпалив селянські повстання проти окупантів і дав Петлюрі час на Варшавський договір. 6 травня 1920-го біля Ямполя колони з’єдналися з основними силами УНР. А вже 8 травня у Києві пройшов парад переможців.
Цей рейд став школою партизанської війни, яку пізніше використовували в інших визвольних змаганнях. Він показав, що навіть мала, але мотивована сила може перемагати чисельно сильнішого ворога. Учасників нагородили орденом Залізного Хреста — найвищою відзнакою тих часів.
Сьогодні, коли ми згадуємо ті події, стає зрозуміло: Перший зимовий похід — це не просто сторінка історії. Це урок, як у найважчі часи українці знаходять силу встати й іти вперед. Армія, яка пройшла крізь бурю, вийшла з неї сильнішою, а дух її живе й досі в кожному, хто бореться за Україну.
About the Author
