Софія Галечко стала першою українською жінкою, яка здобула офіцерське звання хорунжої в Легіоні Українських Січових Стрільців, перетворивши свій шлях від студентки філософії на фронтову командирку чети. Її життя — це історія сміливої відданості ідеї рівності та національного відродження в часи, коли жінки рідко брали зброю до рук. Вона не просто воювала, а доводила, що сила духу перемагає гендерні бар’єри, залишаючи після себе щоденники, спогади побратимів і вічний приклад жертовності.
Народжена в мішаній родині на Лемківщині, Софія обрала українську ідентичність і присвятила себе громадській діяльності ще в студентські роки. На фронтах Першої світової вона пройшла шлях від санітарки до розвідниці й командира, відзначившись у боях за Маківку та на Тернопільщині. Її нагороди — дві срібні медалі «За хоробрість» — стали визнанням її мужності в лавах УСС, де чоловіки спочатку скептично ставилися до «дівчини в мундирі».
Трагічна загибель у 27 років не стерла її сліду: сьогодні Софія Галечко символізує жіночу силу в українській військовій традиції, надихаючи сучасних захисниць і нагадуючи, як особиста відвага формує історію нації.
Ранні роки на Лемківщині: від польської гімназії до українізації в Граці
Народилася Софія Ґалечко 3 травня 1891 року в Новому Сончі — мальовничому містечку на Лемківщині, що тоді належало Австро-Угорщині. Батько, українець за походженням, працював поштовим урядовцем, а мати, полька, давала приватні уроки. Вдома панувала польська мова, але дівчина з дитинства відчувала внутрішній розкол, який згодом перетворився на свідомий вибір на користь української справи. Родина переїхала до Львова, де Софія з дев’яти років навчалася в польськомовній дівочій гімназії імені Юліуша Словацького. Там вона блискуче завершила навчання 27 червня 1910 року, отримавши золоту випускну медаль.
У 1910-му дівчина вступила на філософський факультет Грацького університету в Австрії, обравши германістику та слов’янську філологію. Саме тут, серед студентського середовища, Софія остаточно українізувалася. Вона очолила гурток «Рідна школа», стала заступницею голови товариства «Січ», заснувала крамницю з канцелярським приладдям і гуцульськими виробами, а також керувала організацією «Взаємна поміч» для підтримки української громади в Граці. Ці роки сформували її характер — амбітний, ініціативний і водночас делікатний, з тією самою «майже діточною» натурою, яку пізніше відзначали побратими.
Особиста драма теж залишила слід. Софія покохала студента Андрія Курівця, але 1913 року він помер від туберкульозу. Ця втрата не зламала її, а лише посилила рішучість. У листах до подруг вона описувала сімейні чвари: підтримувала батька-українця, тоді як брат схилявся до материної польської сторони. Філософія Канта, Фіхте, Шеллінга й Геґеля дала їй інструменти для розуміння свободи та жертовності — ідей, які згодом повели її на фронт.
Вибір війни: як студентка філософії стала доброволицею УСС
З початком Першої світової війни 1914 року Софія залишила спокійний Грац. Вона закінчила курси санітарок Червоного Хреста і працювала в шпиталі, отримуючи 270 крон на місяць разом із помешканням. Але пасивна допомога не влаштовувала. 2 вересня 1914 року вона добровільно вступила до Легіону Українських Січових Стрільців — не просто як медсестра, а як рівноправна учасниця боротьби. Мотивація була проста й потужна: бажання рівності з чоловіками та служіння Україні.
Присягу складала в Стрию, проходила вишкіл у Горонді та Страбичеві. Спочатку служила в 2-й сотні 1-го куреня під командуванням Зенона Носковського. Тендітна блондинка з делікатними рисами обличчя й русявими косами, обрізаними під мазепинку, виглядала невідповідно до грубого військового строю. Але саме ця контрастність робила її легендарною. Побратими згадували, як вона продавала цінні книжки та прикраси, щоб купити обмундирування, а решту донатувала на стрільців.
Софія швидко перейшла від санітарки до розвідниці, стрільчини й четарки. Вона командувала третьою четою в 4-й сотні, де більшість були гуцули — чоловіки, виховані в патріархальному дусі. Її авторитет тримався не на силі, а на ідеї. Осип Назарук пізніше назве її «оригінальним хорунжим УСС», підкреслюючи вперту амбітність, яка допомагала долати скепсис.
На передовій: розвідка, бої та командирські рішення
Зима 1914–1915 років у Карпатах випробувала її на міцність. Софія брала участь у розвідках під Гусним і Синевідськом, проникаючи за лінію російських окопів, щоб вияснити ситуацію. Австрійський кореспондент Ференц Мольнар у серпні 1915-го описував її як 24-річну студентку в простому польовому строї з крісом на ремені й медаллю на грудях — поважну, гарну й абсолютно віддану справі.
Особливо яскраво проявилася її хоробрість на Тернопільщині. 14 вересня 1915 року під час боїв на річці Стрипа Софія командувала четою з 30 угорських новобранців. Коли ворог оточив позиції, вона відмовилася відступати, координувала оборону, стріляла до останнього патрона й надихала бійців. «Кулі, як рій бджіл, що висипався у ясний сонячний день, бренять кругом мене. Мені це чомусь байдуже… Тріскає шрапнеля. Хочеться мені сміятися, кепкувати з неї», — записала вона в щоденнику. Ці дії врятували курінь від поразки.
У боях 3–5 листопада 1915 року під Тухолька-Гребенів її чота утримала позиції проти армії Брусилова, захопила полонених і завдала відчутних втрат. Саме тоді генерал Фляйшнер вручив їй Медаль Хоробрості ІІ класу разом з Оленою Степанів.
Для наочності ось хронологія її ключових військових досягнень:
| Дата | Подія | Результат |
|---|---|---|
| Зима 1914–1915 | Бої в Карпатах, розвідка під Гусним і Синевідськом | Перша срібна медаль «За хоробрість», підвищення до підхорунжої |
| 14 вересня 1915 | Бій на Стрипі, оборона чети | Врятування куреня, друга медаль «За хоробрість» |
| 3–5 листопада 1915 | Бої під Тухолька-Гребенів | Звання хорунжої в серпні 1915 (підвищення після боїв) |
| 1916–1917 | Служба в Коші Легіону УСС | Командування четою, участь у Маківці |
Ці події, за свідченнями сучасників, не були винятком — Софія постійно демонструвала холоднокровність і стратегічне мислення, що рідко поєднується з її тендітною зовнішністю.
Голос із окопів: щоденники хорунжої та емоційна правда війни
Щоденники Софії Галечко — це не сухі звіти, а живі, поетичні записи, сповнені болю, радості й філософських роздумів. «Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи загріє своїм огнем?» — так описувала вона перші дні на фронті.
У тилу, в запасній частині Кошу, її охоплювала туга. «Сидіти тут в теплій хаті, далеко від бойової лінії тоді, коли инші поруч в обороні рідної землі — сидіти тут здоровому… чоловік дуріє прямо з болю». Вона відмовлялася від відпусток, стояла на варті в подертих черевиках під дощем і курила надміру, щоб стримати нерви. Листування з Романом Сушком розкриває глибоку кризу: «Мені прямо страшно тут… Дусить мене тут воздух, давлюсь каждим кусником ласкавого хліба».
Ці тексти показують не лише героїню, а й живу жінку — гордою, вразливою, здатною на найбільшу посвяти. Вони заповнюють прогалини в офіційних історіях, додаючи людський вимір до сухих рапортів.
Після фронту: маргіналізація, боротьба за місце й трагічний фінал
Після 1917 року Софія опинилася в тилу. Хронічне запалення очей, втрата документів (диплом і свідоцтво санітарки) не дозволяли повернутися до університетських студій чи цивільної роботи. Жінок поступово витісняли з війська, і це стало для неї ударом. У червні 1918-го їй дали відпустку з натяком перейти на цивільну службу.
31 серпня 1918 року в селі Пасічна, гостюючи в учительки Ірини Підвисоцької, Софія пішла купатися в річці Бистриці. Вона потрапила у вир і не виплила. Побратими відкидали версію самогубства, хоч Олена Степанів її припускала. Похорон перетворився на символічну подію: тіло в стрілецькій уніформі несли на військовому возі під корогвами, хрестом і стрілецькими піснями, включно з «Видиш, брате мій». Михайло Дем’янчук згадував, як імпровізований хор співав «Вічная пам’ять» усю дорогу до цвинтаря в урочищі Розтока.
У 1990 році на могилі встановили пам’ятник з барельєфом у формі та написом «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ».
Спадщина Софії Галечко: чому її історія актуальна сьогодні
Софія Галечко випередила епоху. Вона довела, що жінки можуть бути не лише медсестрами, а й офіцерами, розвідницями й командирами. Її приклад надихає сучасних захисниць ЗСУ, які в умовах повномасштабної війни повторюють той самий шлях — від волонтерства до командування. У 2026 році, коли українки продовжують боротися за рівність у війську, історія хорунжої нагадує: справжня сила — в ідеї та відданості.
Її щоденники й спогади побратимів стали джерелом для істориків, а ім’я — частиною національної пам’яті. Софія не просто воювала за Україну — вона кувала кращу долю для наступних поколінь, показуючи, що патріотизм не має статі. Її життя вчить нас цінувати свободу, боротися з бар’єрами й пам’ятати, що навіть тендітна постать може змінити хід історії.
Кожен, хто вивчає її біографію, відчуває той самий порив, який підхопив Софію в 1914-му: бажання діяти, а не чекати. І саме в цьому — вічна актуальність її спадщини.
About the Author
