Постать Василя Мудрого губиться серед галасливих імен міжвоєнної доби — він не стріляв із револьвера на варшавській вулиці, не очолював повстанських відділів і не лишив за собою кривавого сліду. Однак саме цей чоловік із Тернопільщини, який щодня вів за собою найбільшу українську партію Польщі, став голосом покоління, що шукало третій шлях між пристосуванством і безнадійним героїзмом.
Василь Мудрий (1893–1966) — журналіст, віцемаршалок Сейму Польщі, голова УНДО та перший віцепрезидент Української Головної Визвольної Ради. Уродженець села Вікно на Тернопільщині, він став ключовою фігурою галицької демократії 1930-х років.
Його ім’я пов’язане з політикою нормалізації українсько-польських відносин, керівництвом газетою «Діло», співорганізацією Львівського таємного університету та допомогою жертвам Голодомору 1933 року. Після Другої світової війни Мудрий очолював українську еміграцію в Німеччині, а згодом — Український конгресовий комітет Америки.
Помер 19 березня 1966 року в Нью-Йорку — рівно у свій день народження, прожив 73 роки і залишився в історії як еталон інтелігентного, виваженого політика, котрий обрав парламентську трибуну замість підпільної бомби.
Дитинство у Вікні та шлях до Львова
Село Вікно Скалатського повіту, де 19 березня 1893 року народився майбутній віцемаршалок, у ті часи лежало на самому краю Габсбурзької монархії. Селянська родина, тверда галицька земля, перші вчителі з-поміж сільських учнів — у такому світі формувався хлопець, котрому пізніше доведеться стояти за трибуною Варшавського Сейму. Тернопільська українська гімназія дала Мудрому те, чого не давало майже нічого інше в тодішній Австро-Угорщині — повноцінну українську освіту з акцентом на рідну мову, історію та літературу.
1912 року він вступив на філософський факультет Львівського університету. Студентська спільнота на той час нуртувала ідеями національного відродження, і Мудрий швидко опинився в самому її центрі. З 1913-го він — член управи Українського студентського союзу та провідник Львівської Академічної громади. Тоді ж формується той тип політика, яким він залишиться до кінця: не палкий революціонер, а методичний організатор, людина переговорів і кропіткої щоденної праці.
Перша світова війна обірвала навчання та закинула молодого галичанина на схід. Період 1917–1920 років він проводить на Наддніпрянщині — у Проскурові (нинішній Хмельницький), де працює освітнім діячем, бере участь у роботі земської управи, переживає страшний єврейський погром 1919 року, про який пізніше залишить пронизливі спогади. Цей наддніпрянський досвід зробив із галичанина соборника не на словах, а на серці: він на власні очі побачив Україну від Збруча до Дніпра.
Львівський таємний університет: підпілля заради знань
Після поразки УНР Мудрий повертається до Львова, який уже опинився під польською владою. Польські університети закрилися для українців — і тоді в 1921 році група інтелектуалів створила те, що згодом увійде в історію як Львівський таємний український університет. Мудрий стає його співорганізатором, скарбником, секретарем — одним словом, тим, на чиїх плечах тримається весь господарський апарат нелегального вишу.
Уявити масштаб цього проєкту нелегко: лекції читалися на приватних квартирах, у крамницях, у церковних приміщеннях, лектори ризикували роботою, студенти — арештом. І все ж за чотири роки існування університет встиг видати дипломи сотням українських юнаків та дівчат, які стали кістяком майбутньої національної інтелігенції. Книгу про цей феномен Мудрий напише пізніше — «Український університет у Львові, 1921—1924» побачить світ 1948 року в еміграції.
Паралельно він глибоко занурюється в роботу товариства «Просвіта» — головного інструменту української культурної самооборони в Галичині. З 1921 по 1931 рік Мудрий — член Головної управи цієї легендарної організації, а з 1932 року — заступник голови. «Просвіта» в той час налічувала тисячі читалень, бібліотек, кооперативів — і саме завдяки таким адміністраторам, як Мудрий, працювала, мов налагоджений годинник.
Газета «Діло» та становлення журналіста
1927 року Василь Мудрий очолив редакцію щоденної львівської газети «Діло» — найвпливовішого українського видання в міжвоєнній Польщі. Вісім років (до 1935-го) він тримав в руках кермо найважливішого медійного рупора галицьких українців, і саме цей період зробив з нього публіциста європейського рівня. Стилістика Мудрого впізнавана з кількох рядків: тверезий аналіз, відсутність дешевого пафосу, увага до деталей, повага до читача.
«Діло» під його редакторством перетворилося на справжню школу журналістики. Молоді автори, які приходили туди стажуватися, отримували жорсткі, але справедливі уроки ремесла. Тираж газети тримався на рівні десятків тисяч примірників — цифра колосальна як для української преси того часу. Через сторінки «Діла» Мудрий формував громадську думку, готував електоральні кампанії УНДО, нищівно критикував і польську адміністрацію, і ОУН за тактику терору.
Цікаво, що сам Мудрий ніколи не кидав журналістику навіть тоді, коли став топовим політиком. Уже в Сеймі, поміж засіданнями, він продовжував писати редакційні статті — звичка, типова радше для британських парламентаріїв вікторіанської доби, ніж для центральноєвропейських політиків XX століття.
УНДО: партія, що шукала компроміс
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), створене 1925 року, було найбільшою легальною українською партією в Польщі. Мудрий обіймав у ньому посаду генерального секретаря (1925–1930), а пізніше — заступника голови та фактичного лідера. Програма партії будувалася на трьох китах: соборність, державність, демократія. До них додавався твердий антикомунізм — реакція на більшовицький терор по той бік Збруча.
Стратегія Мудрого виходила з простого, але незручного для багатьох питання: що робити українцям, які опинилися громадянами Польської держави? Героїчне підпілля? Емігрантські мрії про Велику Україну? Чи систематична легальна боротьба за права через парламент, кооперативи, школи, пресу? Мудрий обрав третій шлях — і за це його жорстко критикували з усіх боків.
Нижче — порівняння трьох головних політичних стратегій українців Галичини 1930-х років:
| Стратегія | Носії ідеї | Методи | Результат до 1939 р. |
|---|---|---|---|
| Легально-парламентська | УНДО, В. Мудрий | Сейм, преса, «Просвіта», кооперація | Депутатські фракції, мережа установ |
| Революційно-підпільна | ОУН, Є. Коновалець | Терор, експропріації, бойкоти | «Пацифікація», арешти, еміграція проводу |
| Лояльно-русофільська | Москвофіли, частина духовенства | Орієнтація на «єдиний руський народ» | Маргіналізація, втрата впливу |
Джерела даних: «Енциклопедія історії України» (Інститут історії НАН України), видання Дрогобицького державного педагогічного університету.
Мудрий не був наївним мрійником, котрий вірив у вічну польсько-українську дружбу. Він тверезо бачив, що Польща в умовах оточення двома тоталітарними потугами — Гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР — є меншим злом. І саме ця тверезість дозволяла йому домовлятися навіть тоді, коли горло пересихало від несправедливості.
Віцемаршалок Сейму та політика нормалізації
1935 рік став переломним. УНДО після переговорів із польським урядом проголосило політику «нормалізації» — спробу налагодити польсько-українські стосунки на основі взаємних поступок. Мудрий, як голова партії, отримав мандат депутата Сейму, а потім і високу посаду віцемаршалка (заступника голови) нижньої палати парламенту. Він обіймав цей пост із 1935 по 1939 рік — найвищий, який коли-небудь обіймав українець у міжвоєнній польській державі.
Що дала ця нормалізація на практиці? Чесніше було б сказати — менше, ніж сподівалися, але більше, ніж могло б бути. Українські депутати отримали можливість вільніше виступати з трибуни Сейму, обмежено зросло фінансування українських шкіл, частково пом’якшилися адміністративні утиски в окремих воєводствах. Водночас фундаментальних проблем — масової безземельності українських селян, осадницької колонізації, нищення православних храмів на Холмщині — політика нормалізації не вирішила.
За свідченням архівних матеріалів радянських спецслужб, Мудрий жив виключно на депутатську зарплату — близько 900 злотих на місяць — і не мав жодного нерухомого майна. Цей факт різко контрастує з образом «продажного політика», який намагалися створити його опоненти як з-поміж націоналістів, так і з-поміж польської адміністрації.
1938 рік приніс жорстоке розчарування. Польська влада розпочала чергову хвилю наступу на українські права — нищення православних церков на Холмщині, репресії проти Карпатської України, обмеження українського шкільництва. Мудрий публічно визнав, що подальша нормалізація стає нездійсненною. Однак до останнього він не відмовлявся від парламентських методів — навіть на початку Другої світової війни разом із митрополитом Андреєм Шептицьким заявив про лояльність українців до Речі Посполитої.
Голодомор і допомога Великій Україні
Окрема, дуже шляхетна сторінка біографії Мудрого — його участь у рятуванні жертв Голодомору 1932–1933 років. Він очолив Український громадський комітет рятунку України — організацію, що збирала кошти, одяг, продукти для голодуючих по той бік Збруча. Галицькі українці, самі небагаті, скидалися останніми грошима — а Мудрий координував цю важку справу через мережу «Просвіти», кооперативів, церковних парафій.
Реальна допомога до радянської України тоді так і не потрапила — більшовицька влада зачинила кордони наглухо, відкидаючи саму ідею іноземної допомоги як «наклеп». Але сам факт цієї акції мав величезне моральне значення: галичани документально, публічно, на весь світ заявили, що в УСРР відбувається організований голод-геноцид. Багато матеріалів того комітету пізніше стали основою для робіт західних дослідників Голодомору.
Окремо Мудрий очолював Комітет з побудови надгробного пам’ятника на могилі Івана Франка (1931–1933) — справу, яка для галичан мала значення майже сакральне. Книгу «Іван Франко як громадський діяч» він напише через десятиліття, вже в американській еміграції, 1957 року.
Війна, Краків і повернення до Львова
Вересень 1939 року змінив усе. Польська держава розпалася між Гітлером і Сталіним за лічені тижні, Західна Україна потрапила під радянську окупацію. Мудрий, добре розуміючи, чим це загрожує для нього особисто, перебрався до Кракова. За свідченнями архівних матеріалів, перед від’їздом він застерігав знайомих: «всіх нас більшовики заарештують і розстріляють». На жаль, ці передбачення справдилися щодо багатьох його однопартійців з УНДО.
У Кракові, що став столицею німецького Генеральногубернаторства, Мудрий 1941 року обійняв посаду секретаря Українського національного комітету — органу, що намагався представляти інтереси українців перед німецькою окупаційною владою. Однак проголошення ОУН (бандерівців) Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові і подальші німецькі репресії проти бандерівців зруйнували цей задум.
З 1941 по 1944 рік Мудрий жив у окупованому німцями Львові, де працював у референтурі зовнішніх зв’язків Проводу ОУН — попри те, що сам ніколи членом ОУН не був. Це показовий нюанс: націоналістичне підпілля, попри ідеологічні розбіжності з УНДО, цінувало досвід та контакти старого політика і залучало його до делікатних дипломатичних завдань.
УГВР: підпільний парламент у карпатському лісі
Між 11 і 15 липня 1944 року в карпатських передгір’ях, у закинутому лісництві між селами Сприня та Недільна сучасного Львівщини, відбулася подія, що увійшла в історію як Великий збір Української Головної Визвольної Ради. УГВР задумувалася як надпартійний орган політичного керівництва українським визвольним рухом — своєрідний підпільний парламент, що мав об’єднати різні течії української політики на чолі з УПА.
Делегати — близько 20 осіб у костюмах і краватках — пробиралися до лісництва вночі під охороною двох сотень УПА. Президентом обрали Кирила Осьмака — колишнього члена Центральної Ради з Полтавщини. А першим віцепрезидентом став саме Василь Мудрий. Двома іншими віцепрезидентами стали отець Іван Гриньох та Іван Вовчук. Генеральний секретаріат (фактично уряд) очолив Роман Шухевич — командир УПА під псевдо «Тарас Чупринка».
Що означав цей вибір для самого Мудрого? Колишній парламентарій, людина легальних методів, опинився в керівництві збройного підпілля. Однак інакше тоді бути не могло: легальної політики в Україні просто не існувало. УГВР ухвалила «Платформу» — документ, що став прообразом демократичної конституції майбутньої української держави, де гарантувалися права національних меншин, свобода совісті, парламентська форма правління.
Ключові віхи Української Головної Визвольної Ради, до якої належав Мудрий, можна окреслити так:
- 11–15 липня 1944 року — Великий збір УГВР у карпатському лісництві, ухвалення Тимчасового устрою, Платформи та Універсалу до українського народу.
- Осінь 1944 року — арешт президента УГВР Кирила Осьмака радянськими спецслужбами; він до самої смерті 1960 року не визнавав свого справжнього імені.
- 1944–1950 роки — керівництво збройною боротьбою УПА проти радянської влади через генерального секретаря Романа Шухевича.
- 1950 рік — загибель Шухевича в бою з МДБ біля Львова; УГВР переходить під керівництво Василя Кука.
- 1954 рік — арешт Василя Кука; фактичне припинення діяльності УГВР на території України.
Закордонне представництво УГВР, до якого входив і Мудрий через свою еміграційну діяльність, продовжувало роботу на Заході аж до 1980-х років. Це представництво забезпечувало інформаційний голос українського підпілля перед західним світом — публікувало бюлетені, видавало книги, лобіювало українську справу у вашингтонських коридорах та європейських парламентах.
Німеччина та Бад-Кісінген: рятівник тисяч земляків
Восени 1944-го, коли Червона армія знову вкочувалася до Львова, Мудрий вирушив на захід — до Німеччини. Там, у американській зоні окупації, у курортному містечку Бад-Кісінген, він очолив Центральний український допомоговий комітет, якому підпорядковувалися всі допомогові комітети в американській, англійській та французькій зонах окупації. Йшлося про долі сотень тисяч українців-«діпістів» (переміщених осіб, від англ. Displaced Persons) — біженців, остарбайтерів, колишніх вояків дивізії «Галичина», цивільних з УРСР.
Робота була колосальна та брудна водночас: переговори з американськими комендантами, добивання дозволів на українські школи в таборах, юридичний захист людей від насильної репатріації до СРСР (де на них чекали табори ГУЛАГу або розстріли), організація медичної допомоги, харчування, культурного життя. Завдяки Мудрому й таким, як він, у таборах ДП діяли українські гімназії, наукові інституції, видавництва, церковні громади. У цей же період він був заступником голови Виконавчого органу Української Національної Ради — еміграційного «парламенту».
За оцінками дослідників діаспори, через табори ДП у Західній Європі в 1945–1949 роках пройшло близько 250 тисяч українців. Більшість потім переселилася до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, Великої Британії — і саме ця хвиля стала кістяком сучасної української західної діаспори.
Нью-Йорк і УККА: останні два десятиліття
1949 року Мудрий разом із десятками тисяч земляків переїхав до США. Оселився в Нью-Йорку, де його одразу запросили до Українського конгресового комітету Америки (УККА) — найвпливовішої організації українців США. З 1953 по 1966 рік він обіймав посаду виконавчого директора УККА — фактично адміністративного керівника всієї парасолькової структури американського українства.
Паралельно Мудрий очолював Об’єднання українців в Америці «Самопоміч» — потужну кредитово-кооперативну мережу, яка дозволяла новоприбулим українцям отримувати позики на купівлю будинків, відкриття малого бізнесу, оплату навчання. Сьогодні мережа кредитових спілок «Самопоміч» у США досі функціонує і є однією з найбільших етнічних фінансових структур Америки. Редагував «Новий світ» — друкований орган «Самопомочі».
1958 року його обрали дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка — найстарішої української наукової інституції, заснованої ще 1873 року. У ці роки він активно публікує спогади, монографії, статті в діаспорній пресі. Особливе місце посідає його книга «Іван Франко як громадський діяч» (1957) — теплий, особистий портрет каменяра очима людини, яка сама виросла на його ідеях.
Помер Василь Мудрий 19 березня 1966 року в Нью-Йорку — точно в день свого 73-річчя. Така містична хронологічна симетрія: народився і пішов одного дня, через сім із гаком десятиліть. Похований на українському цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі), де спочиває значна частина галицької політичної еміграції XX століття.
Спадщина Мудрого і сучасний погляд
Парадокс історичної пам’яті: про Мудрого донедавна знали значно менше, ніж він заслуговував. Радянська пропаганда відверто його замовчувала або зображала як «прислужника польської влади». Націоналістична традиція бачила в ньому «угодовця». І лише останнє десятиліття принесло справжнє переосмислення цієї постаті — завдяки таким дослідникам, як Оля Гнатюк, Мирослав Чех, Степан Качараба, Ярослав Комарницький.
2017 року в Києві побачило світ тритомне видання «Вибраних праць» Василя Мудрого — фундаментальна збірка його статей, спогадів, парламентських промов із науковими коментарями. Ця публікація відкрила широкому загалу справжній масштаб мислителя: тверезого аналітика, тонкого спостерігача, людини рідкісної політичної культури.
Чому постать Мудрого важлива сьогодні, у 2026 році? Відповідь напрошується сама. Українська політика й нині, через 80 років після його смерті, стоїть перед тими самими питаннями: як вижити між хижими сусідами, як поєднати національні інтереси з міжнародними правилами гри, коли стріляти, а коли — говорити. І досвід Мудрого, чоловіка, що не вистрелив жодного разу, але зумів вибудувати інституції, які пережили дві окупації та одну еміграцію — це не музейний експонат, а живий ресурс політичної мудрості.
Серед ключових принципів, які Мудрий сповідував і які лишаються актуальними:
- Інституції важливіші за гасла. Газета «Діло», «Просвіта», кооперативи, таємний університет — це те, що пережило і польську державу, і війну, і еміграцію. Гасла зникають, інституції залишаються.
- Якість поверх кількості. Знамените «краще десяток відданих, ніж тисячі на папері» — він повторював це і однопартійцям, і молоді.
- Демократія всередині — умова свободи назовні. Мудрий категорично виступав проти тоталітарних тенденцій у своїй же націоналістичній спільноті.
- Парламентська трибуна — теж зброя. Не менш ефективна, ніж револьвер, і значно дешевша за людським коштом.
- Соборність — не риторика, а конкретні справи. Допомога Великій Україні під час Голодомору була для нього не пропагандою, а моральним обов’язком.
У селі Вікно на Тернопільщині сьогодні діє музей Василя Мудрого, відкрито меморіальну дошку. Його ім’я носять вулиці у Тернополі, Львові, інших містах Західної України. До 130-ї річниці народження у 2023 році відбулися наукові конференції, тематичні видання, тематичні випуски в національних медіа. А до 60-річчя смерті — у березні 2026-го — пройшла серія заходів від Українського інституту національної пам’яті та НТШ.
Постать цього тихого тернополянина потроху повертається в центр національного пантеону — і повертається не як ікона, а як співрозмовник. Із ним можна сперечатися, у нього можна вчитися, його тверезість бентежить тих, хто звик до простих чорно-білих картин. А, можливо, саме така складна, неоднозначна, нелегка для гасел постать сьогодні і потрібна — особливо тоді, коли українцям знову доводиться вирішувати, як говорити зі світом і як говорити з самими собою.
About the Author
