Серпень 1893 року, обрив на київських Кирилівських висотах, спекотне передвечір’я. Чоловік у запиленому сюртуку схиляється над глибиною дев’ятнадцять метрів і бачить у жовтуватому льосі круглу пляму — спершу здається, що це бивень мамонта. Через мить він зрозуміє: під ногами лежить ціла невідома цивілізація, старша за єгипетські піраміди.
Цього чоловіка звали Вікентій Хвойка — чех за походженням, киянин за вибором, археолог-самоук, який змінив уявлення про найдавнішу історію Європи. Саме він офіційно відкрив трипільську культуру, дав їй наукову назву та переконав сучасників, що знайдене не належить ані скіфам, ані грекам.
Та повна історія цього відкриття значно багатогранніша, ніж шкільний абзац у підручнику. У ній є галицькі шляхтичі-аматори, печера Вертеба з кістками сотень людей, румунське село Кукутень і навіть військовий топограф з аерофотоплівкою. Розгортаємо хроніку детально.
Вікентій В’ячеславович Хвойка (чеською — Čeněk Chvojka) народився 21 лютого 1850 року в селі Семин на Лабі, тоді — Богемське королівство Австрійської імперії. Освіту здобув у комерційному училищі в Хрудімі та продовжив навчання у Празі. Археологом за дипломом він не був ніколи — лише жагучим аматором, якого батьки готували до купецької кар’єри і вигідного шлюбу.
У 26 років молодик утік від нелюбої нареченої та опинився у Києві — на десятиліття, як виявилося, на все життя. Викладав малювання, торгував хмелем, експериментував з вирощуванням американської пшениці й винограду, а паралельно тинявся по київських ярах і збирав давні черепки. Місто над Дніпром, з його дніпровськими кручами та глибокими шарами лесу, виявилося для нього справжньою скарбницею.
До серйозних розкопок Хвойка прийшов лише наприкінці 1880-х. Та вже на початку 1890-х він був дійсним членом одинадцяти наукових товариств і одним із засновників Київського музею старожитностей та мистецтв — попередника сучасного Національного музею історії України, де довгі роки служив зберігачем археологічного відділу.
Серпневого дня 1893 року Хвойка спостерігав за земляними роботами на вулиці Кирилівській, 81, на так званих Кирилівських висотах у Києві. На глибині близько дев’ятнадцяти метрів у льосі він помітив круглу жовтувато-білу пляму. Це справді виявився бивень мамонта — так було відкрито палеолітичну Кирилівську стоянку віком приблизно 20 тисяч років, перше відоме скупчення кісток мамонтів у Києві.
Але справжній перелом стався трохи пізніше. У шарах вище палеолітичного горизонту, фактично у тому ж розкопі та в сусідніх ділянках Кирилівської вулиці, Хвойка побачив зовсім інший матеріал: красиво розписану біхромну та триколірну кераміку, глиняні жіночі статуетки, шматки обпаленої глиняної обмазки із залишків будівель. Археолог одразу зрозумів, що має справу з невідомою досі землеробською культурою доби енеоліту.
Восени 1897 року Хвойка продовжив пошуки за межами столиці. За 35 кілометрів південніше Києва, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині — село Трипілля Обухівського району Київської області), а також біля сіл Жуківка, Стайки, Щербанівка, Халеп’я та Верем’я, він знайшов кілька поселень з матеріалами, разюче подібними до київських знахідок. Розписний посуд, антропоморфні фігурки, рештки глинобитних жител — усе сходилося.
16 серпня 1899 року на XI Археологічному з’їзді у Києві Хвойка виступив із доповіддю, де вперше науково обґрунтував існування «особливої неолітичної культури» і запропонував назвати її за місцем найяскравіших знахідок — трипільською. Саме ця дата вважається моментом народження терміна. До того окремі речі трипільців помилково відносили навіть до скіфських старожитностей.
Цікаво, що сам першовідкривач визначав культуру як автохтонну та пов’язував її носіїв з пращурами слов’ян. Сучасна наука цю гіпотезу переглянула: трипільці радше були землеробськими громадами, чиє коріння тягнеться до Балкан і ширше — до Близького Сходу, звідки на Правобережжя України прийшов сам спосіб землеробського господарювання.
Тут починається найцікавіше. У Києві Хвойка був безумовно першим, хто розпізнав культуру як окреме явище. Але якщо дивитися ширше — на території всього ареалу Кукутень-Трипілля — у нього були попередники, і ця історія в шкільних підручниках часто опускається.
Найдавніші згадки про знахідки трипільської кераміки з Подніпров’я в музейних колекціях датуються 1854 роком. У Галичині перші розкопки для приватної колекції фіксують ще 1750 роком. Знамениту печеру Вертеба біля села Більче-Золоте на Тернопільщині, де трипільці облаштовували святилище та поховання, випадково відкрили ще 1822 року.
На західноукраїнських землях, які тоді входили до складу Австро-Угорщини, систематичні розкопки трипільських пам’яток розпочалися щонайменше за двадцять років до Хвойки. Австрійський дослідник Антоні Шнайдер працював на Борщівщині у 1870-х і в селі Кошилівці 1878 року. Білорусько-польський археолог Адам Гонорій Кіркор у 1876–1878 роках виявив пам’ятки культури мальованої кераміки поблизу дванадцяти сіл Тернопільщини, серед них — поселення Більче-Золоте та печеру Вертеба. Готфрід Оссовський, Іван Коперницький, Володимир Деметрикевич, Раймонд Кайндль — список галицьких дослідників доволі довгий.
Проблема була в іншому: західні археологи описували знахідки як «домікенську» або «культуру мальованої кераміки», не пов’язуючи їх у єдине ціле і не виокремлюючи окрему археологічну культуру. А румунський шар того ж культурного комплексу окремо досліджувався поблизу села Кукутень ще з 1884 року. Саме тому сьогодні в науці закріпився подвійний термін — культурний комплекс Кукутень-Трипілля.
Дивлячись на цю хронологію, стає зрозуміло, чому за Хвойкою закріпився статус першовідкривача саме на загальноукраїнському рівні. Він не просто знайшов черепки — він зібрав мозаїку: побачив у київських, трипільських, ржищівських знахідках єдину систему, описав її, дав ім’я і захистив на найбільшому науковому форумі імперії того часу.
Після 1893 року в науковий обіг почали потрапляти речі, які буквально приголомшували сучасників. Стало зрозуміло, що йдеться не про якесь маргінальне «первісне» суспільство, а про розвинену землеробську цивілізацію, ровесницю Шумеру та раннього Єгипту, але з власним обличчям.
Трипільські майстри творили різнокольоровий розписний посуд із складною орнаментикою — спіралі, меандри, стилізовані змії та собаки. Жіночі статуетки з підкресленою плодючістю натякали на культ Великої Матері. Глинобитні житла мали два, а подекуди три поверхи, з печами, лежанками та культовими «божницями» у кожній секції.
Але найбільший шок чекав науковців через сімдесят років після Хвойки. На початку 1970-х військовий топограф Костянтин Шишкін, аналізуючи аерофотознімки Черкащини, побачив на полях величезні кільцеві структури — сліди невідомих археологам поселень. Те, що відкрилося після підтверджуючих розкопок, перевернуло уявлення про доісторичну Європу.
Хвойка працював переважно з невеликими селищами. Протоміста-гіганти стали відомі науці лише в радянський період — і Україна виявилася батьківщиною найбільших поселень мідної доби у світі. Йдеться про справжні мегаполіси за мірками IV тисячоліття до нашої ери, збудовані на території сучасної Черкащини та частково Кіровоградщини.
Загальне населення трипільського ареалу на піку, за оцінками сучасних дослідників, коливалося в межах від 410 тисяч до мільйона осіб, а територія культури охоплювала близько 190 тисяч квадратних кілометрів — від лісостепового передгір’я Карпат до Середнього Подніпров’я. Будинки в протомістах стояли концентричними колами, без оборонних мурів — ознака мирного, ймовірно, об’єднаного устрою.
Вікентій Хвойка пішов із життя 20 жовтня 1914 року в Києві, так і не дізнавшись справжнього масштабу того, що відкрив. Він відкривав культури майже промислово: окрім трипільської, його ім’я стоїть біля колиски зарубинецької та черняхівської культур — двох надважливих для розуміння етногенезу слов’ян. Кілька наступних поколінь українських археологів пройшли його школу безпосередньо або через учнів.
Сьогодні дослідження трипільської культури — це окрема галузь зі своїми інститутами, конференціями та міжнародними експедиціями. У Тальнівському районі Черкащини з 2002 року діє Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» площею понад 2000 гектарів. У 2024 році поблизу села Більче-Золоте на Тернопільщині встановили пам’ятний знак, що увічнює першовідкриття культури саме на галицьких землях — як данину пам’яті дослідникам ХІХ століття. А археологи продовжують щороку знаходити нові артефакти: від унікальних статуеток до слідів багатоповерхових громадських споруд.
Сьогодні, коли ви чуєте питання «хто відкрив трипільську культуру», у відповіді на нього — не лише ім’я чеського археолога з Києва. Це історія цілого ланцюга людей, які поступово збирали мозаїку: від галицьких аматорів XVIII–XIX століть до сучасних геомагнітних експедицій. Та якщо потрібно одне ім’я для підручника — це таки Вікентій Хвойка, людина, яка побачила цивілізацію там, де інші бачили лише розбиті горщики.
About the Author
