Важкий крейсер USS Indianapolis (CA-35) став одним із найзагадковіших і найтрагічніших символів Другої світової війни. Саме він доставив компоненти атомної бомби «Малюк» на острів Тініан у липні 1945-го, а через кілька днів був торпедований японським підводним човном I-58 і затонув за дванадцять хвилин у водах Філіппінського моря.
З 1195 моряків і морських піхотинців близько 300 пішли на дно разом із кораблем, а решта майже п’ять діб боролися з акулами, спрагою, опіками й солоним пеклом відкритого океану. Врятувалося лише 316 людей — це найбільша втрата особового складу за один корабель в історії ВМС США.
Капітана Чарльза Маквея III єдиного з усіх командирів притягнули до військового трибуналу за втрату судна в бою, а реабілітували лише у 2000 році — і не без впливу культового монологу Квінта у фільмі Стівена Спілберга «Щелепи».
Народження «Сонечка»: коротка біографія крейсера
Кіль майбутнього флагмана заклали 31 березня 1930 року на верфі New York Shipbuilding Corporation у Кемдені, штат Нью-Джерсі. Спуск на воду відбувся 7 листопада 1931-го, а введення в експлуатацію — 15 листопада 1932 року. Хрещеною матір’ю стала Люсі Таггарт, донька колишнього мера Індіанаполіса.
Корабель належав до класу Portland — другого і останнього в серії з двох «договірних крейсерів», збудованих у рамках Вашингтонської морської конференції 1922 року. Спершу його класифікували як легкий крейсер із індексом CL-35 через тонку броню, але вже 1 липня 1931 року перекваліфікували в важкий — CA-35 — завдяки восьмидюймовим (203 мм) гарматам. Серед моряків крейсер ласкаво називали «Indy», а ще «Sweet Pea» — «Сонечко».
Цікава деталь: Indianapolis служив особистим «державним кораблем» президента Франкліна Рузвельта. У липні 1933 року саме він віз президента до Аннаполіса, а пізніше — у тур доброї волі до Південної Америки. Жоден інший американський крейсер міжвоєнної доби не приймав на борту стільки високих гостей.
Перед статтею про бойовий шлях варто хоча б побіжно глянути на технічні параметри — вони багато пояснюють у подальшій історії.
| Параметр | Значення | Контекст |
|---|---|---|
| Водотоннажність | 9 950 тонн | Обмеження Вашингтонського договору |
| Довжина | 186 м (610 футів 3 дюйми) | Довший за два футбольні поля |
| Ширина | 20,1 м (66 футів 1 дюйм) | Парсонсівські турбіни на 107 000 к.с. |
| Швидкість | 32,7 вузла | Один з найшвидших крейсерів свого часу |
| Озброєння | 9 × 203 мм, 8 × 127 мм, 32 × 40 мм Bofors | Три триствольні башти головного калібру |
| Екіпаж (флагман) | до 1 229 осіб | Включно зі штабом адмірала |
Джерела даних: Naval History and Heritage Command, Encyclopaedia Britannica.
Десять бойових зірок: тихоокеанська одіссея
Війна застала Indy біля атолу Джонстон, де крейсер відпрацьовував бомбометання. Уже за лічені тижні корабель приєднався до Task Force 11 у Перл-Гарборі — і далі його шлях нагадував суцільну хроніку Тихоокеанської кампанії.
Indianapolis встиг побувати майже скрізь, де гриміли великі бої: рейди на Бугенвіль і Саламауа в 1942-му, Алеутська операція 1943-го, Гілбертові, Маршаллові та Маріанські острови, Сайпан, Тініан, битва у Філіппінському морі, Пелелію, Іводзіма, Окінава. За цю невпинну роботу він отримав десять бойових зірок — і це справді чимало як для одного крейсера.
З 1943 по 1945 рік Indy слугував флагманом 5-го флоту адмірала Реймонда Спрюенса. На його палубі радилися Честер Німіц, Марк Мітчер і Вілліс Лі — фактично весь мозковий центр американської війни в Тихому океані. Сам Спрюенс, до речі, був уродженцем міста Індіанаполіс, що додавало історії особливого відтінку.
31 березня 1945 року, за день до висадки на Окінаві, японський винищувач Nakajima Ki-43 «Oscar» виринув із ранкових сутінків і кинувся на крейсер у круте піке. Зенітники встигли відкрити вогонь, кулі змусили пілота вильнути, але бомбу той скинув з висоти близько восьми метрів. Літак врізався в море біля корми, а сама бомба пробила палубу, кают-компанію, кубрики, паливні баки, прошила кіль і вибухнула вже під водою.
Загинуло дев’ять моряків, ще 26 дістали поранення. Парадоксально, але саме відсутність протиторпедного захисту врятувала Indy того ранку — будь там стандартна торпедна перегородка, бомба, ймовірно, здетонувала б усередині корпусу. Корабель власним ходом дістався до Мере-Айленд у Каліфорнії, де пройшов капітальний ремонт. Цей нюанс — про відсутність акустичної апаратури та вразливість до однієї торпеди — пізніше зіграє фатальну роль.
Таємний рейс із атомним вантажем
16 липня 1945 року, всього за кілька годин після першого ядерного випробування «Trinity» у пустелі Нью-Мексико, Indianapolis вирушив із Хантерс-Пойнт у Сан-Франциско. У трюмі — половина світового запасу збагаченого урану-235 і ключові деталі для бомби «Little Boy». Вантаж супроводжували двоє «артилерійських офіцерів» — насправді військові інженери Манхеттенського проєкту.
Жоден член команди, навіть капітан Маквей, не знав, що саме везе. Крейсер вирвав із Гонолулу швидкісний рекорд, який тримається досі, і за десять днів подолав понад 5 000 миль. 26 липня вантаж вивантажили на Тініані — а вже 6 серпня цей самий уран здетонував над Хіросімою.
За моєю оцінкою архівних даних, генерал Гровс пізніше визнав вибір Indianapolis «дуже невдалим»: корабель не мав сонарного обладнання, а його конструкція дозволяла потопити крейсер однією-єдиною торпедою. Але рішення приймали в умовах граничної таємності й часового тиску.
Дванадцять хвилин до катастрофи
Передавши вантаж, Indy зайшов на Гуам, де частину досвідчених моряків замінили новачками. 28 липня крейсер вирушив до Лейте без супроводу есмінців. Маквей просив ескорту, але йому відмовили — район вважався безпечним. Його не повідомили, що 21 липня неподалік уже потопили USS Underhill, а в зоні діє щонайменше один японський підводний човен.
О 23:00 29 липня капітан припинив протиторпедний зигзаг через погану видимість — наказ дозволяв робити це «на свій розсуд». О 00:02 30 липня командир I-58 Мочицура Хасімото підняв перископ і помітив силует за п’ять миль. Він прийняв Indy за лінкор класу Idaho, дочекався зближення до 2 000 метрів і випустив віяло з шести торпед Type 95.
О 00:15 дві торпеди розпороли правий борт: одна — біля носа, друга — біля порохового погреба. Вибух буквально розрубав корабель до кіля. Електрика згасла, рація замовкла, ніс почав поринати з жахливою швидкістю. Крейсер ліг на правий борт і за дванадцять хвилин зник у безодні. Понад 300 моряків загинули миттєво — у вогні, від ударної хвилі або просто опинилися заблокованими в затоплених відсіках.
Сигнал лиха таки був надісланий — щонайменше три радіостанції його прийняли. Але одна перебувала на ремонті, командир другої був п’яний, а третій офіцер вирішив, що це японська провокація. Жоден рапорт нагору не пішов.
П’ять діб у воді: пекло, якому немає аналогів
Близько 890 моряків опинилися в океані. Майже без рятувальних плотів, без води, з декількома пакетами пайків, що швидко розмокли. У спекотні дні температура повітря сягала +40 °C, уночі люди тремтіли від холоду. Хто наковтався мазуту — задихався і блював. Хто наковтався солоної води — божеволів від галюцинацій.
І акули. Документальний фільм Discovery Channel «Ocean of Fear» 2007 року назвав цей випадок найбільшою груповою атакою акул на людей в історії, головними «акторами» якої були довгокрилі акули та тигрові акули. Сучасні оцінки кількості загиблих саме від акул коливаються від кількох десятків до 150 — більшість усе ж померли від зневоднення, сольового отруєння та переохолодження, а хижаки часто забирали вже мертвих.
Виживший Лоел Дін Кокс, тоді 19-річний матрос на містку, згадував: «Угору, в повітря я полетів. Вода, уламки, вогонь — усе вирувало, а ми ж стояли на висоті 80 футів від ватерлінії». Інший виживший Гарольд Брей пізніше зізнавався, що в його групі з 18 моряків до моменту порятунку залишилося всього троє.
Виявили їх абсолютно випадково. 2 серпня лейтенант Вілбур «Чак» Гвінн на патрульному PV-1 Ventura помітив масляну пляму на воді — спочатку подумав, що це підводний човен. Знизившись, побачив людей. Це врятувало 316 життів. Літаюча шлюпка PBY під командуванням Адріана Маркса всупереч інструкціям сіла на хвилі заввишки до чотирьох метрів і прийняла на борт 56 моряків. До світанку 3 серпня до порятунку приєднався есмінець USS Cecil J. Doyle.
Капітан Маквей: цап-відбувайло, якого виправдали через півстоліття
Чарльз Батлер Маквей III вижив. Краще б, як він іноді казав, не вижив. Військовий трибунал у листопаді 1945-го звинуватив його у двох пунктах: ненаказі покинути корабель (виправдано) та «створенні небезпеки для судна через нездійснення зигзагу» (визнано винним). Він став єдиним капітаном за всю історію ВМС США, якого судили за втрату корабля в бойових умовах.
Парадокс ситуації полягав у тому, що сам Хасімото, командир I-58, у показаннях прямо заявив: зигзаг не врятував би крейсер — він уже розрахував ракурс на будь-який маневр. Військові послабили вирок (зниження в старшинстві), а в 1949 році Маквея навіть підвищили до контрадмірала при відставці. Але клеймо залишилося.
Десятиліттями родини загиблих надсилали йому ненависницькі листи. 6 листопада 1968 року Маквей вистрелив у себе зі службового револьвера на ґанку свого будинку в Коннектикуті. У руці стискав іграшкового матроса — талісман із дитинства.
Хлопчик і кіно, що змінили історію
1996 рік. Дванадцятирічний школяр із Флориди Гантер Скотт переглянув «Щелепи» — і саме монолог Квінта про Indianapolis підштовхнув його обрати тему для шкільного проєкту з історії. Скотт опитав майже 150 виживших, перекопав сотні щойно розсекречених документів і знайшов те, чого не помітили адвокати капітана:
- Маквея не повідомили, що в районі його маршруту діє японський підводний човен, який щойно потопив USS Underhill 24 липня.
- Його запит на ескорт есмінцем 28 липня на Гуамі був відхилений без жодних серйозних підстав.
- Свідчення Хасімото чітко вказували: зигзаг не мав значення для результату атаки.
- Сигнали лиха були відправлені, але проігноровані береговими станціями через людську недбалість.
До роботи долучилися капітан Вільям Тоті (останній командир атомного підводного човна USS Indianapolis SSN-697), лобіст Майкл Моррoні та конгресмени Джо Скарборо й Боб Сміт. 30 жовтня 2000 року президент Білл Клінтон підписав резолюцію HR 3710 — Маквея посмертно повністю реабілітували, а екіпажу Indianapolis надали Президентську подяку. 20 грудня 2018 року моряки колективно отримали Золоту медаль Конгресу — найвищу цивільну нагороду США.
Знахідка на глибині 5,5 кілометра
Уламки Indy довго залишалися «загубленими». Лише 19 серпня 2017 року експедиція під фінансуванням Пола Аллена, співзасновника Microsoft, на дослідницькому судні R/V Petrel виявила корпус крейсера на глибині близько 5 500 метрів у Філіппінському морі — приблизно за шість морських миль від уточненої військово-морськими істориками зони пошуку.
Ключем до знахідки став рапорт LST-779 — десантного корабля, який 29 липня 1945 року візуально зафіксував Indianapolis. Доктор Річард Галвер із Naval History and Heritage Command зіставив координати LST з показаннями Маквея — і це зрушило точку пошуку на 35 миль південніше.
Уламки залишаються військовим похованням ВМС США. Жодного підняття об’єктів не планується — це резервація моряків, які так і не повернулися додому. Згідно з даними Naval History and Heritage Command станом на 2026 рік, у її віданні перебуває понад 3000 затонулих кораблів і 14 000 літаків.
Культурна луна: від Квінта до підручників
Монолог Квінта, який Роберт Шоу виголошує в каюті «Орки», — це драматургічна еквілібристика трьох сценаристів: Говарда Саклера (ідея), Джона Міліуса (десятисторінкова версія) і самого Шоу (фінальне скорочення до п’яти хвилин). Стівен Спілберг називає цю сцену улюбленим епізодом усієї своєї фільмографії.
Художня вільність там, звісно, є: дату подано як «29 червня 1945-го» (а було 30 липня), «доставили бомбу» (доставили лише компоненти), «1100 людей у воді» (близько 890), «не послали сигналу лиха» (послали, але не зреагували). Та емоційний ефект виявився таким сильним, що мільйони американців уперше дізналися про трагедію саме з фільму 1975 року.
Окрім «Щелеп», тему підіймали телефільм «Mission of the Shark» (1991), стрічка «USS Indianapolis: Men of Courage» (2016) з Ніколасом Кейджем у ролі Маквея, документалки Discovery, National Geographic та Smithsonian Channel. Robert Downey Jr. із дружиною Сьюзан Дауні кілька років виношують ідею серіальної адаптації, де центральним персонажем стане саме Гантер Скотт.
Кораблі-наступники й живий свідок
Ім’я «Indianapolis» у ВМС США не зникло. Атомний підводний човен класу Los Angeles USS Indianapolis (SSN-697) служив із 1980 по 1998 рік. У 2019 році до бойового складу флоту увійшов прибережний бойовий корабель USS Indianapolis (LCS-17). Кожен новий «Indy» тримає лінію спадковості.
А головне — поки що залишається один живий свідок. Гарольд Брей, якому в 1945-му виповнилося 17, у 2026 році святкує своє 99-річчя у Бенісії, штат Каліфорнія. Він тридцять років працював поліцейським, заснував молодіжну спортивну програму Police Athletic League, а у 2023 році в Бенісії йому встановили семифутову бронзову статую — ще за життя.
«Чому пощастило саме мені? Я думаю про це щодня», — зізнається Брей. У його групі плотів було 18 моряків. Вижили троє. Серед них — він, наймолодший. Може, тому, що молодий і впертий. А може, як часто буває в історії, через ту ж незбагненну випадковість, що відправила корабель назустріч I-58 саме тієї ночі без ескорту й без зигзагу.
About the Author
