Проскурівський погром, що вибухнув 15 лютого 1919 року в місті Проскурові (нинішньому Хмельницькому), став одним із найкривавіших епізодів антиєврейських насильств під час Української революції та Громадянської війни. За лічені години озброєні загони Української Народної Республіки під проводом отамана Івана Семесенка вчинили масову різанину мирних євреїв, застосовуючи холодну зброю, щоб заощадити набої. Жертвами стали від 1200 до 1650 осіб — переважно жінки, діти та літні люди, — а ще сотні поранених померли пізніше від ран і хвороб. Ця подія, відома також як Проскурівська різанина чи «кривава баня», виявилася символом того, як політичний хаос і взаємні підозри перетворюють сусідів на ворогів.
Трагедія розгорнулася на тлі більшовицького повстання, яке придушили того ж дня, а євреїв звинуватили в його організації. Погром не обмежився Проскуровом — хвиля насильства докотилася до сусіднього Фельштина. За даними Червоного Хреста та архівних документів, він забрав близько 10% місцевого єврейського населення, яке до війни складало майже половину мешканців міста. Сьогодні, коли ми вивчаємо ці сторінки історії, стає зрозуміло, наскільки глибоко вони вплинули на українсько-єврейські стосунки й колективну пам’ять обох народів.
У цій статті ми розкриваємо повну картину — від щоденного життя громади до сучасних дискусій істориків, які розвінчують міфи й спираються на документи. Проскурівський погром не просто статистика втрат, а живий спогад про те, як швидко мир може обернутися жахом, і чому важливо пам’ятати кожну деталь.
Історичний фон: хаос революції та підґрунтя насильства
1919 рік для Поділля став справжнім виром подій. Після розпаду Російської імперії, проголошення Української Народної Республіки та війни з більшовиками регіон опинився в епіцентрі збройних сутичок. Німецькі війська відступили восени 1918-го, Директорія УНР намагалася втримати владу, а червоні агітатори сіяли повстання в гарнізонах. Проскурів, важливий залізничний вузол, був переповнений військами, біженцями й напругою.
Місцева єврейська громада, яка за переписом 1897 року налічувала понад 11 тисяч осіб із загальних 22,9 тисячі мешканців, традиційно займалася торгівлею, ремеслами, медициною й освітою. Синагоги, училища, лікарня — все це створювало живий культурний осередок. Але в очах частини українських вояків євреї асоціювалися з більшовизмом через участь окремих представників у революційних рухах. Така підозра, помножена на військову дисципліну, що розхитувалася, стала пороховою бочкою.
14 лютого більшовики підняли повстання в 15-му Білгородському та 8-му Подільському полках. Вони захопили пошту, телеграф, спробували атакувати казарми. Сили УНР швидко придушили бунт — за дві години все скінчилося. Але замість розслідування провини конкретних осіб отаман Семесенко, 22-річний командир Запорізької козацької бригади, вирішив, що винні «євреї». Ця логіка, типова для того часу, перетворила політичний конфлікт на етнічний.
Життя Проскурівської єврейської громади напередодні трагедії
До 1919 року Проскурівська єврейська спільнота була органічною частиною міста. Люди жили компактно в окремих кварталах, де панував ритм шабату, свят і щоденної праці. Кравці, шевці, торговці — більшість належала до бідніших верств, саме їх і згадують очевидці як головних жертв. Багатші родини мешкали в центрі, і їх частково оминуло насильство.
Громада мала сильні традиції взаємодопомоги: благодійні товариства, самооборона, школи. Після 1917-го багато хто сподівався на рівноправ’я в новій Україні. Деякі євреї служили в армії УНР, інші намагалися триматися осторонь політики. Але пропаганда й чутки робили своє: «єврей — більшовик» стало небезпечним ярликом. Саме ця атмосфера недовіри зробила можливим те, що сталося 15 лютого.
Хронологія подій: від повстання до кривавої бані
Рано-вранці 15 лютого, після придушення бунту, Семесенко зібрав вояків. Під час бенкету він виголосив промову, де назвав євреїв «найнебезпечнішими ворогами України» і закликав «вирізати їх, але майна не чіпати». Козаки склали присягу на прапорі. О другій годині дня близько 450 бійців розійшлися вулицями єврейських кварталів групами по 5–15 осіб.
Вони вдиралися в оселі, де люди відпочивали після синагоги в шабат. Шаблі, багнети, іноді гранати — все пішло в хід. Очевидці описують жахливі сцени: сім’ї вирізали цілими, дітей на очах батьків. Один козак, знаючи ідиш, обманом змушував відчиняти двері. Поранених добивали, а потім грабували навіть тіла. Погром тривав три-чотири години, доки телеграма з Кам’янця-Подільського від Директорії не зупинила різанину.
16 лютого хвиля докотилася до Фельштина, де загинуло ще кілька сотень. У Проскурові деякі офіцери, як сотник, відмовилися брати участь і були вислані за місто. Міська самооборона на чолі з Трохимом Верхолою намагалася втрутитися — Верхола навіть арештувався, але його звільнили після протестів.
Масштаби жаху: жертви, свідчення та людські історії
Жертви рахували по-різному, але цифри вражають. За даними Червоного Хреста — близько 1200 убитих і 300 померлих від ран, 600 поранених. Інші джерела називають до 1650 загиблих. Це був один із наймасштабніших погромів того періоду.
Ось порівняльна таблиця оцінок:
| Джерело | Кількість убитих | Поранених | Померло від ран |
|---|---|---|---|
| Червоний Хрест (1919) | 1200 | 600 | 300 |
| Архівні документи та свідчення | 1300–1650 | 500–600 | близько 300 |
| Сучасні дослідження (2019) | близько 1600 (з Фельштином) | не уточнено | — |
Дані наведено за матеріалами Червоного Хреста та збірки документів 2019 року.
Український поет Володимир Сосюра, який сам брав участь у подіях як вояк, пізніше описав у романі «Третя рота», як козаки першого куреня клялися «не брати грошей, а тільки різати». Він згадував, як багнет встромили гімназистці, як старий єврей перед розстрілом пророкував помсту. Інші свідки розповідали про лікаря Скорника, який разом із санітарами активно брав участь у вбивствах. Ці історії не просто шокують — вони показують, як звичайні люди в уніформі перетворювалися на знаряддя смерті.
Питання відповідальності: Семесенко, Петлюра та історичні дебати
Іван Семесенко віддав прямий наказ. Пізніше він називав погром «тактичним маневром». Його двічі арештовували, а в 1920-му розстріляли за інші провини. Але дискусії навколо Симона Петлюри тривають і досі. Деякі історики наголошують, що Директорія засуджувала погроми, Петлюра видавав накази проти них і розслідував справу Семесенка. Інші вказують на те, що отаман підпорядковувався вищому керівництву.
Збірка «Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність» (2019) допомагає розібратися в нюансах, спираючись на архіви. Вона показує, що провина лежала переважно на місцевому командуванні, а не на центральній владі. Погром згадували на процесі Шолом-Алейхема Шварцбарда 1927 року в Парижі, де вбивця Петлюри виправдовувався саме такими подіями.
Наслідки та реакція: страх, розслідування і довготривалий слід
Погром викликав жах у сусідніх містах. У Дубні 25 лютого місцевий комендант вимагав контрибуцію, погрожуючи «повторити Проскурів». Єврейські громади по всій Україні почали посилювати самооборону. Міжнародний Червоний Хрест документував злочини, а преса рознесла звістку світом.
У Проскурові місцеві українці — голова «Просвіти» Верхола, міська влада — намагалися допомогти. Деякі вояки відмовлялися вбивати. Але загалом подія посилила взаємну недовіру. Економічно громада втратила тисячі людей, майно, довіру. Багато вижилих емігрували або приєдналися до інших рухів.
Пам’ять про Проскурівський погром у сучасній Україні
Сьогодні в Хмельницькому щороку вшановують жертв. Покладання квітів, поминальні молитви, лекції — все це відбувається біля меморіалу. У 2019 році, до 100-річчя, вийшла фундаментальна книга документів, яка стала важливим кроком до правди. Історики, громадські організації та єврейська громада «Хесед Бешт» працюють над тим, щоб трагедія не забувалася.
Проскурівський погром нагадує, як важливо вчитися на помилках минулого. У часи, коли знову лунають голоси про єдність, він стає уроком: ненависть, підігріта пропагандою, руйнує всіх. Ми вивчаємо ці сторінки не для того, щоб розділяти, а щоб будувати спільне майбутнє, де кожен почувається захищеним.
Кожна жертва мала ім’я, родину, мрії — саме це робить Проскурівський погром не просто історичним фактом, а глибокою раною, яку варто лікувати пам’яттю.
About the Author
