Українська автокефальна православна церква втілювала найглибше прагнення українського народу до духовної незалежності, що пульсувало крізь десятиліття репресій, відроджень і випробувань. Від перших кроків у 1919 році під час визвольних змагань до саморозпуску в 2018-му на Об’єднавчому соборі, УАПЦ залишалася живим символом українізації церкви, де богослужіння лунали рідною мовою, а віра переплітається з національною свідомістю. Сьогодні її спадщина продовжує жити в лоні Православної церкви України, надихаючи мільйони на пошук коренів у власній традиції.
Ця церква виникла не як абстрактна інституція, а як відповідь на століття московського домінування, коли українське православ’я намагалося зберегти своє обличчя. Вона пережила фізичне знищення єпископату в 1930-х, таємне існування в еміграції та бурхливе відродження в часи перебудови. Кожна сторінка її історії — це не просто хронологія подій, а глибокий наратив про те, як віра стає силою опору й відродження.
УАПЦ продемонструвала, що автокефалія — це не лише канонічний статус, а й культурний вибір, де українська мова в літургії, соборноправність і національний дух стають основою спільноти. Її шлях підготував ґрунт для єдиної помісної церкви, показавши, що єдність можлива навіть після розколів.
Корені УАПЦ: народження в часи визвольних змагань 1917–1921 років
У вихорі революції 1917 року, коли Україна намагалася вирватися з імперських лещат, постала ідея незалежної церкви, що дихатиме в унісон з новою державою. Юридичне оформлення УАПЦ відбулося ще за гетьмана Павла Скоропадського в 1918-му, а 1 січня 1919 року Директорія УНР ухвалила закон про автокефалію. Це був не просто адміністративний крок — це був акт духовного самовизначення, де православ’я переставало бути знаряддям чужої влади.
Кульмінацією став Всеукраїнський православний церковний собор у жовтні 1921 року в Софійському соборі Києва. Саме там, у стінах, що бачили князівські часи, собор проголосив автокефалію і висвятив першого митрополита Василя Липківського. Хіротонія відбувалася за участі священиків і мирян, без єпископів Московського патріархату — звідси й прізвисько «самосвяти» чи «липківці», яке вороги намагалися зробити ганебним. Але для тисяч українців це був акт сміливості: церква поверталася до коренів, де громада сама обирає шлях.
Служби велися українською, Євангеліє читалося рідною мовою, а проповіді торкалися болючих тем національного відродження. УАПЦ швидко набрала сили — сотні парафій по всій Україні, особливо на сході й півдні, де московський вплив був сильнішим. Це була церква, яка не боялася говорити правду про свободу, і саме тому вона стала загрозою для тих, хто хотів контролювати душі.
Мученицький шлях: радянські репресії та знищення 1920–1930-х
Коли радянська влада зміцніла, УАПЦ перетворилася на мішень. Уже в 1920-х почалися арешти, храми закривали, а священиків звинувачували в «націоналізмі». До середини 1930-х церкву повністю розгромили: митрополит Василь Липківський, усі 33 єпископи, тисячі священиків були фізично знищені. Це була справжня Голгофа українського православ’я — не просто репресії, а спроба стерти пам’ять про незалежну традицію.
Громади продовжували існувати підпільно, а в еміграції УАПЦ зберегла вогонь. Під час німецької окупації 1941–1943 років церкву відновили, вона користувалася підтримкою ОУН, але єпископи змушені були емігрувати разом із військами. Трагедія полягала в тому, що навіть у найтемніші часи українці не зрадили ідеї автокефалії — вона жила в серцях, як насіння, що чекає весни.
Цей період став уроком: віра, пов’язана з національною ідентичністю, витримує будь-які удари. Мученики УАПЦ — не просто імена в архівах, а живі приклади того, як духовна свобода дорожча за життя.
Відродження на хвилі перебудови: 1989–1990 роки як фенікс із попелу
Коли перебудова розхитала радянську систему, УАПЦ відродилася з новою силою. 15 лютого 1989 року в Києві ініціативний комітет на чолі з отцем Богданом Михайлечком оприлюднив звернення до влад і світу з вимогою відновити автокефалію. Перша громада постала 19 серпня 1989 року у Львові — парафія апостолів Петра і Павла під проводом отця Володимира Яреми. Понад 1800 підписів під закликом «Патріархи чужинці не наведуть ладу в нашому домі» стали вибухом, що розбудив Західну Україну.
20 жовтня 1989 року єпископ Іоан Боднарчук вийшов з-під Москви й очолив рух. До кінця року вже понад 100 парафій приєдналися. 5–6 червня 1990 року Всеукраїнський собор у Києві з понад 700 делегатами обрав митрополита Мстислава (Скрипника) з діаспори патріархом Київським і всієї України. Це був момент тріумфу: акт 1686 року про підпорядкування Москві визнано недійсним, українська мова стала офіційною в богослужіннях.
Верховна Рада УРСР визнала УАПЦ у жовтні 1990-го, а патріарх Мстислав прибув до Києва. Хіротонії нових єпископів — Василія, Андрія, Данила та інших — наповнювали церкву свіжою кров’ю. За короткий час УАПЦ мала сотні парафій, братства св. Андрія Первозваного і справжній національний розмах. Це було не просто відновлення структури — це було повернення душі українському православ’ю.
Внутрішні виклики, розколи та розвиток в незалежній Україні
Після смерті патріарха Мстислава в 1992 році церква пережила складний період. Патріарх Димитрій (Ярема) очолив одну гілку, але розкол призвів до появи двох структур: під проводом митрополита Мефодія (Кудрякова) і архієпископа Ігоря Ісиченка. Кожна зберігала вірність ідеалам УАПЦ, але конкуренція за парафії й храми іноді затумарювала головне. До 2018 року УАПЦ нараховувала близько 1167 парафій, 693 священики та значну частку вірян, особливо на заході країни.
Незважаючи на розколи, церква розвивалася: переклади богослужбових текстів, молодіжні братства, соціальна робота. Вона залишалася голосом, що нагадував про необхідність єдності українського православ’я. У 2015–2018 роках статистика показувала стабільність — 14 єпархій, 16 єпископів, активна участь у суспільному житті.
| Період | Ключові події | Головні постаті |
|---|---|---|
| 1919–1937 | Заснування, Собор 1921 р., українізація, репресії | Василь Липківський |
| 1989–1990 | Відродження у Львові, Собор у Києві, хіротонії | Мстислав (Скрипник), Іоан Боднарчук |
| 1992–2018 | Розколи, розвиток парафій, підготовка до єдності | Мефодій (Кудряков), Макарій (Малетич) |
Джерела даних: Вікіпедія та історичні матеріали з відкритих архівів.
Культурна та духовна спадщина: українська церква для українського народу
УАПЦ подарувала українцям не просто структуру — вона зробила православ’я рідним. Богослужіння українською, переклади святого письма, акцент на соборноправності замість централізму — все це формувало нову ідентичність. Церква стала частиною національного відродження: від підтримки української культури в 1920-х до активної участі в подіях незалежності 1990-х.
Її внесок у діаспорі теж вражає — громади в США, Канаді, Європі зберігали традицію під юрисдикцією Константинополя, а згодом еволюціонували в Українську православну церкву в діаспорі. Там, де в Україні панували репресії, за кордоном УАПЦ жила повноцінно, підтримуючи зв’язок з батьківщиною.
Навіть після 2018 року традиції УАПЦ — це не архаїка. Вони живуть у ПЦУ: українська літургія, акцент на мирянській участі, толерантність до інших конфесій. Це спадок, що робить сучасну українську церкву ближчою до народу, здатною відповідати на виклики сьогодення — від війни до духовного пошуку молоді.
15 грудня 2018 року в Софійському соборі стався історичний момент. Перед собором УАПЦ провела свій помісний собор і ухвалила саморозпуск. Разом з УПЦ КП та представниками УПЦ МП делегати створили Православну церкву України. 36 делегатів від УАПЦ, усі 16 єпископів, увійшли до нової структури. Предстоятелем обрали митрополита Епіфанія. Це був не кінець, а перемога ідеї, за яку боролися покоління.
Юридично УАПЦ припинила існування 29 липня 2019 року шляхом реорганізації. Але дух залишався: парафії, священики, традиції стали основою єдиної помісної церкви. Томос від Варфоломія в січні 2019-го закріпив цей успіх. У 2026 році, коли ПЦУ зміцнюється, УАПЦ згадують не з ностальгією, а з вдячністю — як міст, що з’єднав минуле з майбутнім.
Сьогодні для просунутих читачів УАПЦ — це урок історії про те, як віра може бути двигуном змін. Для початківців — це запрошення зрозуміти, чому українське православ’я таке особливе. Воно не закінчилося в 2018-му. Воно продовжується в кожній літургії ПЦУ, у кожному серці, що шукає Бога в рідній традиції. Ця історія вчить: справжня свобода починається зсередини, з духовного вибору бути собою.
About the Author
