Х-25 — це ціле сімейство легких радянських керованих ракет класу «повітря-поверхня», яке Захід знає під кодовим ім’ям НАТО AS-10 Karen. Невелика, відносно дешева і напрочуд живуча конструкторськи, ця ракета пережила і Радянський Союз, і десятки локальних конфліктів, а сьогодні літає в небі російсько-української війни — причому з обох боків фронту. Її головна родзинка — модульна система наведення, яка свого часу стала справжнім проривом для тактичної авіації.
Дальність пуску — до 10 кілометрів у базових версіях і до 40 кілометрів у протирадіолокаційному варіанті Х-25МП. Бойова частина — осколково-фугасна, масою приблизно від 90 до 140 кілограмів залежно від модифікації. Цього достатньо, щоб знищити радіолокаційну станцію, легкий міст, склад боєприпасів, залізничний ешелон чи літак на відкритій стоянці.
Нижче ми детально розберемо історію створення Х-25, її конструкцію, ключові технічні характеристики, всі основні модифікації, носії та бойове застосування — зокрема й те, як рідкісні ракети цього типу опинилися на бойовому чергуванні в українській авіації.
Історія створення: від Х-66 до модульної платформи
Корені Х-25 сягають кінця 1960-х років, коли радянська тактична авіація гостро потребувала власної керованої зброї «повітря-земля». Першою ластівкою стала ракета Х-66 — фактично перша керована ракета для фронтової авіації СРСР, створена на базі ракети класу «повітря-повітря». Далі з’явилася Х-23 «Гром» із радіокомандним наведенням, яка вимагала від пілота буквально «вести» ракету до цілі вручну, не відриваючи погляду від трасера. Незручно, небезпечно, втомливо.
Розробка власне Х-25 («виріб 69») стартувала в ОКБ «Звезда» у 1970 році, а на озброєння ракету прийняли у 1976-му. Ключова відмінність від попередниць — напівактивне лазерне наведення: пілот або наземний коригувальник підсвічує ціль лазерним променем, а головка самонаведення ракети ловить відбитий сигнал і веде боєприпас точно в позначену точку. Паралельно на тій самій базі створили протирадіолокаційну Х-27ПС для полювання на радари зенітних комплексів.
Робота над Х-23, Х-25 та Х-27 виявила цікаву річ: усі три ракети мали величезну спільність основних підсистем. Звідси народилася елегантна інженерна ідея — створити єдину модульну ракету, в якій змінюється лише головка самонаведення, а планер, двигун і бойова частина лишаються уніфікованими. Так у 1978 році почалися роботи над сімейством Х-25М, яке й стало масовим.
Конструкція та принцип роботи
Х-25 виконана за аеродинамічною схемою «качка»: керма розташовані в носовій частині, а крила — ближче до хвоста. Корпус циліндричний, діаметром 275 мм, із розмахом крил близько 755 мм. Твердопаливний ракетний двигун розганяє боєприпас до швидкості, що значно перевищує швидкість звуку, тож від моменту пуску до влучання минають лічені секунди — у противника майже немає часу на реакцію.
Головна конструктивна цінність Х-25М — модульність: на один і той самий планер можна встановити лазерну, радіокомандну, телевізійну, тепловізійну або пасивну радіолокаційну головку самонаведення, перетворюючи ракету на інструмент під конкретну бойову задачу.
У лазерній версії Х-25МЛ працює напівактивна головка самонаведення 24Н1. Лазерний коордінатор має поле зору близько 2 градусів і максимальний кут пеленга цілі до 30 градусів. Підсвічування може йти як із борту літака-носія (через станцію типу «Клен» або «Кайра»), так і з землі. Тандемна бойова частина цієї модифікації здатна пробити бетонну стіну завтовшки близько одного метра — серйозний аргумент проти укріплених споруд.
Радіокомандна Х-25МР керується перешкодозахищеною лінією радіокоманд, телевізійна Х-25МТ самостійно «бачить» ціль через ТВ-головку, а протирадіолокаційна Х-25МП пасивно ловить випромінювання ворожих РЛС — і летить просто на джерело сигналу. Останнє робило її спеціалізованим «мисливцем» на радари зенітних комплексів типу Hawk та Improved Hawk.
Технічні характеристики Х-25
Конкретні цифри коливаються залежно від модифікації, але загальна картина для сімейства виглядає так:
| Параметр | Х-25МЛ | Х-25МР | Х-25МП |
| Тип наведення | напівактивне лазерне | радіокомандне | пасивне радіолокаційне |
| Дальність пуску | 3–10 км | 3–10 км | до 40 км |
| Маса бойової частини | близько 90–140 кг | 140 кг | близько 90 кг |
| Довжина | ≈3,83 м | ≈3,75 м | ≈4,35 м |
| Діаметр корпусу | 275 мм | 275 мм | 275 мм |
| Стартова маса | ≈300 кг | ≈300 кг | ≈315 кг |
Джерела даних: Defense Express, Факти ICTV.
Зверніть увагу на мінімальну дальність пуску — близько 3 кілометрів. Це не примха, а фізика: ракеті потрібен час і простір, щоб стабілізуватися й захопити ціль. У базової протирадіолокаційної Х-27ПС мінімальна дальність становила аж 9,5–10 км, і саме доопрацювання системи керування в Х-25МП дозволило скоротити її до 3–5 км — суттєвий тактичний виграш для роботи поблизу лінії фронту.
Основні модифікації сімейства
За десятиліття виробництва сімейство розрослося до цілої лінійки спеціалізованих версій:
- Х-25 — оригінальний варіант із лазерним напівактивним наведенням, прийнятий на озброєння у 1976 році;
- Х-25МЛ («виріб 713») — модульна версія з лазерною ГСН 24Н1 і тандемною бойовою частиною;
- Х-25МР («виріб 714») — модифікація з перешкодозахищеним радіокомандним наведенням;
- Х-25МТ — версія з телевізійною головкою самонаведення;
- Х-25МТП — варіант із тепловізійною (інфрачервоною) головкою для роботи вночі;
- Х-25МП («виріб 711») — протирадіолокаційна ракета з пасивною радіолокаційною ГСН;
- Х-25МПУ — модернізована протирадіолокаційна версія з розширеним діапазоном частот та інерціальною системою, здатна повторно захоплювати ціль, якщо ворожий радар тимчасово вимкнули;
- Х-25МА — пізніша експортна версія з активною радіолокаційною ГСН, запропонована наприкінці 1990-х;
- Х-25МС — варіант із супутниковою навігацією.
Така кількість версій — прямий наслідок модульної філософії. Замість того щоб проєктувати нову ракету під кожну задачу, конструктори просто міняли «голову» і, за потреби, окремі відсіки. Це здешевлювало виробництво, спрощувало логістику й навчання техніків, а головне — давало авіаційним полкам гнучкий арсенал на базі одного боєприпасу.
Носії: хто запускає Х-25
Спершу ракетою озброювали винищувачі-бомбардувальники МіГ-23, МіГ-27 та Су-17М. Згодом перелік носіїв суттєво розширився: Х-25 інтегрували на МіГ-21, МіГ-29, Су-17/20/22, фронтовий бомбардувальник Су-24, штурмовик Су-25 та навіть Су-27. Серед гвинтокрилих носіїв фігурує ударний гелікоптер Ка-50. Фактично будь-яка машина радянської фронтової авіації з відповідною апаратурою керування могла нести цю ракету — ще один плюс уніфікації.
Бойове застосування: від Афганістану до України
Бойовий дебют сімейства відбувся під час війни в Афганістані, де лазерні версії застосовували по укріпленнях і печерних комплексах. Далі були Ірано-іракська війна, конфлікти на пострадянському просторі та сирійська кампанія — ракета встигла повоювати чи не на половині гарячих точок кінця XX століття.
Окрема сторінка — повномасштабна російсько-українська війна. У березні 2025 року аналітики Defense Express повідомили, що українські Су-24М, імовірно, застосовують рідкісні ракети Х-25МР або Х-25МЛ для ударів по ворожих цілях поблизу лінії фронту. Для України це логічний крок: радянські запаси цих боєприпасів сумісні з наявною авіацією, а точність керованої зброї завжди краща за вільнопадаючі бомби.
Водночас військові експерти чесно визнають головну слабкість Х-25: мала дальність пуску змушує літак заходити в зону дії ворожої протиповітряної оборони, що в умовах насиченого ППО сучасного фронту перетворює кожен виліт на ризиковану операцію.
Саме тому в сучасній війні Х-25 — це нішевий інструмент, а не робоча конячка. Її застосовують точково, там, де ціль того варта, а ризик прорахований: проти переправ, опорних пунктів, радіолокаційних станцій та техніки противника недалеко від лінії зіткнення.
Х-25 і західні аналоги
Найближчий західний родич — американська AGM-65 Maverick, так само легка тактична ракета з численними варіантами наведення та бойових частин. Протирадіолокаційну Х-25МП логічно порівнювати з AGM-45 Shrike. Порівняння показове:
| Критерій | Х-25МЛ | AGM-65 Maverick (ранні версії) |
| Наведення | напівактивне лазерне | телевізійне / лазерне / ІЧ |
| Принцип роботи | потребує підсвічування цілі | «вистрілив і забув» у ТВ/ІЧ-версіях |
| Дальність | до 10 км | до 20+ км залежно від версії |
| Маса бойової частини | до 140 кг | 57–136 кг |
Ключова концептуальна різниця — у принципі «вистрілив і забув». Більшість версій Maverick після пуску не потребують участі носія, тоді як лазерна Х-25МЛ вимагає безперервного підсвічування цілі до самого влучання. У реальному бою це означає, що літак довше лишається в небезпечній зоні. З іншого боку, лазерне наведення стійкіше до простих оптичних перешкод і дає чудову точність по нерухомих укріплених об’єктах.
Х-25 — класичний приклад зброї, яка пережила свою епоху завдяки вдалій інженерній філософії. Модульність, уніфікація з масовими носіями та прийнятна точність зробили її довгожителем: ракета, спроєктована понад пів століття тому, досі виконує бойові задачі. Для України це ще й нагадування про практичний бік війни — старі радянські запаси, грамотно інтегровані в сучасну тактику, здатні приносити реальний результат на полі бою.
Водночас доля Х-25 ілюструє загальний вектор розвитку авіаційного озброєння: майбутнє — за далекобійними боєприпасами, які дозволяють носію не входити в зону ураження ППО, і саме обмежена дальність поступово виводить це сімейство з активної служби.
Якщо дивитися ширше, історія Х-25 — це історія про те, як одна вдала платформа породжує цілу екосистему рішень: від лазерного «снайпера» по бункерах до пасивного мисливця на радари. І хоча на зміну їй давно прийшли точніші та далекобійніші системи, у військових музеях і підручниках тактичної авіації ця ракета назавжди залишиться однією з ключових віх еволюції високоточної зброї.
About the Author
