У 2026 році виробництво артилерійських снарядів стало справжнім мірилом оборонної незалежності держав. Росія зберігає кількісну перевагу завдяки revived старим заводам та масовому імпорту, випускаючи мільйони одиниць щороку. Країни Заходу та Україна водночас розгортають нові лінії, долаючи десятиліття мирного спаду, щоб забезпечити не лише поточні потреби фронту, а й стратегічні резерви на майбутнє.
Європейські концерни на кшталт Rheinmetall та BAE Systems отримали державні гарантії та мільярдні контракти, перетворюючи колишні цивільні цехи на цілодобові виробництва. Сполучені Штати долають логістичні затори та нестачу кваліфікованих кадрів, наближаючись до запланованих обсягів. Україна ж, попри втрати інфраструктури, формує власний кластер разом із чеськими та німецькими партнерами, перетворюючи імпортну залежність на спільне виробництво.
За цифрами ховається жорстка реальність технологічних ланцюгів: від видобутку прекурсорів вибухівки до фінального контролю якості. Кожен снаряд проходить десятки небезпечних операцій, де точність у міліметрах і температура в цеху вирішують, чи полетить він точно, чи застрягне в стволі. Глобальна конкуренція тут визначає не лише результат на полі бою, а й те, хто зможе диктувати умови стримування в найближчі роки.
Як народжується артилерійський снаряд: складний шлях від сталі до вибуху
Артилерійський снаряд — це не просто шматок металу з вибухівкою. Це високоточний виріб, де кожна деталь відповідає за дальність, стабільність польоту та момент підриву. Для новачків варто пояснити: калібр — це діаметр ствола в міліметрах. Радянська спадщина — 122 мм і 152 мм, натівський стандарт — 155 мм. Саме 155-мм став домінуючим у сучасних конфліктах через кращу дальність і сумісність з гаубицями M777, PzH 2000 чи CAESAR.
Процес виробництва починається з корпусу. Сталеві болванки нагрівають і штампують або обробляють на токарних верстатах з ЧПУ. Потім — наповнення. Тротил або суміш Composition B розігрівають до рідкого стану і заливають у корпус під вакуумом, щоб уникнути порожнин. Після охолодження встановлюють донний гвинт, а в головну частину — фюз. Пороховий заряд може бути унітарним (в одній гільзі зі снарядом) або модульним — окремі пучки, які артилеристи додають залежно від потрібної дальності.
Найскладніше — не металургія, а хімія та безпека. Виробництво вибухівки вимагає спеціальних цехів з контролем статичної електрики, температури та вологості. Один недолив або перегрів — і партія йде на переробку або утилізацію. Саме тому масштабувати випуск швидко майже неможливо: потрібні не лише верстати, а й вибухотехніки з багаторічним досвідом, яких після 1990-х років стало обмаль. Додайте сюди постачання прекурсорів — нітроцелюлози для пороху, алюмінієвого порошку, міді для ведучих поясів — і зрозуміло, чому навіть багаті країни роками нарощували потужності.
Росія: сім мільйонів за рік і ціна державного субсидування
За оцінками естонської зовнішньої розвідки, у 2025 році російські заводи випустили близько 7 мільйонів артилерійських снарядів, мінометних мін та реактивних снарядів. Це майже вісімнадцять разів більше, ніж у 2021-му. З них 3,4 мільйона — гаубичні (122, 152 та 203 мм), 2,3 мільйона — мінометні (120 та 240 мм), решта — для танків, БМП та РСЗВ.
Зростання досягнуто двома шляхами: поверненням до життя законсервованих радянських потужностей та прямими державними інвестиціями. Багато підприємств працюють у три зміни, а собівартість одного старого 152-мм снаряда тримається нижче 1000 євро завдяки субсидіям і менш жорстким стандартам якості. Додатково Росія отримала 5–7 мільйонів одиниць з Північної Кореї та Ірану з 2023 року — північнокорейські снаряди в окремі періоди забезпечували до половини російських витрат на фронті.
Така модель має зворотний бік. Дешеві снаряди часто мають вищий відсоток браку — від невчасного підриву до розриву ствола. Росія поповнює стратегічні резерви навіть під час війни, але якість і точність поступаються західним аналогам. Це дозволяє вести інтенсивний вогонь, проте не завжди з потрібною ефективністю на великих дистанціях.
Сполучені Штати: від 40 тисяч до 100 тисяч на місяць — шлях крізь затримки
Американська промисловість у 2025 році випускала приблизно 40 тисяч 155-мм снарядів щомісяця. Планувалося вийти на 100 тисяч до кінця 2025-го, але реальність виявилася складнішою. Бюрократія, нестача кваліфікованих зварювальників та логістичні вузькі місця відсунули пік на середину 2026 року. Тоді річний обсяг сягне близько 1,2 мільйона.
Уряд вклав мільярди в модернізацію заводів у Скрантоні та інших локаціях. Нові лінії автоматизують частину процесів, але людський фактор — підготовка фахівців з поводження з вибухівкою — залишається bottleneck. Паралельно Америка постачає снаряди Україні та поповнює власні склади, які суттєво спорожніли за роки допомоги.
Американський підхід акцентує на якості та сумісності з високоточними боєприпасами типу Excalibur. Це дорожче, зате кожен постріл має вищу ймовірність ураження цілі. У довгостроковій перспективі така стратегія економить життя артилеристів і знижує витрати на логістику.
Європа: від деіндустріалізації до 2 мільйонів снарядів на рік
Європейський Союз поставив амбітну мету — 2 мільйони артилерійських снарядів у 2025 році, а до 2026-го наблизитися до 2,4 мільйона. Програма ASAP (Act in Support of Ammunition Production) дала довгострокові контракти та співфінансування нових ліній. Результат — заводи, що ще вчора ледве виживали на цивільних замовленнях, тепер працюють на повну.
| Регіон / Країна | Виробництво 2025 (прибл.) | Проекція 2026 | Ключові гравці та калібри |
|---|---|---|---|
| Росія | ~7 млн (всього боєприпасів) | 7+ млн | Державні заводи; 152/122/120 мм |
| США | ~0,5 млн (155 мм) | ~1,2 млн | Армія США; 155 мм |
| ЄС (загалом) | ~1,4–1,7 млн | 2–2,4 млн | Rheinmetall, BAE, Nexter, PGZ |
| Німеччина (Rheinmetall) | ~400–500 тис. | 750 тис. (1,1 млн у 2027) | Нові заводи в Нижній Саксонії |
| Велика Британія | ~300 тис. | 500 тис. | BAE Systems, Glascoed |
| Україна (з партнерами) | ~100 тис. (155 мм) | 300+ тис. | Rheinmetall-Ukroboronprom, чеські лінії |
Німеччина стала локомотивом завдяки концерну Rheinmetall — новий завод у Нижній Саксонії та лінія в Україні дозволять вийти на 750 тисяч снарядів уже цього року. Британська BAE Systems нарощує до 500 тисяч. Чехія, Польща та Франція додають по 100–150 тисяч кожна. Спільні проєкти з Україною не лише закривають потреби фронту, а й переносять технології та створюють робочі місця всередині країни.
Україна: від «чеської ініціативи» до власного заводу Rheinmetall
Українська оборонна промисловість у 2025 році суттєво просунулася у випуску артилерійських та мінометних боєприпасів. Партнерство з Чехією та Rheinmetall дало старт лініям 155-мм калібру. Планували 100 тисяч у 2025-му та понад 300 тисяч у 2026-му. Будівництво нового заводу в Україні стартувало в 2024-му, попри бюрократичні затримки та проблеми з фінансуванням, виробництво планують запустити саме у 2026 році.
Окрім 155-мм, українські підприємства освоюють відновлення та модернізацію радянських калібрів — 122 мм і 152 мм. Це дозволяє використовувати наявні гаубиці Д-30 та 2С3 «Акація» без переобладнання парку. Власне виробництво зменшує залежність від волатильних поставок з-за кордону і дає змогу гнучкіше реагувати на потреби конкретних бригад.
Головні виклики — дефіцит порохів та вибухівки, а також кадровий голод. Багато фахівців на фронті або виїхали. Тому українські заводи активно залучають іноземних інженерів і технології. Кожен новий цех — це не лише снаряди для сьогоднішнього бою, а й фундамент незалежної оборонної промисловості на десятиліття вперед.
Інші гравці та приховані ризики глобальних ланцюгів
Північна Корея та Іран стали ключовими постачальниками для Росії, заповнюючи прогалини власного виробництва. Їхні снаряди дешевші, але часто поступаються точністю та надійністю. Китай володіє однією з найбільших потужностей у світі, однак публічно уникає масових поставок, зберігаючи нейтралітет і фокусуючись на власних резервах.
Усі гравці стикаються з однаковими проблемами: нестача нітроцелюлози, міді, алюмінію та кваліфікованих кадрів. Екологічні норми та вимоги безпеки сповільнюють запуск нових ліній. Країни, що десятиліттями скорочували оборонні бюджети, тепер змушені одночасно і нарощувати обсяги, і модернізувати застарілі потужності. Це створює вікно можливостей для нових гравців — Туреччини, Індії чи Бразилії, які потроху заявляють про себе на ринку.
Високоточні боєприпаси та майбутнє артилерії
Паралельно з масовим виробництвом звичайних снарядів розвивається сегмент високоточних. Excalibur, Vulcano чи вітчизняні розробки дозволяють уражати цілі на 40–70 км з мінімальною витратою боєприпасів. Один такий снаряд замінює десяток звичайних, але коштує в десятки разів дорожче. Тому масове виробництво «тупих» снарядів залишається основою для виснажливої війни на виснаження, а точні — для точкових ударів по командних пунктах та складах.
У 2026–2027 роках Європа разом з Україною може досягти паритету з Росією за загальними обсягами 155-мм снарядів. Це змінить динаміку на фронті: українська артилерія зможе вести контрбатарейну боротьбу без постійного дефіциту. Для Росії ж збереження поточних темпів вимагатиме дедалі більших витрат і пошуку нових джерел імпорту.
Виробництво артилерійських снарядів за країнами у 2026 році — це вже не просто цифри в звітах. Це історія про те, як мирна промисловість перетворюється на інструмент виживання, як старі заводи оживають, а нові технології дають шанс меншим державам зрівнятися з гігантами. Кожен цех, що гуде вночі, кожна партія, що виходить з конвеєра, — це внесок у баланс сил, який визначатиме безпеку Європи та світу на роки вперед.
About the Author
