Петлюрівці — це вояки та прихильники Симона Петлюри, які стали серцем Армії Української Народної Республіки в найбурхливіші роки визвольних змагань 1917–1921-го. Вони не просто носили зброю — вони втілювали мрію про самостійну державу, коли навколо панували хаос, імперські амбіції та чужі прапори. Термін, що народився в гарячці революції, швидко перетворився на потужний символ національного опору, який радянська машина пропаганди перетворила на лайку, а сучасна Україна повернула як знак гордості й тяглості боротьби.
Сьогодні петлюрівці — це не тільки сторінка підручника, а живий зв’язок між минулим і сьогоденням. Їхні нащадки в лавах ЗСУ носять ім’я Петлюри на своїх прапорах, а пам’ять про ті бої надихає в умовах нової війни. Для початківців це ключ до розуміння, чому Україна ніколи не здавалася, а для просунутих читачів — можливість зануритися в деталі військової організації, дипломатичних маневрів і культурної спадщини, які часто лишаються поза кадром.
Історія петлюрівців повна героїзму, трагедій і складних виборів. Вона показує, як звичайні селяни, інтелігенти та колишні фронтовики Російської імперії ставали на захист власної землі, коли великі держави вирішували її долю за спиною.
Походження та еволюція терміну «петлюрівці»
Термін «петлюрівці» виник не в кабінетах істориків, а просто на вулицях і в окопах революційного 1918–1919 років. Спочатку ним позначали всіх, хто стікався до Симона Петлюри як до символу антигетьманського повстання. Повстанці з різних регіонів — від гайдамаків до селянських загонів — кричали «Петлюра йде!» і йшли за ним, бо він уособлював рішучість і віру в українську справу.
З часом назва закріпилася за регулярними частинами Дієвої армії УНР. Радянська пропаганда підхопила її з особливим завзяттям: «петлюрівці» стали синонімом «буржуазних націоналістів», «зрадників» і «погромників». У російських джерелах термін розширили до будь-якого прояву українського національно-визвольного руху. Але для самих українців це було знаком честі — як мазепинці чи пізніше бандерівці.
У міжвоєнний період у еміграції «петлюрівці» означали прихильників Державного центру УНР в екзилі. Вони діяли в Польщі, Франції, Чехословаччині, видавали газети, організовували курси й готували молодь до майбутньої боротьби. Сьогодні термін живе в наукових дискусіях, меморіалах і навіть у назвах військових підрозділів.
Симон Петлюра — натхненник і Головний отаман
Симон Васильович Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві в родині візника. Журналіст, критик, член Революційної української партії — він пройшов шлях від семінариста до лідера держави без жодного військового звання. Але саме його харизма й організаційний хист зібрали розрізнені загони в боєздатну армію.
У 1917-му Петлюра очолив Український генеральний військовий комітет, а згодом став генеральним секретарем військових справ. Після повалення Гетьманату в листопаді 1918-го його проголосили Головним отаманом військ УНР. Він не сидів у тилу: відвідував фронти, писав накази, які читали в кожній роті, і вірив, що навіть у найтяжчі моменти українці здатні перемогти.
Його рішення про союз із Польщею в 1920-му досі викликає суперечки, але саме завдяки Варшавському договору армія УНР разом із поляками відвоювала Київ у червні 1920-го. Петлюра бачив у цьому не зраду, а єдиний шанс вистояти проти червоних.
Формування та структура петлюрівських сил
Армія УНР, яку в радянських джерелах одразу називали «петлюрівською», формувалася з українізованих частин колишньої царської армії, Січових стрільців Євгена Коновальця, гайдамаків, вільного козацтва та добровольців. Чисельність коливалася: пік — понад 100 тисяч у грудні 1918-го, а в критичні 1919-ті — падала до 15–20 тисяч.
Структура включала Запорізький корпус, Січову дивізію, різні отаманські загони. Вояки носили характерні «мазепинки» — сіро-блакитні шапки, які стали візитівкою петлюрівців. Озброєння було різним: від гвинтівок Мосіна до трофейних гармат. Дисципліна трималася на особистій відданості Петлюрі та ідеї незалежності.
Повсякденне життя вояка-петлюрівця — це постійні переходи, брак амуніції, холодні ночі в окопах і надія, що завтра настане свобода. Багато хто залишав родини, щоб іти в похід, і повертався героями або полягав у безіменних могилах.
Ключові кампанії та битви: шлях героїзму й втрат
Антигетьманське повстання 1918 року стало першою великою перемогою. 14 грудня петлюрівці ввійшли до Києва. Потім почалися бої з більшовиками Муравйова, денікінцями та поляками. Літній похід 1919-го разом із Галицькою армією завершився спільним входом до Києва 30 серпня, але вже наступного дня довелося відступати.
Найепічнішим став Перший Зимовий похід (грудень 1919 — травень 1920). Близько 10 тисяч вояків під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка пройшли 2500 кілометрів тилами ворога, провели понад 50 боїв і зберегли боєздатність. Це був справжній партизанський рейд, який вразив навіть супротивників.
У 1920-му після Варшавського договору петлюрівці разом із поляками провели Київську операцію й розбили частини Червоної армії під Замостям. Останній бій регулярної армії — під Базаром 17 листопада 1921 року, де 359 полонених петлюрівців розстріляли більшовики.
| Дата | Подія | Ключові учасники | Результат |
|---|---|---|---|
| Листопад 1918 | Антигетьманське повстання | Петлюра, Січові стрільці | Захоплення Києва, проголошення Директорії |
| Серпень 1919 | Спільний похід УНР і УГА | Петлюра, Тарнавський | Тимчасове визволення Києва |
| Грудень 1919 — травень 1920 | Перший Зимовий похід | Омелянович-Павленко | Збереження армії в тилу ворога |
| Квітень–червень 1920 | Київська операція | Петлюра, Пілсудський | Відвоювання Києва |
| Листопад 1921 | Бій під Базаром | Тютюнник | Трагічна поразка, розстріл полонених |
Дані таблиці базуються на матеріалах Українського інституту національної пам’яті та історичних дослідженнях.
Суперечливі сторінки: внутрішні проблеми та єврейські погроми
Громадянська війна — це завжди хаос. Серед петлюрівських загонів траплялися неконтрольовані отамани, які чинили злочини. Єврейські погроми 1919 року стали однією з найболісніших тем. За оцінками істориків, частина насильства відбувалася в районах, де діяли сили УНР, але загальна кількість жертв по всіх сторонах сягала десятків тисяч.
Петлюра особисто видавав суворі накази: карати погромників безпощадно. У зверненнях до війська він підкреслював, що такі дії шкодять українській справі. Під час процесу над його вбивцею Шварцбардом у Парижі 1927 року суд виправдав обвинуваченого, але історики (зокрема Т. Гунчак) доводять непричетність Петлюри до систематичних антисемітських дій.
Радянська пропаганда використала цю трагедію на повну, створивши образ «петлюрівця-погромника». Насправді більшість петлюрівців боролися за свободу всіх жителів України, незалежно від віри.
Дипломатія, еміграція та продовження боротьби
Після військових поразок Петлюра не склав рук. У 1920-му він підписав Варшавський договір, який давав Польщі територіальні поступки, але відкривав фронт проти більшовиків. У еміграції Державний центр УНР в екзилі продовжував працювати: видавав «Тризуб», готував кадри, підтримував зв’язки з українцями по всьому світу.
25 травня 1926 року в Парижі Петлюру вбили. Його похорон став демонстрацією солідарності. Родину в Україні репресували: сестер розстріляли в 1937-му за «поширення петлюрівства».
Емігранти-петлюрівці не зникли — вони тримали прапор до 1992 року, коли Державний центр УНР передав повноваження незалежній Україні.
Культурна спадщина та сучасна пам’ять
Петлюрівці залишили не тільки спогади про бої. Їхні пісні, мемуари, поезія формували національну свідомість. «Мазепинка» стала символом, а образи вояків увічнили в літературі та кіно. У радянські часи навіть згадка про них каралася, але в незалежній Україні все змінилося.
Сьогодні вулиці носять імена петлюрівців, пам’ятники стоять у Полтаві, Вінниці, Рівному. У 2025 році 152 окрема єгерська бригада ЗСУ отримала почесне найменування імені Симона Петлюри. Проєкти на кшталт «Мазепинці. Петлюрівці. Бандерівці» нагадують: наша історія — це ланцюг боротьби, який не розірвати.
Для багатьох молодих українців петлюрівці — це приклад, як навіть у безнадії можна встати й іти вперед. Їхня спадщина живе в кожному, хто сьогодні захищає кордони, бо свобода не дається просто так.
About the Author
