Полк імені Богдана Хмельницького народився в бурхливому 1917 році як перший український підрозділ у лавах російської армії, ставши символом пробудження національної свідомості серед солдатів-українців. Богданівці, як їх одразу прозвали, не просто носили зброю — вони творили нову армію на козацьких засадах, де сотні й курені замінили імперські роти, а гетьманське ім’я надихало на боротьбу за волю.
Сьогодні цей полк продовжує жити в Окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького, яка поєднує церемоніальну гідність з жорстокими боями на східних фронтах. Від розстрілу ешелонів на Пост-Волинському до штурмів під Авдіївкою й Покровськом — нитка героїзму не перервалася, а лише зміцніла в вогні сучасної війни.
Історія богданівців вчить, що справжня сила армії — в корінні, в пам’яті про предків і в готовності звичайних людей ставати на захист дому. Саме тому полк імені Богдана Хмельницького залишається живим прикладом, як традиції перетворюються на зброю в руках захисників.
Гетьман Богдан Хмельницький — натхнення, що пережило століття
Ім’я гетьмана Богдана Хмельницького завжди звучало як грім серед ясного неба для тих, хто мріяв про незалежну Україну. Він, який у XVII столітті підняв козаків проти польської шляхти й створив козацьку державу, став ідеалом для воїнів 1917 року. Солдати, що збиралися в київських казармах, бачили в ньому не просто історичну постать, а живого духу свободи — того, хто поєднував дипломатію з шаблею й розумів, що армія без національної ідеї — просто натовп.
Вибір імені для полку був свідомим. У часи, коли Російська імперія тріщала по швах після Лютневої революції, українці хотіли повернутися до коренів. Полк став не просто військовою одиницею, а символом: погони з вензелем гетьмана, малиновий прапор з його портретом і козацька термінологія — сотні замість рот, курені замість батальйонів. Це був свідомий крок до українізації армії, коли тисячі солдатів-українців відмовлялися воювати за чужі інтереси й вимагали власної частини.
Таке натхнення не виникло на порожньому місці. Після століть забуття українська інтелігенція й військові клуби, як от клуб імені Павла Полуботка, розбудовували ідею. Полк імені Богдана Хмельницького став першим реальним втіленням цих мрій, і саме тому його історія така емоційна — вона про людей, які ризикували всім, аби почати з нуля.
Революційний 1917: народження першого українського полку
18 квітня 1917 року (1 травня за новим стилем) у Києві все почалося з простого військового свята. Солдати-українці, що служили в різних частинах російської армії, зібралися на етапно-розподільному пункті. Близько трьох тисяч чоловіків, втомлених війною й імперськими порядками, проголосили себе Першим українським козацьким полком імені гетьмана Богдана Хмельницького. На чолі став штабс-капітан Даміан Путник-Гребенюк, уродженець Лебедина — людина з вогнем у очах і вірою в Україну.
Українська Центральна Рада підтримала ініціативу, хоч командування Київського військового округу скрипіло зубами. Полк формувався на добровільних засадах — охочекомонний, як тоді казали. З казарм на Васильківській вулиці почали організовувати сотні. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд у травні остаточно затвердив полк, призначивши командиром полковника Юрія Капкана. Чисельність сягнула 3574 осіб: чотири курені по чотири сотні, кулеметна команда, розвідники, зв’язківці, господарська частина й санітарна служба.
Богданівці швидко стали кісткою в горлі для противників українізації. Російські офіцери й більшовицькі агітатори бачили в них загрозу. Але саме ця напруга робила полк таким живим — вояки не просто тренувалися, вони співали українських пісень, вивчали історію й готувалися боронити не чужу імперію, а свою землю.
Структура богданівців: козацький лад у сучасній на той час армії
Полк імені Богдана Хмельницького будувався за принципами, що нагадували Запорозьку Січ. Кожен курінь — ніби окремий табір, де старшини обиралися або призначалися з урахуванням досвіду. Кулеметна сотня під керівництвом сотника Дмитра Лебедя стала справжньою ударною силою. Розвідники — піші й кінні — забезпечували очі й вуха полку. Навіть медична частина мала полкових лікарів, як Сергій Коломійцев чи Андрій Журавель.
Командири змінювалися, але дух залишався. Після Путника-Гребенюка прийшов Юрій Капкан, потім Василевський, знову Капкан. Кожен вносив свій стиль: Капкан, наприклад, зміцнював дисципліну й матеріальне забезпечення. Вояки носили спеціальні відзнаки — малинові шнури, козацькі шапки. Це не була формальність. Це було повернення до ідентичності, яку століттями намагалися стерти.
Така структура дозволяла полку швидко адаптуватися. З 3200 добровольців на початку до реальних боїв — вони не розпалися, а навпаки, стали зразком для інших українських частин, як полк імені Петра Дорошенка в Сімферополі.
Трагедія на Пост-Волинському: кров, що скріпила незалежність
8 серпня 1917 року (26 липня за старим стилем) ешелони богданівців, що вирушали на фронт, зупинилися на станції Пост-Волинський під Києвом. Тут їх чекала засада. Російські кірасири 1-го Гвардійського полку та донські козаки 17-го полку відкрили кулеметний вогонь. 16 вояків загинуло на місці, понад 30 отримали поранення. Деякі джерела говорять про 31 вбитого — цифри різняться, але біль одна.
Це була не випадковість. Антиукраїнські сили бачили в богданівцях загрозу. Солдати відмовилися віддавати зброю, почалася стрілянина. Після роззброєння полк все ж вирушив далі, але рана залишилася. Ця подія стала одним з перших відкритих актів насильства проти українського війська в революцію. Богданівці не зламалися — навпаки, трагедія лише загартувала їхню рішучість.
Сьогодні ми згадуємо цей епізод не для жалю, а для розуміння ціни, яку платили перші захисники. Кров на рейках Пост-Волинського стала частиною тієї самої історії, що продовжується в окопах Донбасу.
Бойовий шлях богданівців у визвольних змаганнях
Після трагедії полк увійшов до 10-ї піхотної дивізії й вирушив на Південно-Західний фронт. У листопаді 1917-го богданівці брали участь у роззброєнні більшовицьких частин у Києві — один загиблий, шестеро поранених. У грудні 3-й курінь бився за Полтаву проти військ Муравйова. Командир Юрій Ластівченко загинув у бою.
Січневе повстання 1918-го: рештки полку штурмували Арсенал у Києві. Частина богданівців, на жаль, перейшла на бік більшовиків, але основна маса залишалася вірною Україні. Полк перейменовували на Сердюцький Гетьмана Богдана Хмельницького, входив до 1-ї Сердюцької дивізії під командуванням Капкана.
У 1918–1919 роках богданівці воювали в лавах Армії УНР. Зимовий похід, бої на різних фронтах — полк не зникав, а трансформувався. Командири змінювалися: від Шаповала до Лазуренка й Кириченка. Кожен бій додавав слави, кожен відступ — досвіду. До 1920 року полк пройшов шлях від добровольців до ветеранів, які заклали основу для майбутніх Збройних Сил.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 18 квітня 1917 | Створення полку в Києві | Початок українізації армії |
| 8 серпня 1917 | Розстріл на Пост-Волинському | Перша кров за українську справу |
| Грудень 1917 | Бої за Полтаву | Зіткнення з більшовиками |
| Січень 1918 | Штурм Арсеналу | Оборона Києва |
Дані таблиці базуються на матеріалах Українського інституту національної пам’яті та історичних дослідженнях.
Спадщина богданівців: як традиції полку оживають у сучасній армії
Полк імені Богдана Хмельницького не зник після 1920 року. Його дух зберігся в пам’яті нації. У 1999 році Окремий президентський полк ЗСУ став правонаступником тих традицій. А 15 грудня 2017 року Президент Петро Порошенко присвоїв йому почесне ім’я гетьмана Богдана Хмельницького й вручив бойове знамено. Це був свідомий акт — відновлення української військової традиції називати частини іменами козацьких вождів.
З 1992 року, коли полк сформувався як 1-й полк Національної гвардії на базі радянських частин, він пройшов шлях від охорони до бойової одиниці. У 1999-му став президентським, у 2015-му позбавився радянських нагород. Перейменування 2017-го зробило його мостом між епохами.
У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, полк розгорнули в бригаду. Тисячі добровольців поповнили лави. Сьогодні Окрема президентська бригада імені гетьмана Богдана Хмельницького (в/ч A0222) — одна з найбільших і найбоєздатніших у ЗСУ. Вона поєднує почесну варту на парадах з окопами на передовій.
Сучасна президентська бригада в боях за Україну
З перших днів 2022 року бійці бригади стояли на захисті Києва. Вони боронили Харківщину — Дергачі, Циркуни, Питомник. Потім — схід: Бахмут, Авдіївка, Покровськ, Времівський напрямок. Група «Привиди Бахмуту» стала легендою — снайпери, що нищили ворога з 1200 метрів. 2-й механізований батальйон відбивав штурми під Авдіївкою, знищуючи бронетехніку й беручи полонених.
У 2024–2025 роках бригада воювала на Луганщині (Макіївка), Донеччині (Вугледар, Торецьк), Харківщині. Підрозділи з БпЛА, РЕБ, артилерії роблять її сучасною машиною оборони. Батальйон почесної варти й оркестр продовжують церемоніальну традицію — супроводжують державні заходи, нагадуючи, що армія служить не тільки на фронті, а й у серці нації.
Бригада рекрутує добровольців прямо, має власний полігон у Києві. Військовослужбовці кажуть просто: «Ми тут, бо так треба». Це ті самі звичайні люди, як богданівці 1917-го — вчителі, механіки, студенти, що взяли зброю за Україну.
Символіка та культурне значення: чому полк імені Богдана Хмельницького важливий сьогодні
Малиновий прапор з портретом гетьмана, козацькі відзнаки, назва — все це не просто декор. Це ідентичність. Бригада носить аксельбанти на парадах і бронежилети в окопах. Вона показує, що Україна пам’ятає своє коріння й водночас іде вперед із дронами та сучасною тактикою.
Полк імені Богдана Хмельницького став частиною ширшої культури. Поштові марки, документальні фільми, музейні експозиції — все розповідає про богданівців. Для початківців це урок: армія починається з віри. Для просунутих — приклад, як історична пам’ять стає стратегічною перевагою в гібридній війні.
У 2026 році, коли війна триває, бригада продовжує нищити ворога на Покровському напрямку, тримаючи рубежі на Сумщині та Луганщині. Кожен бій — продовження тієї самої історії, що почалася в київських казармах понад сто років тому. Полк імені Богдана Хмельницького живе, б’ється й перемагає — бо дух козацький не вмирає.
About the Author
