Всеп’яніший собор — це унікальна пародійна організація, створена Петром I на початку 1690-х років, яка поєднувала шумні пиятики, карнавальні процесії та відверте глузування з церковних обрядів. Собор проіснував майже тридцять років, аж до середини 1720-х, і став частиною повсякденного життя царського оточення, де замість молитов лунали матюки, а замість ікон — фляги з горілкою. Ця структура об’єднувала найближчих соратників царя в єдину «орденську» компанію, де ієрархія копіювала церковну, але з перевернутим сенсом.
Головною рисою собору була тотальна пародія: князь-папа замість патріарха, процесії на свиннях замість хресних ходів, весілля з бочками вина замість таїнств. Петро I особисто розробляв церемоніали, а учасники отримували непристойні прізвиська, які робили звичайну розмову схожою на таємну мову. Собор не просто розважав — він руйнував старі стереотипи, змішував соціальні верстви і давав цареві можливість бачити справжні обличчя своїх людей у стані сп’яніння.
Упродовж існування собор вніс вагому частку в сприйняття Петра як «антихриста» серед консервативних верств, але водночас допоміг реформам набрати обертів. Сьогодні ця сторінка історії відкриває глибокий погляд на характер царя-реформатора: його жагу до життя, бажання ламати традиції та вміння перетворювати хаос на інструмент влади.
Походження Всеп’янішого собору в бурхливій юності Петра
Все почалося в Преображенському, під Москвою, де юний Петро проводив час серед «потішних» військ і іноземців Німецької слободи. Вплив Франца Лефорта, голландців і протестантської простоти контрастував із пишними православними обрядами, які цар сприймав як закам’янілість. Перші згадки про собор датуються 1691 роком — саме тоді Патрік Гордон занотував у щоденнику дивні пиятики, які швидко набули структури.
Велике посольство 1697–1698 років лише підсилило ідею: Петро побачив європейські карнавали, маскаради і вільний гумор. Повернувшись, він не просто продовжував забави — він систематизував їх у справжню «організацію». Собор став продовженням руйнування старомосковського побуту: бриття борід, європейський одяг, нові звичаї. Тут, на березі Яузи, у «потішному містечку» вирувало життя, де замість постів панували бенкети, а замість постників — професійні сміхачі та п’яниці.
Цей період збігся з початком реформ: Азовські походи, будівництво флоту, боротьба зі стрільцями. Собор давав розрядку після напруги, але й слугував перевіркою лояльності. Хто витримував «службу» в соборі, той ставав ближчим до царя. Бурхливі 1690-ті перетворили випадкові гулянки на постійну традицію, яка тривала до самої смерті Петра в 1725 році.
Структура ієрархії: як пародія копіювала церкву
Собор мав чітку, але перевернуту ієрархію, що пародіювала як католицьку, так і православну церкви. На чолі стояв князь-папа — «всешутейший і всеп’яніший», якого обирали складним «конклавом» і посвячували в урочистому обряді. Посада була довічною. Після нього йшов князь-кесар — роль, яку Петро призначив Федору Ромодановському, а пізніше його синові Івану. Сам цар скромно називав себе протодияконом Пахомом Пихайхуй або просто «холопом» кесаря.
Нижчі чини включали «кардиналів», «митрополитів», «архиєреїв», «дьяконів», «ризничих» і навіть «диаконис» та «монахуйнь». Жінки теж брали участь: княжна-ігуменья Дар’я Ржевська, а згодом Анастасія Голицина. Кожен отримував прізвисько, часто нецензурне, що починалося з тієї ж літери, що й справжнє ім’я. Мова спілкування — суміш офенського жаргону і відвертого мату, де «анафема» замінювалася на «єбиматствувати».
Одежі пародіювали церковні: замість панаґії — фляга на ланцюгу, замість Євангелія — книга зі склянками горілки, на митрі — зображення Бахуса. Усе це створювало атмосферу тотального перевертання: святе ставало мирським, поважне — смішним.
| Посада | Ім’я | Період | Цікаві деталі |
|---|---|---|---|
| Князь-папа | Матвей Нарышкін | Початок 1690-х | Перший відомий голова, короткий термін |
| Князь-папа | Никита Зотов | 1690-ті — 1715 | «Кир-Еті Никита», одружений з вдовою в 1715-му |
| Князь-папа | Петро Бутурлін | 1715–1725 | «Корчага», одружений з вдовою Зотова за наказом царя |
| Князь-кесар | Федір Ромодановський | 1690-ті — 1717 | Фактичний правитель Москви під час посольства |
| Князь-кесар | Іван Ромодановський | Після 1717 | Син Федора, продовжив традицію |
Дані про склад взяті з історичних документів і сучасних досліджень. Таблиця показує, як собор зберігав стабільність попри зміни в керівництві.
Ритуали та церемонії: від славлення до бенкетів з Бахусом
Кожне засідання перетворювалося на спектакль. На Святки відбувалося «славлення»: процесія в перевернутому одязі їздила по домах знаті, співала непристойні вірші й вимагала частування. Господарі не могли відмовити — це було рівнозначно образі царя. Процесії супроводжувалися бубнами, скоморохами та реготом, який лунав далеко за межами дворів.
Особливо яскравою була «покаянна» процесія на першому тижні Великого посту: князь-папа їхав на санях, запряжених свиньми, козлами чи ведмедями, у вивернутих кожухах. Учасники кричали, лаялися і завершували все грандіозною пиятикою. На Вербну неділю — «шестя на осляти»: замість осла використовували верблюда чи волів, а маршрут вів прямо до винного льоху.
Найвідомішим став шлюб Зотова 6 січня 1715 року. Старого князя-папу одружили з молодою вдовою. Церемонія включала балдахін з бочок, посуд у формі геніталій, статую Бахуса і навіть шпигунські отвори в стінах для спостереження. Гості пили «Івашкою Хмельницьким», а церемонія тривала до ранку. Подібне весілля Бутурліна в 1721 році закріпило традицію. Новичків зустрічали питанням «П’єш ли?», що пародіювало церковне «Віруєш ли?».
Ці ритуали не були хаосом — Петро особисто писав сценарії, призначаючи «ролі» і стежачи за порядком. Короткі фрази типу «Пий до дна!» чергувалися з довгими промовами в офенському стилі, створюючи ритм, який затягував усіх присутніх у вир емоцій.
Головні учасники: хто складав компанію царя
Собор збирав еліту держави: Франца Лефорта, Олександра Меншикова, Федора Апраксіна, Гаврила Головкіна, Тихона Стрешнєва, Івана Мусина-Пушкіна. Шутів, обжор і професійних п’яниць додавали для колориту. Жінки — дружини та коханки — ставали «ігуменьями» і «диаконисами».
- Федір Ромодановський — князь-кесар, жорсткий і відданий, фактично правив Москвою під час відсутності Петра.
- Никита Зотов — учитель Петра, згодом князь-папа, відомий своєю ерудицією і любов’ю до вина.
- Петро Бутурлін — останній князь-папа, отримав прізвисько «Корчага» за любов до алкоголю.
- Дар’я Ржевська — княжна-ігуменья, активна учасниця процесій.
Кожен мав свою роль і прізвисько. Учасники не могли відмовитися — відмова сприймалася як зрада. Це створювало атмосферу примусового братерства, де бояри пліч-о-пліч з простолюдинами переживали одні й ті самі «пригоди».
Приховані цілі: розвага, влада чи культурний прорив?
Петро використовував собор не лише для відпочинку. Під час пиятик спеціальні люди записували п’яні розмови — так цар дізнавався справжні думки наближених. Сплочення команди відбувалося через спільні «гріхи»: хто пройшов через це, той не зрадить. Крім того, собор ламав соціальні бар’єри — князі цілували руку князю-папі, а цар сам грав роль підлеглого.
Деякі історики вбачають тут антиклерикальний задум: висміювання церкви полегшувало секуляризацію. Інші вважають це продовженням російської сміхової культури — скоморохи, святочні маскаради. Європейські аналоги — німецькі комічні товариства — теж впливали. Головне — собор давав Петру можливість бути собою: сміятися, кривлятися, знімати стрес реформ.
Ці забави були не просто розвагою, а потужним інструментом, який допомагав царю перебудовувати країну зсередини.
Суспільна реакція: від реготу до образи Антихриста
Для простого люду процесії виглядали шокуюче — перевернутий одяг, лайка, тварини в упряжці. Консервативні верстви бачили в цьому наругу над вірою. Саме собор посилив чутки про Петра як антихриста, особливо після бриття борід і зміни календаря. Водночас серед молоді і реформаторів це сприймалося як звільнення від заскорузлості.
Іноземні посли описували видовища з подивом і жахом. Російські історики пізніше, як Василь Ключевський, пояснювали: Петро не глузував над церквою як інститутом, а знімав напругу від опору духовенства. Собор став символом епохи переходу — від старої Московії до нової імперії.
Занепад і культурна спадщина Всеп’янішого собору
Після смерті Петра в 1725 році собор поступово зійшов нанівець. Нові часи вимагали іншої атмосфери — менш хаотичної, більш європейської. Деякі ритуали ще тривали за інерцією, але без головного натхненника все згасло до середини 1720-х.
Спадок лишився в історичній пам’яті: як приклад петровського гумору, антиповедінки та бажання змінити все. Сьогодні це нагадує, що реформи завжди супроводжуються емоційним вибухом — сміхом, провокаціями, перевертанням цінностей. Всеп’яніший собор не зник безслідно — він показав, як цар міг поєднувати владу з людяністю, навіть у її найшаленіших проявах.
Його історія продовжує надихати дослідників: від культурологів, які вивчають карнавал, до психологів, які аналізують механізми лідерства. У сучасній Росії згадки про собор з’являються в літературі та кіно як символ епохи, коли все було можливо — навіть найдикіші забави в ім’я великої мети.
About the Author
