Джевеліна: пекарі пустелі Америки

Джевеліна — не свиня, хоча на перший погляд переплутати легко: той самий п’ятачок, ті самі короткі ніжки й щетиниста шкура. Насправді це представник окремого сімейства ссавців Tayassuidae, який мешкає виключно в Америці — від південного заходу США до Аргентини. Науково вид називається Pecari tajacu, або пекарі-нашийниковий, а прізвисько «джевеліна» походить від іспанського слова, що означає «спис» — натяк на гострі, наче лезо, ікла цієї тварини.

Ці кремезні звірі живуть невеликими згуртованими групами, які фахівці називають ескадронами, добре орієнтуються в спекотній пустелі завдяки нюху, а не зору, і без вагань з’їдять кактус разом із колючками. У статті розберемо будову тіла джевеліни, її раціон, соціальні звички, розмноження та те, як безпечно поводитися, якщо зустріч із цією твариною сталася поруч із будинком.

Зовнішність і будова тіла джевеліни

Дорослий пекарі-нашийниковий важить приблизно 18–30 кілограмів і виростає до метра завдовжки — компактний, кремезний силует із великою округлою головою та пласким рилом. Шерсть груба, «перцево-сільна», з жовтуватим відтінком на щоках, а навколо шиї та плечей проходить світла смуга волосся, схожа на комір, — звідси й друга назва виду. Ця тварина не має видимого хвоста, на задніх лапах у неї лише один додатковий палець-кіготь, а зубів налічується 38 — усе це чіткі анатомічні відмінності від справжніх свиней.

Ще одна прикметна деталь — залоза на крупі, яка виділяє густий мускусний секрет. Джевеліни труться одна об одну боками, «обмінюючись» цим запахом, — цю поведінку зоологи жартома називають «рукостисканням джевелін», адже вона зміцнює зв’язки всередині групи. Коли тварина насторожена чи розлючена, вона клацає верхніми й нижніми іклами одне об одне, видаючи характерний тріскучий звук — своєрідне попередження хижакам і сусідам по території.

Чим джевеліна відрізняється від свині

Плутанина між джевеліною та дикою свинею виникає постійно, хоча спільний предок цих тварин жив десятки мільйонів років тому, після чого їхні лінії розійшлися на різні півкулі. Ось найпомітніші відмінності, зібрані в таблиці нижче.

Джерела даних: National Park Service, DesertUSA.

Складний шлунок дозволяє джевеліні перетравлювати грубу, погано пережовану клітковину — властивість, яка робить її ідеально пристосованою до посушливих ландшафтів, де їжа далеко не завжди м’яка й соковита.

Ареал і середовища існування

Джевеліна освоїла напрочуд широкий діапазон середовищ — від сухих чагарникових пустель Аризони, Нью-Мексико й Техасу до тропічних лісів Мезоамерики та Південної Америки, аж до північної Аргентини. У північній частині ареалу тварини тримаються заростей мескіту, дубово-ялівцевих лісів, кам’янистих каньйонів і сагуарових пустель, де багато опунції. У тропіках вони почуваються так само впевнено серед густого підліску вологих лісів.

Активність джевеліни залежить від температури повітря. У розпал літньої спеки тварини стають сутінковими — виходять годуватися на світанку та після заходу сонця, а в найгарячіші години ховаються в тіні скельних навісів чи густих кущів. Узимку, навпаки, вони можуть годуватися і вдень, коли сонце м’якше. Ця гнучкість поведінки — одна з причин, чому вид процвітає в настільки різних кліматичних умовах уже мільйони років.

Раціон харчування джевеліни

Попри зовнішню схожість зі свинею, джевеліна — переважно рослиноїдна тварина, і левову частку її меню складають соковиті кактуси та коріння. Ось основні складові раціону:

• Опунція (prickly pear) — улюблені ласощі; джевеліни їдять цей кактус цілком, разом із колючками, завдяки надзвичайно грубому піднебінню.
• Боби мескіту та агава — важливе джерело білка й вологи в посушливий сезон.
• Коріння, бульби та цибулини — тварини викопують їх чутливим рилом просто з-під землі.
• Насіння, ягоди й трава — доповнюють раціон у прохолодніші місяці, коли рослинність соковитіша.
• Комахи, дрібні хребетні та падаль — епізодичне джерело тваринного білка, яке джевеліна споживає опортуністично.

Завдяки соковитим кактусам джевеліна отримує значну частину необхідної вологи прямо з їжі, тому може довго обходитися без відкритих водойм. У нашій практиці спостережень за поведінкою пустельних копитних саме цю рису найчастіше називають ключовою для виживання виду в найпосушливіших регіонах Сонори та Чіуауа.

Соціальна поведінка й спілкування

Джевеліни — тварини суспільні: вони живуть згуртованими групами по 3–15 особин, які науковці називають ескадронами (squadrons). Група разом їсть, спить і пересувається територією, спільно захищаючи ділянку з місцями годівлі та лігвами від чужинців. Молоді самці іноді відкочовують і живуть поодинці або невеликими холостяцькими компаніями, поки не приєднаються до нового ескадрону.

Спілкуються джевеліни за допомогою запахів із мускусної залози, тихого рохкання та коротких гавкотливих звуків тривоги. Якщо тварина відчуває загрозу, вона спершу намагається втекти — і робить це на дивовижній швидкості, до 48 кілометрів на годину, — і лише зрештою, притиснута до стіни, здатна перейти в атаку разом з іншими членами групи.

Розмноження і тривалість життя

Самки джевеліни здатні розмножуватися практично цілий рік, хоча пік народжень зазвичай припадає на сезон дощів, коли рослинності більше і вигодовувати малят простіше. Домінантний самець у групі бере на себе левову частку спаровувань, а вагітність триває приблизно п’ять місяців. Народжується зазвичай одне-два дитинчати, яких через яскраво-руду шерсть в англомовних джерелах прозивають «reds» — «рудики».

Джерело даних: Texas A&M AgriLife Extension.

Малята стають на ніжки буквально за кілька годин після народження й невдовзі вже дрібочуть слідом за матір’ю в складі ескадрону — груповий спосіб життя захищає їх від хижаків набагато краще, ніж поодинока опіка.

Хижаки та природні загрози

У дикій природі на джевеліну полюють гірські леви (пуми), рисі-бобкети, койоти та великі хижі птахи, які найчастіше атакують молодняк. Головний захист виду — саме групова поведінка: об’єднавшись, ескадрон здатний відлякати навіть собаку чи койота спільною атакою, хоча поодинці тварина воліє втекти. Посуха та нестача кактусів-сукулентів у надто сухі роки також становлять серйозну загрозу, оскільки скорочують і харчову базу, і джерело вологи.

Джевеліна і людина: сусідство в передмістях

У передмістях Аризони, Техасу та Нью-Мексико джевеліни дедалі частіше навідуються на подвір’я — приваблені запахом сміття, компосту чи корму для домашніх тварин. Утративши природний страх перед людиною через регулярну підгодівлю, тварини можуть поводитися нахабно, тож фахівці з дикої природи радять дотримуватися кількох простих правил:

• Ніколи не годувати джевелін навмисно — це найшвидший спосіб перетворити обережну тварину на «міського нахабу».
• Тримати сміття та компост у щільно закритих контейнерах, прибирати корм домашніх тварин з ганку на ніч.
• Не підходити до групи з дитинчатами й не намагатися погладити чи сфотографувати тварину зблизька.
• Якщо джевеліна опинилася поруч із собакою, спокійно відвести пса й дати тварині шлях для відступу.
• При зустрічі зберігати дистанцію та голосно, впевнено плескати в долоні або гучно говорити — зазвичай цього достатньо, щоб група пішла геть.

Мисливське значення виду також суттєве: у південних штатах США джевеліна вважається важливим трофейним звіром, а полювання на неї регулюється сезонними лімітами й ліцензіями. Попри промислове й мисливське навантаження, вид не перебуває під загрозою зникнення — його чисельність залишається стабільною завдяки високій плодючості та широкому ареалу.

Родичі джевеліни: інші види пекарі

Пекарі-нашийниковий — не єдиний представник родини Tayassuidae. У густих лісах Чако, на межі Парагваю, Болівії та Аргентини, живе набагато рідкісніший чакський пекарі (Catagonus wagneri) — найбільший із трьох сучасних видів, довгий час вважався вимерлим і був заново описаний ученими лише у другій половині ХХ століття. Третій вид, білогубий пекарі (Tayassu pecari), поширений у тропічних лісах Південної та Центральної Америки й формує значно більші стада — іноді по кілька сотень особин, — що робить його поведінку помітно агресивнішою за спокійну манеру джевеліни.

Порівняно з родичами, саме джевеліна найкраще пристосувалася до посушливих умов і сусідства з людиною, тож і трапляється найчастіше — від пустельних передмість Тусона до гірських лісів Коста-Рики. Ця гнучкість певною мірою пояснює, чому саме пекарі-нашийниковий став «обличчям» усього сімейства в масовій культурі та природоохоронних програмах.

Сліди, лігва та інші ознаки присутності

Помітити джевеліну вдається не завжди — тварина обережна й воліє триматися густих заростей, — але сліди її життєдіяльності впізнати нескладно. Ескадрон залишає стежки, витоптані серед чагарнику, ями від риття коренів біля основи кактусів та характерні лігва — заглиблення в тіні скель чи під кроною дерев, вистелені гілками й травою. Найпевнішою ознакою залишається різкий мускусний запах, який дехто порівнює із сумішшю скунсового духу й прілої трави: він тримається в повітрі ще довго після того, як група пройшла територією.

Слідові відбитки пекарі-нашийникового легко сплутати зі слідами дикого кабана, проте досвідчений слідопит зверне увагу на менший розмір відбитка та характерну трипалу форму задньої лапи. У нашій практиці польових спостережень за пустельною фауною саме поєднання свіжих виритих ямок біля опунції та стійкого мускусного запаху найнадійніше вказує на нещодавню присутність ескадрону джевелін.

Екологічна роль джевеліни

Розкопуючи ґрунт у пошуках коренів і бульб, джевеліна природним чином аерує землю та розповсюджує насіння багатьох пустельних рослин, зокрема кактусів і мескітових дерев, — насіння проходить крізь травну систему тварини й потрапляє в ґрунт разом із «добривом». Ці невеликі, здавалося б, копитні виявляються справжніми садівниками пустелі, підтримуючи різноманіття рослинності там, де умови для життя вкрай суворі, а кожен вид відіграє роль у крихкому балансі посушливої екосистеми.

Поїдаючи молоді пагони опунції та контролюючи розростання окремих видів кактусів, ескадрони джевелін фактично регулюють щільність рослинного покриву, не даючи одному виду сукулентів витіснити решту. Дослідники пустельних екосистем відзначають, що там, де чисельність пекарі-нашийникового суттєво падає — через посуху, хвороби чи надмірне полювання, — структура рослинності поступово змінюється, а деякі види кактусів починають домінувати над іншими. Це ще одне підтвердження того, наскільки тісно пов’язані доля непримітної на вигляд пустельної тварини й здоров’я всієї екосистеми, у якій вона живе поруч із людиною вже не одне тисячоліття.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts