Волинська трагедія, яку в Польщі називають різаниною, а в Україні — обопільним етнічним конфліктом, залишила глибокі рани на тілі обох народів. У 1943–1944 роках на Волині та в Східній Галичині розгорілася кривава драма, де мирні села перетворювалися на місця масових убивств, а сусіди ставали ворогами. За різними оцінками, загинули десятки тисяч людей — переважно цивільних, включно з жінками, дітьми та старими. Ця подія не була випадковим спалахом ненависті, а результатом накопичених десятиліть суперечностей, війни та жорстоких розрахунків.
Конфлікт виростав із болю попередніх десятиліть. Після Першої світової війни та поразки українських визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися в складі Другої Речі Посполитої. Польська влада проводила політику полонізації: закривала українські школи, руйнувала православні храми, заохочувала осадників — польських колоністів, які отримували землю. Українці відчували себе громадянами другого ґатунку в рідному домі. Організація українських націоналістів (ОУН) відповідала терором і підпільною боротьбою, що лише загострювало ворожнечу.
Друга світова війна стала каталізатором. Радянська окупація 1939–1941 років знищила польську еліту, депортувала сотні тисяч, а потім німці влаштували Голокост і використали місцеве населення в допоміжній поліції. Атмосфера анархії, помсти та страху підготувала ґрунт для міжетнічного вибуху. УПА, створена ОУН(б), бачила в поляках потенційну загрозу для майбутньої української держави — опору для повернення польської влади чи радянських сил.
Передумови конфлікту: від міжвоєнної напруги до воєнного хаосу
Напруга накопичувалася роками. У міжвоєнній Польщі українці становили більшість на Волині, але влада системно обмежувала їхні права. З 442 українських шкіл на початку 1920-х залишилося лише кілька. Осадництво принесло тисячі польських сімей, які оселялися на колишніх українських землях. Це сприймалося як колонізація.
ОУН, заснована в 1929 році, обирала радикальний шлях. Її члени здійснювали замахи на польських чиновників, але й самі страждали від пацифікацій — каральних акцій польської поліції. Радянська окупація 1939 року ще більше заплутала клубок: НКВД винищував поляків, а українські націоналісти спочатку вітали німців як визволителів, аж поки ті не розігнали проголошену у Львові українську державу.
До 1942 року ситуація на Волині нагадувала порохівницю. Німецька окупація, радянські партизани, польське підпілля Армії Крайової (АК) і українські загони — всі грали в смертельну гру. Перші вбивства поляків фіксували вже на зламі 1942–1943 років. У відповідь польські формування, часом разом із німцями, атакували українські села, як у випадку з Красним Садом у квітні 1943-го, де загинуло понад 100 мирних українців.
Хронологія подій: від перших ударів до піку жорстокості
Конфлікт розгорнувся навесні-літо 1943 року. У лютому-березні УПА почала акції проти польських адміністраторів і колоністів. Командир Дмитро Клячківський (“Клим Савур”) віддав наказ на “фізичну ліквідацію” польського населення. Пік припав на липень-серпень. 11 липня 1943 року, який у Польщі відзначають як День пам’яті, УПА атакувала десятки польських сіл у Ковельському, Горохівському та Володимирському повітах. У Порицьку (Павлівці) під час служби в костелі загинуло близько 200 людей.
УПА діяла не сама — до акцій приєднувалися частини місцевого українського населення, озброєні сокирами, вилами та ножами. Жертв вбивали з надзвичайною жорстокістю: рубали, спалювали живцем, не щадили нікого. Польські джерела оцінюють жертви на Волині в 50–60 тисяч, а загалом у регіоні — до 100 тисяч. Українські історики називають нижчі цифри — близько 30–35 тисяч польських жертв, підкреслюючи обопільність.
Поляки відповідали. Загони АК, Батальйонів Хлопських і шуцманшафту проводили акції відплати, вбиваючи українців. За оцінками, загинуло 8–12 тисяч українців, а в ширшому протистоянні — до 20–30 тисяч. Радянські партизани часто провокували конфлікт, щоб послабити обидві сторони.
Основні оцінки жертв (за даними різних джерел):
| Сторона жертв | Оцінка на Волині | Загальна оцінка в регіоні | Джерела даних |
|---|---|---|---|
| Поляки | 50–60 тис. | До 100 тис. | Польські історики, IPN |
| Українці | 8–12 тис. | До 30 тис. | Українські дослідники, УКУ |
| Загальні втрати | — | 60–130 тис. (з обох боків) | Консенсусні оцінки |
Дані базуються на поіменних списках та архівних документах; цифри залишаються предметом дискусій.
Жорстокість і людські історії: що робить цю трагедію незабутньою
Те, що шокує найбільше, — не лише кількість, а й спосіб убивств. Свідки описували сцени, від яких холоне кров: цілі родини, зарубані сокирами, спалені хати з людьми всередині, зґвалтовані жінки. Діти ставали жертвами поруч із дорослими. Багато українців ховали польських сусідів, ризикуючи життям, а дехто з поляків рятував українців.
Ця трагедія показала, як війна перетворює звичайних людей на учасників жаху. УПА прагнула “очистити” територію для майбутньої України, запобігти поверненню польської влади. Поляки бачили в цьому загрозу своєму існуванню на “Кресах”. Результат — спустошені села, тисячі біженців і вічний біль.
Історіографія та сучасні дискусії: різні погляди на одну рану
Польська історіографія кваліфікує події як геноцид або етнічну чистку з ознаками геноциду. Сейм Польщі в 2016 році встановив 11 липня Днем пам’яті жертв. Українська сторона говорить про трагедію, підкреслює контекст німецької та радянської окупації, обопільні жертви та провокації. Історики на кшталт Володимира В’ятровича наголошують, що це була частина ширшої війни, а не односторонній злочин.
Суперечки тривають. Спільні ексгумації, діалог істориків — це спроби порозуміння, але політика часто заважає. Російська пропаганда використовує тему, щоб посіяти розбрат між Україною та Польщею.
Наслідки та уроки для сьогоднішнього дня
Волинська трагедія прискорила виселення поляків із західної України та операцію “Вісла” 1947 року, коли тисячі українців депортували на захід Польщі. Вона залишилася тінню в українсько-польських відносинах, але спільна боротьба проти російської агресії з 2014-го, а особливо після 2022 року, показала, що примирення можливе.
Пам’ять про жертв — обов’язок. Ми не маємо права забувати жорстокість, але й не повинні дозволяти їй отруювати майбутнє. Діалог, чесне визнання помилок обох сторін і спільна робота над архівами — єдиний шлях. Волинь вчить, як легко ненависть перемагає людяність у часи хаосу, і як важливо зберігати її навіть у найтемніші часи.
Ця історія продовжує жити в родинних спогадах, книгах і меморіалах. Вона нагадує, що народи, які пережили спільний біль, мають силу будувати краще майбутнє разом.
About the Author
