Український селянський син, який пройшов шлях від кочегара паровоза до генерал-майора Радянської армії, а потім свідомо зруйнував власну блискучу кар’єру заради правди — це лише початок історії Петра Григоренка. Він першим серед радянського генералітету наважився відкрито заявити про повернення до сталінізму, відстояв честь кримських татар у часи, коли про них світ забув, і своїми листами вплинув на риторику самого Рональда Рейгана.
Його ім’ям сьогодні названі проспекти у Києві та Харкові, площа у Львові, а в Криму до російської окупації стояв пам’ятник, який кримські татари відкрили без дозволу місцевої влади. За життя — двічі ув’язнений у психіатричних лікарнях спеціального типу, розжалуваний до рядового, позбавлений радянського громадянства. Після смерті — реабілітований, поновлений у званні та визнаний психіатрично здоровим трьома незалежними експертизами.
Селянський хлопчина, який заглядав смерті в очі
Народився Петро Григорович 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка Бердянського повіту Таврійської губернії — нині це Запорізька область, Приморська міська громада. Селянська родина Григорія Івановича Григоренка та Агафії Семенівни Беляк жила скромно, по-сільському, без жодних натяків на майбутню долю сина. Коли Петрові виповнилося три рочки, мати померла від тифу — ця рана, як він пізніше згадуватиме, лишилася з ним назавжди.
Батько, агроном за фахом, пішов на фронт Першої світової. Хлопчик ріс самостійним, рано почав працювати. У трудовій біографії Григоренка є рядки, які звучать майже як кінематографічний сценарій: слюсар, зчіплювач вагонів, кочегар, машиніст паровоза. Залізничне депо в Юзівці (нинішньому Донецьку) стало для нього першою школою життя — гарячий метал, вугільний пил, нічні зміни біля топки. Той досвід дав йому те, чого не дають академії: розуміння, як живуть прості люди.
У 14 років він уже захопився більшовицькими гаслами. Один із перших у селі вступив у комсомол у 1922 році, у 1927-му — в партію. Молодий ідеаліст щиро вірив у комуністичну утопію — і цю наївну віру йому ще доведеться болісно ламати в собі через десятиліття.
Шлях у військо: від саперного батальйону до кафедри кібернетики
Військова доля Григоренка почалася у 1931 році, коли він вступив до Московської військово-технічної (інженерної) академії. Закінчив її у 1934-му — і одразу отримав посаду начальника штабу окремого саперного батальйону в Білоруському військовому окрузі. Тут стався епізод, який він пам’ятав усе життя з гірким соромом.
У рамках антирелігійної кампанії його батальйон руйнував православні храми в Білорусі. Григоренко особисто керував знесенням трьох церков. Згодом писав у спогадах, що після цього прийняв тверде рішення: «тільки будувати». Більше за наказами руйнувати храми не погоджувався — ані мости, ані церкви. Така от внутрішня етична межа, яку молодий командир прокреслив сам собі.
У 1937–1939 роках навчався в Академії Генерального штабу — і саме це, за іронією долі, врятувало йому життя. Поки його товаришів по службі масово арештовували й розстрілювали в роки Великого терору, він сидів за партою в Москві. Закінчив академію з відзнакою 1939 року. Далі — Далекий Схід, бої на Халхін-Голі проти японських військ, перше поранення під мінометним обстрілом.
Командувач Далекосхідного округу генерал Йосип Апанасенко дав молодому офіцерові доволі парадоксальну характеристику: дисциплінований, сміливий, але до підлеглих недостатньо вимогливий. Це формулювання — «м’якотілий і невимогливий» — переслідуватиме Григоренка ще довго. Командування вбачало в цьому ваду. Бійці ж називали те саме людяністю.
Найгірша мить життя: коли йшов до Вишинського
1938 рік — епізод, який за всіма законами тогочасної логіки мав закінчитися для Григоренка табірним номером або кулею в потилицю. Його брат Іван був арештований у Запоріжжі за політичними звинуваченнями. Брата таки звільнили, але Іван передав Петрові детальну інформацію про злочини місцевих чекістів — про катування, фабрикування справ, винищення невинних.
Молодий слухач Академії Генштабу пішов на прийом до самого Андрія Вишинського — генерального прокурора СРСР, головного організатора показових процесів 1930-х. До людини, яка вимагала розстрілювати «скажених собак». Прийшов і виклав факти про беззаконня НКВС у Запоріжжі.
«Я не розумів того, що сам ходив цього часу по лезу ножа», — згадував він пізніше. Дивом чи збігом обставин — низку запорізьких катів самих заарештували після цієї розмови. Григоренко пізніше визнавав: причиною був не його ораторський дар, а просто час. Його заява збіглася зі зміною верховної влади в НКВС — посаду наркома саме передавали від Єжова до Берії, і потрібні були показові «жертви» серед колишніх «героїв терору».
Війна, поранення і кафедра кібернетики
На початку радянсько-німецької війни Григоренко командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою на Далекому Сході. Згодом — посада начальника штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, бої в Карпатах із серпня 1944 року. У лютому 1945-го отримав звання полковника. Дослужився до значної кількості бойових нагород.
Післявоєнна біографія читається як зразкова кар’єра радянського військового інтелектуала. З 1949 року Григоренко — кандидат військових наук. Працює у Військовій академії імені Фрунзе: спочатку старшим викладачем кафедри загальної тактики, згодом заступником начальника, а потім начальником науково-дослідного відділу. У 1959 році очолив новостворену кафедру військової кібернетики — і того ж року отримав звання генерал-майора.
На цьому етапі він керував авторським колективом фундаментальної праці «Загальновійськовий бій», написав близько 60 військово-наукових робіт, підготував докторську дисертацію. Захист її так і не відбувся — у 1961 році генерала звільнили з академії з політичних мотивів. У цей момент в його житті відбулася та внутрішня тектонічна зміна, без якої не було б усього наступного.
Цікаві факти про Петра Григоренка, які знають небагато
За документами та спогадами сучасників, у біографії генерала є моменти, повз які зазвичай пробігають швидкою згадкою. А вони варті уваги.
- Розжалуваний до рядового. У 1964 році, після першого арешту, Григоренка позбавили звання генерал-майора, всіх державних нагород, виключили з партії. Він знову став просто рядовим Радянської армії — людиною, яка пройшла шлях від рядового до генерала і назад. Унікальна траєкторія в радянській історії.
- Працював вантажником у 57 років. Після того, як його розжалували й позбавили роботи в академії, генерал-майор у відставці, кандидат військових наук, автор десятків наукових праць, влаштувався простим вантажником у магазині, щоб прогодувати сім’ю. Жодних скарг, жодних апеляцій до колишнього статусу.
- Створив «Спілку боротьби за відродження ленінізму». У 1963 році, ще будучи переконаним комуністом-ідеалістом, він заснував напівлегальну організацію, яка критикувала Хрущова за повернення до сталінських методів управління. Парадокс: захищав ленінізм від тих, хто оголошував себе ленінцями.
- Прийняв ім’я кримськотатарського героя. Кримські татари дали Григоренкові своє ім’я та назвали його своїм. Мустафа Джемілєв казав: ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко.
- Його охороняли кримські татари. Знаючи про загрозу нової розправи з боку КДБ, з Узбекистану таємно приїжджала група молодих кримських татар, які цілодобово стежили за помешканням генерала і супроводжували його по Москві. Своєрідна неформальна служба безпеки одного дисидента.
- Його листи вплинули на формулу «імперія зла». За свідченнями істориків, відомий вислів Рональда Рейгана 1983 року про Радянський Союз як «імперію зла» виник не без впливу зустрічей з Григоренком та його письмових звернень до американських політиків.
Окрім цих епізодів, варто згадати ще одну деталь, яка багато говорить про його характер. Григоренко був одним із небагатьох радянських військових науковців, хто вивчав причини катастрофічних поразок Червоної армії в 1941 році. У 1967 році він написав памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом», у якому одним із перших публічно сформулював тезу: СРСР готувався не до оборонної, а до наступальної війни. За такі думки тоді можна було дуже швидко опинитися в спецпсихлікарні.
Каральна психіатрія: коли діагнозом стає інакомислення
Перший арешт стався 1 лютого 1964 року. Звинувачення — антирадянська агітація. Григоренко відмовився визнавати свою діяльність антирадянською, наполягаючи: антирадянські й антиурядові поняття не тотожні. Замість соціально-політичної експертизи, яку він просив, призначили судово-психіатричну.
У квітні 1964 року комісія під головуванням академіка Андрія Сніжневського — головного ідеолога радянської психіатрії — визнала генерала неосудним. Близько року він провів у Ленінградській спеціальній психіатричній лікарні. Це був особливий тип медичної установи, що поєднував риси тюрми і психіатричної клініки, причому персонал часто складався з працівників системи МВС.
Другий арешт — 7 травня 1969 року. Формальний привід — нібито «виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту». Експертиза в Ташкенті 18 серпня 1969 року поставила діагноз, який звучить як справжня медична фантастика: «психічне захворювання у формі патологічного (паранойяльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства». Тобто бажання реформувати державу офіційно вважалося симптомом психічного розладу.
| Експертиза | Рік і місце | Висновок |
|---|---|---|
| Перша судово-психіатрична | 1964, Москва (Інститут Сербського) | Неосудний, потребує примусового лікування |
| Друга судово-психіатрична | 1969, Ташкент | «Паранойяльний розвиток з ідеями реформаторства» |
| Незалежна експертиза в США | 1978, Нью-Йорк | Жодних ознак психічного захворювання |
| Посмертна (Військова прокуратура СРСР) | 1991, Ленінград | Григоренко психічно здоровий |
Джерела: Вікіпедія (українська версія), сайт Українського інституту національної пам’яті.
Особлива деталь у цій таблиці — те, що посмертна експертиза 1991 року проводилася не в Москві, а в Ленінграді. Як згадував український психіатр Семен Глузман, який був присутнім на ній як спостерігач, місце обрали свідомо. У Москві психіатрична номенклатура залишалася тією самою, що ставила фальшиві діагнози дисидентам.
Виїзд за океан і втрата громадянства
У 1977 році Григоренко важко захворів — далися взнаки роки психіатричних «лікувань» сильнодіючими препаратами, побої під час арештів, нервове виснаження. Йому з дружиною Зінаїдою Михайлівною дозволили виїхати до США на лікування. Він поїхав, ще плекаючи надію, що ставлення до нього змінилося.
Помилявся. Через три місяці після перетину океану радянська влада позбавила його громадянства СРСР. Указ підписано 13 лютого 1978 року. Це був болісний удар: людина, яка все життя служила своїй країні, виявилася в ній зайвою. Мустафа Джемілєв згадував зворушливу сцену: коли Григоренко дізнався про позбавлення громадянства, він уперше при свідках ридав — могутній сімдесятирічний чоловік, який пройшов фронти і тюрми.
У еміграції він не зупинився. Очолив Закордонне представництво Української Гельсінської групи, яке фактично виконувало функції неформального посольства ще не існуючої незалежної України. Зустрічався з президентами США, лідерами європейських держав. Український правозахисний рух завдяки йому вийшов на міжнародну арену.
Кримські татари: бій, який інші не хотіли вести
Серед усіх справ, за які брався генерал-дисидент, найбільшу пристрасть він віддавав справі кримськотатарського народу. У 1944 році сталінський режим депортував увесь народ зі своєї історичної батьківщини за один день — звинуватили в колаборації з нацистами, хоча в Червоній армії воювали тисячі кримських татар.
Григоренко з 1965 року регулярно зустрічався з активістами кримськотатарського руху, готував для них юридичні документи, домагався прийомів у радянських чиновників. Він не просто «співчував» — він став одним із них. У 1969 році виїхав до Ташкента саме для того, щоб виступити на суді над кримськотатарськими активістами. Там його й арештували вдруге.
17 травня 1999 року в Сімферополі за ініціативою Меджлісу кримськотатарського народу без офіційного дозволу міської влади відкрили пам’ятник генералу. У 2004 році сімферопольська міськрада ухвалила рішення про сквер імені Григоренка навколо погруддя. До російської окупації Криму це місце було своєрідним пунктом пам’яті для всіх, хто розумів, що означало бути «своїм для чужих».
Дві Гельсінські групи: український і московський фронти
Хельсінкські угоди 1975 року СРСР підписав без особливого ентузіазму — і поплатився за це: всередині країни з’явилися громадські групи моніторингу за виконанням гуманітарних статей цих домовленостей. Григоренко став одним із засновників Московської Гельсінської групи у травні 1976 року.
Однак як українець він не міг обмежитися лише московським вектором. У розмові з письменником Миколою Руденком він наполіг на створенні аналогічної організації в Україні. Вже 9 листопада 1976 року Українська Гельсінська група оголосила про своє створення. Григоренко був серед її засновників.
Принципова відмінність української групи від московської, на яку наголошував сам Григоренко: УГГ не лише захищала права окремих людей, а й відстоювала національні інтереси українського народу. Це робило її, в очах КДБ, особливо небезпечною — членам УГГ давали значно жорсткіші вироки, ніж їхнім московським колегам.
Зі 41 учасника УГГ майже всі пройшли через табори, заслання, психлікарні. Деякі загинули в ув’язненні — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Григоренко з-за океану робив усе можливе, щоб ці імена знав світ — давав інтерв’ю, виступав на конференціях, писав статті у західну пресу.
Останні роки і повернення імені
Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987 року в Нью-Йорку від інсульту. На той момент він уже не був громадянином жодної країни. Похований на українському цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі — це знаковий некрополь української діаспори, де лежать сотні видатних українців. На могильній плиті напис: «Генерал Петро Григоренко». Хоча офіційно він пішов із цього життя рядовим солдатом.
Реабілітація почалася вже після його смерті. Михайло Горбачов посмертно повернув йому радянське громадянство. У листопаді 1991 року посмертна психіатрична експертиза визнала його психічно здоровим. У 1993 році указом Президента РФ Григоренка посмертно поновили у званні генерал-майора — вже армії Російської Федерації, оскільки СРСР на той час не існував.
В Україні пам’ять про нього поступово виходила з тіні. У Києві на честь Григоренка названо проспект у Дарницькому районі. У Харкові також є проспект його імені. У Львові — площа Петра Григоренка. Кілька вулиць у різних містах Криму носили його ім’я до окупації 2014 року. У 2007 році Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні до 100-річчя від дня народження генерала.
Чому ця історія важлива сьогодні
Постать Григоренка — це не просто сторінка з підручника історії. Це дзеркало, в якому видно, як одна людина може зробити вибір проти всієї машини. У радянському генералітеті були тисячі офіцерів. Першим публічно повстав один. Решта — мовчали, пристосовувалися, виправдовувалися перед собою.
Сьогодні, коли Україна знову захищає себе у війні, повз яку неможливо пройти байдуже, історія генерала-дисидента читається інакше. Його памфлет 1967 року про катастрофу 1941-го фактично передбачав сучасну тезу про небезпеку імперської ментальності Москви. Його захист кримських татар у 1960-1970-х — це фундамент тієї моральної позиції, з якої сьогодні Україна говорить про повернення Криму.
А якщо колись потрапите на український цвинтар у Саут-Баунд-Бруці — знайдіть могилу з простим написом «Генерал Петро Григоренко». Постойте кілька хвилин. Це коштує дешевше за квиток у будь-який музей і дає більше, ніж десяток книжок про мужність.
About the Author
