Закон про декомунізацію став одним із найпотужніших кроків України на шляху до історичної справедливості. Ухвалений у 2015 році пакет законодавчих актів засудив комуністичний та нацистський тоталітарні режими, заборонив їхню пропаганду та символіку, а також запустив масштабне очищення публічного простору від радянських маркерів. Цей процес не обмежився паперовими нормами — він радикально змінив обличчя міст і сіл, вулиць і площ, повернувши українцям право на власну пам’ять.
Завдяки декомунізаційним законам перейменовано понад 50 тисяч топонімів, демонтовано тисячі пам’ятників і відкрито архіви репресій. Сьогодні, у 2026 році, ці зміни продовжують формувати національну ідентичність, особливо на тлі повномасштабної війни та паралельного процесу деколонізації. Закон не просто прибрав старі назви — він звільнив простір для нових наративів про боротьбу за незалежність і справжню перемогу над тоталітаризмом.
Для початківців цей матеріал пояснює основи простою мовою, а для просунутих читачів розкриває глибокі деталі реалізації, суспільні наслідки та нюанси, яких бракує в офіційних звітах. Ми розглянемо кожен аспект — від тексту законів до реальних історій міст, які змінилися назавжди.
Історичний контекст: чому декомунізація стала неминучою
Радянський період залишив після себе не просто пам’ятники й назви вулиць — він залишив глибокі шрами в колективній свідомості. Десятиліттями комуністичний режим нав’язував свою версію історії, приховуючи Голодомор, репресії та масові страти. Після Революції Гідності 2014 року суспільство нарешті дозріло до системного розриву з цим спадком. Український інститут національної пам’яті підготував пакет законопроєктів, які стали відповіддю на цей запит.
9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила чотири ключові закони одночасно. Президент Петро Порошенко підписав їх 15 травня, а вже 21 травня вони набули чинності. Цей пакет не виник на порожньому місці — подібні процеси відбувалися в країнах Балтії, Польщі та Чехії, де декомунізація допомогла суспільствам подолати травму тоталітаризму. В Україні ж він став частиною ширшої політики пам’яті, що поєднувала засудження минулого з вшануванням борців за незалежність.
Емоційний заряд цих законів відчувався миттєво. Люди, які роками проходили повз пам’ятники Леніну, раптом побачили, як ці монументи падають. Для когось це було звільненням, для інших — болісним прощанням із звичним світом. Але результат перевершив очікування: декомунізація стала каталізатором для глибшого переосмислення, ніж будь-які лекції чи книги.
Пакет декомунізаційних законів: що саме ухвалили
Закон про декомунізацію — це не один документ, а ціла система. Основний акцент робиться на Законі № 317-VIII «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Він прямо визнає комуністичний режим 1917–1991 років злочинним і таким, що проводив політику державного терору.
Інші три закони доповнюють картину. Закон № 314-VIII надав статус учасникам боротьби за незалежність XX століття, включно з ОУН і УПА, та соціальні гарантії ветеранам. Закон № 315-VIII змінив підхід до вшанування Другої світової війни, акцентувавши перемогу над нацизмом, а не «Велику Вітчизняну». Закон № 316-VIII відкрив архіви КДБ для дослідників і нащадків репресованих.
У 2018 році пакет доповнив Закон про реабілітацію жертв комуністичних репресій. А в 2023-му паралельно запрацював закон про деколонізацію, який поширив принципи на російську імперську символіку. Разом ці документи створили цілісну правову базу для очищення простору й відновлення правди.
| Закон | Номер | Ключова мета | Головний результат |
|---|---|---|---|
| Засудження тоталітарних режимів | № 317-VIII | Заборона пропаганди та символіки | Перейменування, демонтаж |
| Статус борців за незалежність | № 314-VIII | Вшанування ОУН, УПА та інших | Соціальні пільги ветеранам |
| Вшанування перемоги над нацизмом | № 315-VIII | Новий підхід до Другої світової | Зміна свят та наративів |
| Доступ до архівів репресій | № 316-VIII | Відкриття КДБ-документів | Дослідження та реабілітація |
Дані таблиці базуються на офіційних текстах законів та звітах Українського інституту національної пам’яті.
Основні положення Закону № 317-VIII: що саме заборонено
Стаття 2 закону чітко засуджує комуністичний режим за масові вбивства, депортації, катування та примусову працю. Публічне заперечення цих злочинів прирівнюється до пропаганди. Символіка заборонена в будь-якому публічному прояві: прапори СРСР і УРСР, гімни, поєднання серпа та молота, червона зірка з плугом, зображення керівників компартії вищого рівня.
Для нацистського режиму заборона поширюється на свастику, SS, інші атрибути. Винятки розумні й чіткі: музейні експозиції, наукові праці, антикваріат, приватне використання без агітації. Документи, видані до 1991 року, також не підпадають під заборону. Це дозволяє зберігати історичну правду, не перетворюючи закон на цензуру.
Порушення караються адміністративними штрафами, а в деяких випадках — кримінальною відповідальністю. Місцеві органи влади отримали шість місяців на перейменування. Якщо не встигали — втручалася центральна влада. Такий механізм забезпечив швидкість і системність.
Процес почався бурхливо. Вже в 2015–2016 роках по всій країні знесли понад 1300 пам’ятників Леніну та тисячі інших радянських монументів. Люди самі організовували акції — хтось з гумором називав це «Ленінопадом». Вулиці, які десятиліттями носили імена Жовтневої революції, Кірова чи Щорса, отримували нові назви на честь українських героїв, природи чи історичних подій.
Статистика вражає: перейменовано близько тисячі населених пунктів, 25 районів, понад 51 тисячу вулиць, площ і скверів. У 2024 році лише за рік змінили понад 25 тисяч об’єктів. До 2026-го процес декомунізації досяг 95–98 % виконання, хоча окремі релікві ще трапляються в окремих регіонах.
Приклади вражають. Дніпропетровськ став Дніпром, Кіровоград — Кропивницьким. У Києві вулиця Леніна перетворилася на вулицю Богдана Хмельницького. Кожне нове ім’я — це не просто табличка, а відновлення зв’язку з справжньою історією. Люди, які жили на вулиці «50 років Жовтня», раптом відчули, що їхній дім належить Україні, а не чужій ідеології.
Суспільний і культурний вплив: глибше, ніж здається
Декомунізація торкнулася не лише фасадів будинків. Вона змінила спосіб, яким українці говорять про минуле. Архіви УІНП відкрили мільйони справ репресованих — нащадки змогли дізнатися правду про своїх дідусів і бабусь. Шкільні програми оновили, акцентувавши на Голодоморі як геноциді та на героїзмі повстанців.
Для старшого покоління, яке виросло в СРСР, зміни іноді були болісними. Хтось ностальгував за «старими добрими часами». Молодь же сприйняла процес як природне очищення. Дослідження показують зростання підтримки декомунізації — з 2015-го по 2025-й воно стабільно тримається на високому рівні, особливо після 2022 року.
Культурно закон дав поштовх новим мистецьким проєктам: виставки, документальні фільми, вуличне мистецтво, присвячене пам’яті. Міста стали яскравішими й автентичнішими. А в контексті війни з Росією декомунізація стала фундаментом для деколонізації — люди зрозуміли, що тоталітаризм не має національності.
Суперечки, критика та конституційність
Не обійшлося без дискусій. Дехто звинувачував закон у обмеженні свободи слова. 46 депутатів оскаржили його в Конституційному Суді. У липні 2019 року Суд визнав закон конституційним, підтвердивши право держави засуджувати тоталітаризм. Винятки для музеїв і науки зняли більшість побоювань.
У східних регіонах опір був сильнішим, але з часом більшість громад адаптувалася. Заборона діяльності комуністичних партій також викликала спори, проте суди підтримали рішення. Сьогодні закон сприймається як перевірений часом інструмент, а не тимчасова політика.
Сучасний стан у 2026 році: що далі
Декомунізація практично завершена, але робота триває. Залишаються поодинокі об’єкти, які потребують уваги місцевої влади. Паралельно закон про деколонізацію 2023 року прибирає російську імперську символіку — ще 26 тисяч топонімів уже змінили. Разом ці процеси формують простір, де панує українська наратив.
Для звичайних людей це означає прості речі: дитина йде до школи не вулицею Леніна, а вулицею Степана Бандери чи Лесі Українки. Туристи бачать автентичне українське обличчя міст. А держава демонструє, що пам’ять — це не порожні слова, а щоденна практика.
Якщо ви живете в будинку з радянською назвою чи бачите старий пам’ятник — звертайтеся до місцевої ради або УІНП. Процес прозорий і доступний. Декомунізація довела: змінити минуле неможливо, але змінити ставлення до нього — цілком реально. І Україна цим правом скористалася сповна.
About the Author
