Холодна київська ніч з 13 на 14 листопада 1918 року — саме тоді у будинку Міністерства шляхів на тодішньому Бібіковському бульварі (нинішній бульвар Шевченка, 34) зібралися лідери Українського національного союзу. За кілька годин таємних переговорів вони сформували новий вищий державний орган, якому судилося стати символом боротьби за відновлення Української Народної Республіки.
Питання про точну дату утворення Директорії досі викликає дискусії серед істориків — Винниченко писав про 13 листопада, Лащенко згадував 14-те, Шаповал називав 15-те. Консенсус сучасної історіографії, зокрема Енциклопедії історії України та Українського інституту національної пам’яті, фіксує дату — ніч з 13 на 14 листопада 1918 року.
Ця стаття розкриває хронологію створення Директорії, її склад, ключові рішення та драматичні події, що визначили долю другої УНР упродовж двох наступних років — аж до листопада 1920-го.
Точна дата утворення Директорії УНР
Офіційна історіографія фіксує: Директорія Української Народної Республіки була утворена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 року на засіданні президії Українського національного союзу. Нараду скликали Володимир Винниченко та Микита Шаповал від імені координаційного центру опозиційних до гетьмана партій. Місцем зустрічі обрали колишній особняк родини Терещенків — він давав необхідну конспірацію в умовах гетьманського режиму.
Директорія створювалася не як стабільний орган влади, а як тимчасовий революційний центр для керівництва збройним повстанням проти гетьмана Павла Скоропадського. Її легітимність випливала з рішення Українського національного союзу — об’єднання опозиційних партій, утвореного в серпні 1918 року.
Уже 15 листопада Директорія оприлюднила Відозву до українського народу із закликом до повстання, фактично оголосивши себе вищим державним органом. Цього ж дня Симон Петлюра виїхав до Білої Церкви, де розташовувався полк Січових стрільців — близько трьох тисяч добре навчених вояків, які стали ударною силою повстання.
Хто увійшов до складу Директорії
Колегіальний орган складався з п’яти осіб — представників трьох соціалістичних партій. Цей баланс відображав політичний компроміс між основними силами антигетьманської опозиції. Кожен із п’ятірки мав власну вагу й репутацію в українському русі.
| Член Директорії | Політична партія | Роль |
|---|---|---|
| Володимир Винниченко | УСДРП | Голова Директорії |
| Симон Петлюра | УСДРП | Головний Отаман |
| Андрій Макаренко | УСДРП | Член |
| Федір Швець | УПСР | Член |
| Панас (Опанас) Андрієвський | УПСС | Член |
Дані за матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Українського інституту національної пам’яті. Така п’ятірка — це не випадкова комбінація імен, а політична формула. Винниченко був інтелектуальним обличчям соціал-демократії, відомим письменником і драматургом. Петлюра — людиною дії, яка тримала контакт з армією. Швець представляв селянські есерівські настрої, Андрієвський — самостійницький табір.
Передумови та причини утворення
Літо й осінь 1918 року в Україні нагадували пороховий склад поруч із вогнищем. Аграрна політика гетьмана Скоропадського повертала землю поміщикам, ображала селян і живила революційні настрої. Робітники страйкували, інтелігенція ремствувала через русифікаційний крен влади, а українські партії опинились у фактичній опозиції.
Поразка Німеччини у Першій світовій війні в листопаді 1918 року стала фінальним детонатором. Гетьман втрачав свого головного покровителя — німецьке військо готувалося до евакуації. 14 листопада Скоропадський видав фатальну грамоту про федерацію з небільшовицькою Росією та сформував кабінет з російських монархістів. Для українських партій це означало одне: гетьманат відмовляється від української державності.
Опозиційні діячі готувалися заздалегідь — упродовж кількох тижнів. Уже існувала мережа військових змовників, серед яких чиновники міністерства шляхів організовували корпус залізничної охорони. Директорія підхопила готову інфраструктуру повстання й очолила його з першого ж дня.
Хронологія ключових подій
Від моменту створення Директорії до проголошення відновлення УНР минуло лише сорок три дні — і кожен із них був насичений подіями, які формували нову українську державність. Стислі рамки цієї хронології демонструють динаміку революційного процесу.
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 13–14 листопада 1918 | Утворення Директорії | Створення керівного органу повстання |
| 15 листопада 1918 | Відозва про початок повстання | Оголошення влади Директорії |
| 18 листопада 1918 | Перемога під Мотовилівкою | Розгортання масового повстання |
| 14 грудня 1918 | Зречення Скоропадського, взяття Києва | Падіння гетьманату |
| 19 грудня 1918 | Урочистий в’їзд Директорії до Києва | Утвердження нової влади |
| 26 грудня 1918 | Декларація Директорії | Проголошення відновлення УНР |
| 22 січня 1919 | Акт Злуки УНР і ЗУНР | Об’єднання українських земель |
За три тижні після створення Директорія перейшла шлях від таємного засідання в особняку Терещенків до офіційного в’їзду в столицю переможної держави. Темп змін був шаленим — повстанська армія на середину грудня 1918 року, за різними оцінками, налічувала від ста до трьохсот тисяч бійців, хоча регулярний контингент не перевищував п’ятдесяти тисяч.
Декларація 26 грудня 1918 року — тимчасова конституція УНР
Документ, опублікований у київській пресі 26 грудня 1918 року, став програмним маніфестом нової влади. Його іноді називають тимчасовою конституцією відновленої УНР — і не випадково. Декларація задекларувала республіканську форму правління, проголосила «трудовий принцип» організації влади та окреслила соціально-економічний курс держави.
Згідно з трудовим принципом, верховна влада належала Директорії, законодавча — Трудовому конгресу України (без участі поміщиків і капіталістів), виконавча — Раді народних міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. На місцях управління здійснювали трудові ради селян, робітників і трудової інтелігенції.
Цей пасаж про «нетрудові класи» був не риторичною прикрасою, а серйозною ідеологічною заявкою. Директорія намагалася знайти власну модель — щось середнє між західним парламентаризмом і радянською системою. Експеримент виявився надто складним: соціалістична риторика віддаляла потенційних західних союзників, а недостатня радикальність ускладнювала діалог із селянством.
Акт Злуки та соборна Україна
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві сталась подія, яку чотири покоління українців пам’ятатимуть як один із найсвітліших моментів національної історії. Директорія УНР урочисто проголосила Універсал про об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну державу. Цю дату приурочили до річниці Четвертого Універсалу Центральної Ради.
Підготовча робота тривала з грудня попереднього року: 1 грудня 1918-го у Фастові в штабному вагоні «Винниченка-Петлюри» було підписано Передвступний договір. 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станиславові ратифікувала угоду й направила до Києва делегацію з 36 осіб на чолі з Левом Бачинським.
Софійська площа того дня перетворилася на сцену історичної містерії. Лев Бачинський відкрив церемонію промовою, Лонгин Цегельський зачитав вірчу грамоту, Ярослав Олесницький — задля міжнародного резонансу — продублював текст французькою. Президент УНРади Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії, а ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки.
Доля Директорії: від тріумфу до еміграції
Тріумф виявився коротким — буквально за кілька днів після проголошення Акту Злуки Червона армія повела наступ, і вже 2 лютого 1919 року Директорія залишила Київ, перебравшись до Вінниці. У лютому подав у відставку Винниченко, його місце посів Петлюра, який поєднав посаду Головного Отамана з обов’язками голови Директорії.
15 листопада 1919 року, коли більшу частину України контролювали більшовики, Директорія фактично розпалася. Федір Швець виїхав за кордон із дипломатичними дорученнями, передавши Петлюрі всю повноту влади. У квітні 1920 року УНР уклала Варшавський договір з Польщею — болючий компроміс, який передбачав відмову від Східної Галичини в обмін на військовий союз. Спільна Київська операція в червні визволила столицю, але вже у серпні Червона армія відкинула польські й українські війська за Збруч.
10 листопада 1920 року стало останньою датою існування Директорії на українських землях. Уряд УНР виїхав в еміграцію, і політична боротьба за незалежну Україну продовжилася за кордоном — спочатку в Польщі, потім у Парижі, де Петлюра жив до свого вбивства у травні 1926 року.
Директорія, утворена в листопадовій ночі 1918-го, проіснувала рівно два роки — і за цей час встигла стати символом і трагедією першої спроби української державності у ХХ столітті. День соборності 22 січня, який відзначають з 1999 року як державне свято, прямо виводить свій родовід із її універсалу. У 2026 році, коли українці знову захищають свою державність від російської агресії, історія Директорії звучить особливо актуально: вона нагадує і про ціну незалежності, і про катастрофічні наслідки внутрішніх розбратів, і про те, що навіть на короткий історичний момент колегіальна влада п’яти людей зуміла відновити українську державу — нехай і ненадовго.
About the Author
