Карта ЗУНР — це географічний літопис короткого, але запеклого змагання за українську державність на заході етнічних земель. Республіка охоплювала близько 70 тисяч квадратних кілометрів, де жили близько 6 мільйонів осіб: Східна Галичина зі Львовом, Північна Буковина з Чернівцями та українські повіти Закарпаття. Кордони проводилися не олівцем чиновника, а реальною лінією фронту польсько-української війни 1918–1919 років, румунською окупацією Буковини та угорським контролем над Закарпаттям. Сьогодні ці контури — частина Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Чернівецької та Закарпатської областей — нагадують про спробу втримати “ту саму” соборну Україну, про яку мріяли в Перемишлі, Станиславові й Сяноці.
Звідки взялася територія ЗУНР і чому її обриси такі складні
Кінець жовтня 1918 року: Австро-Угорщина тріщить по швах, як стара дерев’яна підлога під вагою війни, голоду й національних рухів. У Львові — гарячково, нерви до краю натягнуті: галицькі політики розуміють, що зволікання коштуватиме всього. 18 жовтня українські депутати Віденського парламенту, галицького та буковинського сеймів збираються у Львові й створюють Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем.
Уже 19 жовтня Рада проголошує українську державу на всій українській етнічній території колишньої Австро-Угорщини — Східна Галичина по Сян, північно-західна Буковина з Чернівцями, Сторожинцем і Серетом, та “українська полоса північно-східної Угорщини” — себто Закарпаття разом із Лемківщиною. На карті це виглядало як суцільна смуга вздовж північних схилів Карпат: від Перемишля на заході до Збруча на сході, від лісистих хребтів Бескид до буковинських дібров.
Документально кордони закріпили 13 листопада 1918 року в “Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”. Цікавий нюанс: межі ЗУНР укладали не довільно, а спираючись на “Етнографічну карту Австрійської монархії” Карла Чернігa 1855 року — авторитетне австрійське дослідження середини ХІХ століття, де українці зафіксовані як титульний народ цих земель.
Реальна територія: що було оголошено, а що вдалося контролювати
Між проголошеною та фактичною територією зяяла прірва, як між обіцянкою й мокрим листопадовим окопом. Юридично республіка займала близько 70 тисяч квадратних кілометрів. Фактично ж під українським контролем була значно менша площа, і ця площа щотижня скорочувалася.
Розгляньмо детальніше, що входило до різних “поверхів” території ЗУНР:
- Східна Галичина — серцевина республіки. Включала територію колишнього Львівського апеляційного округу: землі сучасних Львівської, Івано-Франківської областей, більшої частини Тернопільщини, а також Надсяння й Лемківщину (нині схід Підкарпатського воєводства Польщі). Це були найбільш політично організовані українські землі: розгалужена мережа “Просвіти”, кооперативів “Сільський господар” і “Маслосоюз”, сильна греко-католицька церква. Тут влада ЗУНР трималася найдовше — до липня 1919-го.
- Північна Буковина — другий “поверх”. Чернівці, Сторожинець, Серет, навколишні села з переважно українським населенням. Влада ЗУНР тут протрималася лише лічені дні: 3 листопада 1918 року на Буковинському віче проголосили возз’єднання з ЗУНР, а вже 11 листопада румунські війська увійшли до Чернівців.
- Закарпаття — найскладніша частина. Українські повіти (“комітати”) північно-східної Угорщини юридично долучили до ЗУНР, але реально вони залишилися під угорським контролем, а згодом увійшли до Чехословаччини як Підкарпатська Русь.
- Лемківщина й Холмщина — крайні західні рубежі, де українців було багато, але організована українська влада так і не встановилася через стрімкий польський наступ.
Простіше кажучи: ЗУНР на карті була значно більшою, ніж ЗУНР на землі. Дієвий контроль уряд утримував переважно над Східною Галичиною, та й то — без Львова після 22 листопада 1918 року.
Кордони, що горіли: лінія фронту як справжня карта республіки
Уже 1 листопада 1918 року, в ніч так званого “Листопадового зриву”, українські військові частини взяли під контроль Львів. Та за лічені години в західних кварталах міста спалахнуло польське збройне повстання. Львів був етнічно змішаним: українців у місті жило близько 20%, поляків — понад 50%, євреїв — близько 28%. Конфлікт за столицю був майже неминучим.
Польща офіційно ніколи не оголошувала війни ЗУНР, та польські формування швидко й системно тіснили українців. 11 листопада в Перемишлі впала українська влада. 21 листопада, після майже трьох тижнів запеклих вуличних боїв, українські частини залишили Львів. Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а у січні 1919-го — до Станиславова (нинішнього Івано-Франківська), який і став фактичною столицею республіки.
Лінія фронту перетворилася на справжню карту ЗУНР. Українська Галицька армія (УГА) до травня 1919 року тримала більшу частину Східної Галичини й проводила Чортківську офензиву — останній серйозний контрнаступ, що вдалося провести майже без боєприпасів. У липні 1919-го, під тиском польського наступу й погрози більшовицького прориву через Збруч, армія й уряд перейшли річку Збруч на територію УНР. Збруч на десятиліття став трагічним маркером — кордоном між “польською” та “радянською” Україною.
Адміністративний поділ: повіти, округи та столиці-біженці
ЗУНР успадкувала австрійський адміністративний устрій — повіти і коронні округи — й оперативно реорганізувала його під свої потреби. Невід’ємним атрибутом будь-якої “ЗУНР карти” є позначення цих внутрішніх кордонів, бо саме на рівні повітів реально працювала українська влада.
Уряд (Державний Секретаріат) спочатку діяв у Львові, потім у Тернополі, нарешті — у Станиславові. У більшості повітів Східної Галичини українці фактично взяли владу: створили повітові комісаріати, перебрали поліцію (Українська державна жандармерія мала 23 окружні відділи), суди, школи, пошту. На місцях державна жандармерія підпорядковувалася державним повітовим комісарам.
Нижче — узагальнена таблиця регіональної структури ЗУНР, із сучасною прив’язкою до областей України та сусідніх країн:
| Історична частина ЗУНР | Великі міста / центри | Сучасна територія | Тривалість контролю ЗУНР |
|---|---|---|---|
| Східна Галичина | Львів, Станиславів, Тернопіль, Стрий, Коломия | Львівська, Івано-Франківська, більша частина Тернопільської обл. | Листопад 1918 — липень 1919 |
| Північна Буковина | Чернівці, Сторожинець, Серет | Чернівецька обл. (більша частина) | 3–11 листопада 1918 року |
| Закарпаття (українські комітати) | Ужгород, Мукачево, Хуст | Закарпатська обл. | Юридично — фактично не встановлено |
| Надсяння й Лемківщина | Перемишль, Сянок, Команча | Схід Підкарпатського воєводства Польщі | Лічені дні; Команчанська республіка існувала з 4 листопада 1918 по 23 січня 1919 |
Джерела даних: Велика українська енциклопедія (vue.gov.ua), Українська Вікіпедія.
Багато спостерігачів плутають дві дати: 1 листопада (“Листопадовий зрив” у Львові) і 13 листопада (затвердження назви та основного закону). Перша — це військово-політичний акт захоплення влади у Львові; друга — момент, коли держава отримала офіційну назву “Західноукраїнська Народна Республіка” та юридично закріплені кордони. На сучасних історичних мапах часто наносять обидві лінії: задекларовану та фактичну.
Сусіди ЗУНР: чотири фронти й жодного союзника
Геополітичне становище ЗУНР було, м’яко кажучи, безнадійним. Подивімося на сусідів очима тогочасного картографа з олівцем у руках:
- На заході — Польща. Молода Друга Річ Посполита, що щойно постала, претендувала на всі землі колишньої Західної Галичини й значну частину Східної. Підтримана Францією та Антантою, мала кількісну й технічну перевагу. Польсько-українська війна (листопад 1918 — липень 1919) визначила долю республіки.
- На півдні — Румунія. Королівство Румунія використало хаос розпаду Австро-Угорщини й 11 листопада 1918 року окупувало Чернівці. Антанта згодом визнала ці територіальні набуття.
- На південному заході — Чехословаччина та залишки Угорщини. Між ними поділилося Закарпаття, спочатку залишившись угорським, а 1919 року перейшовши до новоствореної Чехословаччини.
- На сході — Українська Народна Республіка. 22 січня 1919 року в Києві проголосили Акт Злуки — об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну Україну. Юридично ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗО УНР). Реально дві армії так і не змогли координовано вести бойові дії, а в грудні 1919 року диктатор Петрушевич односторонньо денонсував Акт Злуки.
Така позиція на карті означала чотири фронти проти однієї армії, що формувалася буквально на ходу — з мобілізованих австрійських офіцерів і селянських новобранців. Дипломатичних союзників, які надали б реальну, а не моральну допомогу, не було жодного. Це чи не найвиразніший приклад того, як географія може стати присудом.
Карта 1923 року: коли Антанта поставила крапку
Юридична доля територій ЗУНР вирішилася за межами України — у Парижі та Спа. 25 червня 1919 року Найвища Рада Антанти, побоюючись більшовицького прориву через Збруч, погодилася на тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини “аж по ріку Збруч”. Цікаво, що формально йшлося про “тимчасову” окупацію — юридичні права над цією територією Антанта залишала за собою.
21 листопада 1919 року під тиском польської сторони уклали “Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини”, за яким край на 25 років увіходив до складу Польщі зі статусом територіальної автономії. Це обмеження Польща так і не виконала. Остаточна крапка — рішення Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 року: Східна Галичина увіходить до складу Польщі без жодних умов.
Карта Європи 1923 року виглядала так: території колишньої ЗУНР розділили між трьома державами:
- Польща отримала Східну Галичину з Львовом, Тернополем, Станиславовом. У 1921 році її поділили на три воєводства — Львівське, Тернопільське, Станіславівське. Замість історичної назви “Східна Галичина” офіційно почали вживати “Східна Малопольща”.
- Румунія закріпила Північну Буковину з Чернівцями.
- Чехословаччина отримала Закарпаття (Підкарпатську Русь).
На два десятиліття українські землі заходу розкололися між трьома різними правовими системами, освітніми моделями й політичними реаліями. Цей розкол лікувався болісно: возз’єднання почалося лише в 1939–1945 роках, переважно через радянські танки.
Сучасні історичні карти ЗУНР: на що звертати увагу
Найповніше сучасне картографічне видання — “Західно-Українська Народна Республіка” від ТОВ “Українська Картографічна Група” (2018–2019), третя карта серії “Українська революція 1917–1921 років”. Видання містить основну та вісім додаткових карт, поданих з лицьового та зворотного боку: політична ситуація, перебіг польсько-української війни, бойові дії Галицької армії на Великій Україні, дипломатична карта, а також карти Львова, Тернополя й Станиславова з позначенням розташування українських державних установ.
Якщо ви досліджуєте ЗУНР для шкільного реферату, наукової роботи чи власної цікавості, варто звертати увагу на кілька ключових елементів сучасних історичних карт. У нашій практиці перегляду навчальних видань ми не раз стикалися з ситуацією, коли учні плутають максимальну “задекларовану” територію з реальним контрольованим простором — це найпоширеніша помилка під час відповіді на ЗНО.
- Дата зрізу. Найчастіше “ЗУНР карта” малюється станом на листопад 1918 — січень 1919 років, тобто на момент максимального розмаху. Карта станом на липень 1919 виглядала б майже порожньо.
- Подвійна штриховка. Якісні карти відрізняють “задекларовану територію” (вся етнічна територія за законом 13 листопада) та “фактично контрольовану українцями” (повіти, де реально діяли українські комісаріати).
- Лінія Збруча. Завжди позначається — це межа між ЗУНР і УНР, а пізніше польсько-радянський кордон 1921–1939 років.
- Столиці-біженці. Львів → Тернопіль → Станиславів. Кожна столиця має свою дату.
- Окуповані території. Чернівці з листопада 1918 (Румунія), Закарпаття (Угорщина, потім Чехословаччина), Львів з 22 листопада 1918 (Польща).
Окремий тип карт — це бойові схеми Української Галицької армії: Чортківська офензива (червень 1919), Київський похід (літо 1919), бої під Києвом та Одесою, “Чотирикутник смерті” (осінь 1919). Ці схеми зазвичай розміщують на додаткових врізках, бо їхній масштаб і територія виходять далеко за межі ЗУНР як такої.
Чому це досі важливо: карта ЗУНР у 2026 році
На перший погляд може здатися: до чого тут карта столітньої давнини, коли йде сучасна війна? Зв’язок прямий і пекучий. Карта ЗУНР — це матриця, по якій формувалися ідентичність, інфраструктура й політична культура заходу України на ціле століття. Кордони Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Чернівецької області досі помітно повторюють обриси, які проводила Українська Національна Рада в листопаді 1918-го. Чимало повітових центрів ЗУНР сьогодні — обласні й районні столиці.
Карта ЗУНР показує дещо більше за географію: вона показує, як виглядає українська етнічна територія, коли її окреслюють самі українці, а не імперські чиновники. У 1918 році вперше за багато століть кордон провели не від Кракова чи Будапешта, а зі Львова. Це історичний прецедент, на який ще довго посилатимуться юристи, історики й політики, коли йдеться про право народу самостійно визначати власну територію.
У 2026 році, коли карти України знову переглядаються мало не щотижня, досвід ЗУНР звучить особливо актуально. Маленька держава з 70 тисячами квадратних кілометрів, шістьма мільйонами населення, армією, що формувалася просто в окопах, протрималася проти чотирьох сусідів дев’ять місяців. Її уряд продовжував працювати в еміграції до 1923 року, дипломатичні представництва — до середини 1920-х. Це історія не лише про поразку, а й про те, як народ зберігає державність навіть тоді, коли карта починає танути на очах.
Сучасні дослідники з Музею Української революції в Києві, Інституту українознавства імені Крип’якевича у Львові, а також картографи ТОВ “Українська Картографічна Група” продовжують уточнювати деталі тогочасних карт: межі контролю по тижнях, перехід окремих повітів з рук у руки, бойові маршрути сотень УГА. Кожен новий шар даних робить “ЗУНР карту” дедалі менш плакатною й дедалі більше — живим, складним, людським документом.
About the Author
