Повне припинення навчання в умовах воєнного стану неможливе — держава зобов’язана забезпечити доступ до освіти в будь-якому форматі, навіть якщо окремі школи реорганізовують чи закривають через безпеку, демографію чи брак ресурсів. Закриття окремих закладів у прифронтових чи малокомплектних громадах відбувається, але завжди з обов’язком перевести дітей в інші школи, онлайн або гібридні форми. Міжнародне гуманітарне право та українське законодавство захищають право на освіту, перетворюючи закриття на інструмент виживання, а не на кінець навчання. У 2025–2026 роках реорганізація триває, але громади знаходять шляхи зберегти вчителів і стабільність для дітей.
Війна змушує балансувати між ризиком для життя та потребою в знаннях. Школи стають символом опору, коли працюють з укриттями, і важким тягарем, коли перетворюються на мішень. Батьки, вчителі та місцева влада щодня вирішують дилему: ризикувати чи адаптуватися. Досвід України показує, що гнучкість — ключ до збереження майбутнього покоління.
Правові основи: що дозволяє воєнний стан
Воєнний стан в Україні з лютого 2022 року не забороняє реорганізацію чи ліквідацію шкіл. Закон «Про правовий режим воєнного стану» наділяє військові адміністрації широкими повноваженнями щодо управління закладами освіти, включаючи обмеження роботи за безпековою ситуацією. Місцеві ради як засновники приймають остаточне рішення про закриття, але зобов’язані забезпечити учням продовження навчання в іншому місці — у сусідній школі, онлайн чи через сімейну форму.
Міжнародне гуманітарне право йде далі. Женевські конвенції та Додаткові протоколи визначають школи цивільними об’єктами, які не можна атакувати, якщо вони не використовуються у військових цілях. Україна приєдналася до Декларації про безпечні школи, яка зобов’язує захищати освіту від атак і військового використання. Закриття школи через небезпеку — це не порушення, а навпаки, спосіб зберегти життя дітей.
Механізм реорганізації в реаліях 2025–2026
З вересня 2025 року школи (крім початкових) з менш ніж 45 учнями в 5–11 класах втрачають державну субвенцію. У 2026-му поріг зростає до 60 учнів. Це не прямий наказ закривати, а стимул для громад: або дофінансовувати з місцевого бюджету, або переводити дітей в опорні заклади з підвозом. Понад 400 шкіл уже пройшли реорганізацію у 2025 році, і хвиля продовжується.
У прифронтових регіонах рішення ухвалюють з урахуванням ризиків. Військові адміністрації можуть призупиняти очне навчання, якщо немає укриття в межах 500 метрів або якщо обстріли роблять будинок небезпечним. Програма «Школи офлайн» підтримує повернення до очного формату там, де можливо.
Безпека як головний аргумент
Шкільна будівля в зоні ризику перетворюється на мішень. За даними UNICEF, з початку повномасштабного вторгнення пошкоджено чи зруйновано понад 2800 освітніх закладів, а в 2025 році — ще понад 340. У таких умовах очне навчання без надійного укриття стає небезпечною лотереєю. Повітряні тривоги, блекаути взимку та відсутність опалення змушували закривати школи навіть у Києві на тижні.
Але безпека — це не лише ракети. Діти, які щодня ховаються в підвалах, втрачають концентрацію, мотивацію і соціальні навички. Психологи фіксують зростання тривожності та затримки розвитку, особливо в прифронтових областях. Закриття небезпечної школи в цьому випадку стає порятунком, дозволяючи перейти на дистанційне навчання з дому чи в безпечнішому місці.
Підземні школи та адаптація
У 2025–2026 роках зводять підземні корпуси — вже працюють перші 15, планують понад 200. Діти спускаються в бункер і продовжують уроки, ніби нічого не сталося. Це не ідеал, але реальність, яка рятує життя. Громади з обладнаними укриттями тримають школи відкритими, поєднуючи очне навчання з дистанційним.
Коли двері школи зачиняються, дитина втрачає рутину, друзів і вчителя, який помітить проблеми. Війна вже забрала стабільність — мільйони сімей виїхали, батьки на фронті. Тривале дистанційне навчання посилює самотність, особливо для підлітків. Дослідження показують втрати в навчанні на 1–2 роки, а в сільських районах — до 4–5 років.
Проте закриття з альтернативою може дати перепочинок. Онлайн-уроки дозволяють вчитися без щоденного ризику. Гібридні формати, сімейна освіта та спільноти батьків створюють нові можливості. Діти вчаться адаптуватися, розвивають самостійність і цифрові навички, яких не було б у традиційній школі.
Психологічний аспект і підтримка
Вчителі стають не лише педагогами, а й психологами. Програми підтримки від МОН і міжнародних організацій допомагають. Батьки, які об’єднуються, організовують додаткові заняття, гуртки та навіть неформальне навчання. Школа перестає бути лише будівлею — вона стає мережею підтримки.
Повне закриття — крайній захід. Громади частіше обирають гнучкість.
- Очне з укриттям: у безпечних регіонах з обладнаними сховищами. Діти відчувають колектив, дисципліну і живий контакт учителя.
- Змішане навчання: чергування офлайн і онлайн. Ідеально для прифронтових територій з укриттями до 500 метрів.
- Дистанційне: через платформи на кшталт «Всеукраїнської школи онлайн». Максимальна безпека, але вимагає мотивації та інтернету.
- Сімейна освіта: батьки складають план, дитина атестується в найближчій школі. Підходить, коли інші формати неможливі.
**
Кожен формат має свої сильні сторони. Головне — не залишити дитину поза системою.
| Формат | Переваги | Недоліки | Коли застосовувати |
|---|---|---|---|
| Очне з укриттям | Соціалізація, дисципліна | Ризик, обмежений час | Безпечні регіони |
| Змішане | Гнучкість | Потрібен інтернет | Прифронтові з укриттями |
| Дистанційне | Максимальна безпека | Екранна втома | Високий ризик |
| Сімейна освіта | Індивідуальний темп | Навантаження на сім’ю | Коли інші неможливі |
Дані базуються на рекомендаціях МОН та Служби освітнього омбудсмена.
Реалії громад: приклади та виклики
У Теофіпольській громаді закрили сім шкіл, викликавши протести батьків. В інших місцях громади дофінансовують малокомплектні заклади, зберігаючи їх як центр життя села. Прифронтові області отримують особливу увагу МОН — міністерство готове переглядати рішення, щоб зберегти вчителів і не відривати дітей від рідних місць.
Демографія грає проти: війна зменшила кількість учнів. Реформа старшої профільної школи накладається на воєнні реалії, створюючи напругу. Громади, які заздалегідь планували мережу, підвіз і укриття, адаптувалися краще.
Роль вчителів і батьків
Вчителі часто працюють за мінімальну оплату в складних умовах. Багато зберігають роботу в онлайн-форматі. Батьки стають активними учасниками — від організації підвозу до створення спільнот. Їхня енергія часто вирішує, чи виживе школа в громаді.
Довгострокові наслідки та стратегії виживання
Масове закриття без альтернативи загрожує освітньою нерівністю: сільські та прифронтові діти відставатимуть. Але розумна реорганізація з фокусом на якість може зменшити розрив. Інвестиції в укриття, цифровізація та підтримка педагогів — інвестиції в майбутнє.
У воєнний час освіта стає щитом. Вона дає не лише знання, а й надію, структуру і відчуття нормальності. Діти, які продовжують вчитися попри сирени, виростають стійкішими. Громади, які борються за кожну школу, зберігають дух опору.
Закриття школи — це завжди важке рішення, але в умовах війни воно може бути актом турботи. Головне — щоб за зачиненими дверима не зникло право дитини на майбутнє. Освіта в Україні триває, адаптуючись і міцніючи, бо знання — це те, чого не забере жодна війна.
About the Author
