Маленька палубна «спарка», народжена ще в середині минулого століття, примудрилася пережити власних творців, десятки проєктів кораблів і навіть державу, яка її створила. 2М-3 — це 25-мм двоствольна автоматична корабельна артилерійська установка, що десятиліттями слугувала останнім рубежем самооборони торпедних, ракетних і артилерійських катерів. Сьогодні вона цікава не лише історикам флоту: ця система досі трапляється на кораблях ВМС України, а з 2023 року стала героїнею воєнних новин — щоправда, у доволі курйозній ролі.
Її біографія — це готовий конспект з історії повоєнної морської артилерії: від креслень конструкторського бюро до бойового застосування на Близькому Сході й несподіваного «другого життя» на гусеничних шасі. У нашому матеріалі розбираємо конструкцію, характеристики, модифікації та сучасну долю цієї установки максимально докладно.
Історія створення: від технічного завдання до палуби катера
Роботи над майбутньою установкою стартували одразу після Другої світової війни. Ще 27 лютого 1945 року Артилерійський науково-дослідний морський інститут видав промисловості тактико-технічне завдання на 25-мм спарену палубну автоматичну установку, призначену насамперед для озброєння торпедних катерів. Уточнене завдання затвердили 1947 року, а повноцінне проєктування розгорнулося з квітня 1949-го в ОКБ-43. Паралельно, як запасний варіант, ОКБ-172 розробляло конкурентну установку БЛ-130 — за низкою параметрів вона навіть перевершувала 2М-3, але в серію пішла саме остання, бо мала вищий ступінь готовності.
Перші три дослідні зразки з автоматичними гарматами 110-ПМ виготовили на початку 1952 року, і вони пройшли державні корабельні випробування на торпедному катері проєкту 183. Після усунення виявлених недоліків повторні випробування восени того ж року завершилися успішно. 27 лютого 1953 року установку 2М-3 офіційно прийняли на озброєння — рівно через вісім років після видачі первинного технічного завдання. Серійний випуск налагодили на тульському заводі № 535 (нинішній Туламашзавод), причому перші установки завод здав ще 1949 року, до формального прийняття на озброєння.
Темпи виробництва зростали лавиноподібно: якщо 1950 року виготовили лише 4 установки, то 1951-го — вже 46, 1952-го — 173, а пік припав на 1955 рік із 406 одиницями. Загалом випуск тривав понад 30 років і був припинений лише 1984 року. За цей час установка «прописалася» на більш ніж 30 проєктах кораблів і катерів — від тральщиків до ракетних катерів.
Конструкція та принцип роботи
2М-3 — це палубно-тумбова установка з двома 25-мм автоматичними гарматами, розташованими вертикально одна над одною. Таке компонування дозволило зробити установку дуже компактною за шириною — критично важлива якість для тісних палуб малих катерів. Автоматика гармат 110-ПМ працює за рахунок енергії порохових газів, а наведення здійснюється вручну, силами навідника. Жодних радарів, електроприводів чи систем стабілізації — тільки м’язи, окомір і коліматорний кільцевий ракурсний приціл КМТ-25, змонтований на паралелограмному механізмі.
Боєживлення — стрічкове. Для стрільби використовуються 25-мм унітарні постріли двох основних типів: осколково-запалювально-трасуючі для роботи по повітряних цілях і легких надводних об’єктах та бронебійно-трасуючі для ураження захищених цілей. Стволи мають водяне охолодження: після інтенсивної черги їх проливали забортною водою, і вже за 15 секунд установка була готова продовжувати вогонь. Просте, як сокира, рішення — і саме в цій простоті крився секрет довговічності системи.
Тактико-технічні характеристики
Основне призначення установки — самооборона корабля від авіації на малих висотах і боротьба з легкими надводними цілями: катерами, шлюпками, плавучими мінами. Похила дальність стрільби сягає 3000 метрів, що для 1950-х років було цілком адекватним показником проти поршневої та ранньої реактивної авіації.
| Параметр | 2М-3 (1953) | 2М-3М (1957) |
| Калібр | 25 мм | 25 мм |
| Автомати | 2 × 110-ПМ | 2 × М-110 |
| Темп стрільби (на ствол) | близько 300 пострілів/хв | 470–480 пострілів/хв |
| Похила дальність | до 3000 м | до 3000 м |
| Наведення | ручне | ручне |
| Охолодження стволів | водяне, ~15 с | водяне, ~15 с |
Дані наведено за матеріалами української Вікіпедії та профільних довідників з корабельної артилерії.
Модифікації: від 2М-3М до підводної екзотики
Найвідоміша модернізація відбулася 1957 року. В установці 2М-3М базові автомати 110-ПМ замінили на вдосконалені М-110, в яких енергія порохових газів додатково використовувалася для роботи газового буфера, що збільшував швидкість накату рухомих частин. Результат вражає: темп стрільби зріс до 470–480 пострілів на хвилину на ствол — фактично в півтора раза. Живлення автомата М-110 — лише праве і стрічкове, при цьому стрічка, магазин і боєприпаси залишилися без змін, що спростило перехід на нову версію.
Серед менш відомих відгалужень проєкту варто згадати кілька цікавих розробок:
- 2М-8 — варіант для озброєння підводних човнів з вертикальним розміщенням двох автоматів в одній люльці та обтічником на обертовій частині; прийнятий на озброєння 1954 року, але вже наприкінці 1950-х знятий із субмарин;
- БЛ-130 — конкурентна розробка ОКБ-172 з пневмозарядкою та амортизацією, яка так і не дійшла до серії;
- 4М-120 — установка з електрогідравлічними приводами наведення, що залишилася фактично штучним виробом;
- китайська копія, яка пішла в серійне виробництво і досі стоїть на озброєнні ВМС НВАК.
Цей перелік добре ілюструє типову для повоєнного десятиліття конструкторську логіку: одна вдала базова схема породжувала ціле сімейство похідних рішень, від підводних до експортних. І хоча більшість «гілок» зів’яла, основний стовбур — 2М-3/2М-3М — виявився напрочуд живучим.
Бойове застосування: уроки 1973 року
Найсерйозніший бойовий іспит установка склала під час Арабо-ізраїльської війни 1973 року. Єгипетські та сирійські торпедні катери проєкту 183 і ракетні катери проєкту 183-Р, озброєні установками 2М-3 та 2М-3М, зійшлися в морських боях з ізраїльським флотом. Досвід виявився гірким: самих лише протикорабельних ракет було недостатньо для боротьби з катерами противника у прибережній зоні, а 25-мм установки виглядали безпорадними поряд з ізраїльськими 40-мм артилерійськими системами. Саме ці бої остаточно довели: для малих ракетних кораблів потрібна потужніша швидкострільна артилерія — і в СРСР почали масово переходити на 30-мм автомати АК-230 та АК-630.
Парадоксально, але «поразка в конкурсі калібрів» не відправила 2М-3 на металобрухт. Установка залишилася на сотнях допоміжних суден, тральщиків, річкових і прикордонних катерів, де її простота, невибагливість і відсутність потреби в електроживленні були радше перевагою, ніж недоліком.
2М-3 в Україні та на сучасній війні
Українському флоту ця система дісталася в спадок від радянських часів. Станом на 2020 рік 25-мм спарена установка 2М-3М стояла на озброєнні рейдового тральщика «Генічеськ», а в складі Морської охорони служили три артилерійські катери проєкту 1204 «Джміль», теж озброєні цими установками. Для річкових і прибережних патрульних завдань скромна, але надійна «спарка» цілком давала собі раду — особливо проти легких плавзасобів і безпілотників на малих дистанціях.
А от російська армія подарувала установці справді несподівану главу біографії. На початку березня 2023 року з’явилися кадри МТ-ЛБ із привареними корабельними зенітками 2М-3 — і невдовзі стало зрозуміло, що такі гібриди окупанти запустили фактично «в серію». Українські оглядачі з Defense Express влучно охрестили ці машини «шушпанцерами» і «шлюпками»: ручне наведення без жодної системи керування вогнем, схильний до заклинювання автомат і захмарні габарити, через які машину неможливо нормально замаскувати, роблять бойову цінність такої конструкції вельми сумнівною. Поява корабельних установок 1950-х років на гусеничних тягачах — красномовний симптом дефіциту сучасних засобів ППО ближнього рубежу в російських військах.
Чому ця установка пережила свою епоху
Секрет довголіття 2М-3 банальний і водночас повчальний: конструктори створили систему, якій майже нічого не потрібно. Ні зовнішнього електроживлення, ні складного обслуговування, ні висококваліфікованого розрахунку. Два ствола, стрічки з унітарами, відро забортної води для охолодження — і установка готова працювати десятиліттями. У світі, де морська артилерія стрімко ускладнювалася, ця граничcandidня простота стала нішею виживання.
Звісно, за сучасними мірками 2М-3 безнадійно застаріла: ефективність ручного наведення проти швидкісних повітряних цілей чи FPV-дронів близька до нуля, а 25-мм снаряд програє і за могутністю, і за дальністю новітнім системам. Проте як експонат інженерної думки повоєнної доби та як діюча зброя на допоміжних кораблях вона досі заслуговує на увагу. Історія цієї установки — наочне нагадування, що у військовій техніці прості й надійні рішення інколи живуть довше за найамбітніші проєкти, а доля зброї може зробити віраж, якого не передбачив жоден конструктор.
About the Author
