Ярослав Гунька — українсько-канадський ветеран Другої світової війни, чия доля переплітається з найскладнішими сторінками історії Галичини, боротьбою за незалежність і сучасними геополітичними бурями. Народжений 1925 року в селі Урмань на Тернопільщині, він у 18 років став добровольцем 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина», мотивований глибокою національною свідомістю та бажанням захистити рідний край від радянської загрози. Його шлях від гімназиста до фронтовика, а потім — до активного діяча української діаспори в Канаді, ілюструє, як особисті вибори перетинаються з великими історичними силами.
Скандал 2023 року в канадському парламенті, коли 98-річного ветерана вшанували оваціями під час візиту президента Зеленського, а потім визнали помилкою, став каталізатором для глобальних дебатів. З одного боку — спогади самого Гуньки про любов до України, з іншого — звинувачення в колабораціонізмі та воєнних злочинах дивізії. Стаття розкриває повну картину: від дитинства в атмосфері національного відродження до сучасних наслідків, спираючись на перевірені факти з біографічних джерел, мемуарів і офіційних розслідувань.
Сьогодні, у 101-річному віці, Ярослав Гунька продовжує жити в Норт-Бей, Онтаріо, залишаючись символом для частини української діаспори. Його історія не просто біографія — це дзеркало для розуміння, як минуле впливає на сьогодення, особливо в контексті російсько-української війни та пам’яті про Другу світову.
Дитинство та юність у серці Галичини
Урмань біля Бережан, де 19 березня 1925 року народився Ярослав Ількович Гунька, не був звичайним селом. Полум’я національного відродження міжвоєнної Польщі спалахувало тут яскраво: церква, читальня «Просвіта», хор, драматичний гурток і кооперативна крамниця творили живу спільноту, де діти вдихали аромати рідної землі босоніж і слухали стрілецькі пісні над колискою. Дядько Григорій, січовий стрілець, став для хлопця взірцем — саме він формував уявлення про героїв, які боролися за Україну на полях Лисоні та біля Конюхів.
Радянська окупація 1939–1941 років принесла терор: депортації, НКВД-івські облави, страх за рідних. Німецька зміна влади 1941-го дала коротку передишку, але швидко виявила свої хижацькі плани щодо українців. Гунька, як і тисячі однолітків, ріс у середовищі, де ОУН впливала на щоденне життя — від відмови від польського алкоголю та тютюну до глибокої віри в Бога і любов до України. Бережанська гімназія, де він навчався до червня 1943-го, стала ковадлом цієї свідомості.
Цей період сформував характер: не абстрактні ідеали, а конкретні спогади про село, де ніхто не бачив п’яних, а молодь грала в драматичних виставах і співала Лепких. Саме тут, за словами самого Гуньки в мемуарах «Моє покоління», зародилося почуття обов’язку перед краєм, яке пізніше вивело його на фронт.
Поклик до зброї: мотивація добровольця 1943 року
1943-й рік. Німецькі армії відступали, а страх повернення «червоних звірів» ставав реальністю. Український центральний комітет закликав до створення дивізії «Галичина» — і за два тижні 80 тисяч юнаків, включно з учнями бережанської гімназії, подали заяви. Гунька не вагався: «Ми відчували наш обов’язок до рідного краю — і пішли!» — писав він згодом. Не за нагороду чи забезпечення, а за ідею Соборної України.
Контекст був драматичним. Після сталінських репресій і голоду 1930-х, після короткої «відлиги» під німцями, багато галичан бачили в дивізії шанс на власну армію. ОУН і УПА йшли одним шляхом, дивізійники — іншим, але мета залишалася: незалежність. Тисячі хлопців, як Гунька, вважали, що боротьба проти Червоної армії — це боротьба за виживання нації.
Його рішення не було поодиноким. Воно відображало колективну травму бездержавного народу, де віра і патріотизм перемагали страх. Пізніше Гунька порівнюватиме ветеранів «Галичини» з ізраїльтянами — обидві спільноти, вигнані зі своєї землі, зберегли ідентичність у діаспорі.
Служба в лавах 14-ї дивізії Ваффен-СС «Галичина»
Тренування в Мюнхені та Нойгаммері (сучасний Сьвятошув) стали першим випробуванням. Фотографії того часу фіксують юного Гуньку серед товаришів — хлопців з Урмані, які швидко перетворювалися на солдатів. Дивізія, сформована під німецьким командуванням, мала український характер: прапори, пісні, мрії про вільну Україну. 1944 рік — бої на Східному фронті проти Червоної армії. Гунька служив у підрозділах, що протистояли радянському наступу, переживаючи пекло вогню і втрат.
Дивізія брала участь у важких операціях, зокрема під Бродами, де полягли тисячі. Сам Гунька згадував товаришів: Михайла Кіналя, який пізніше загинув в УПА, Івана Кулика, що впав у боях. Наприкінці війни дивізія зірвала контакт з радянськими військами в Австрії і здалася британцям. Це не була капітуляція нацистам — це був кінець шляху, де українці воювали під чужим прапором, але за свою мету.
Контроверсії навколо дивізії тривають. Деякі джерела згадують причетність підрозділів до трагедії в Гуті Пєняцькій, де загинули польські цивільні. Водночас канадська комісія Дешена 1986 року не знайшла прямих доказів воєнних злочинів для масового переслідування дивізійників. Гунька особисто ніколи не звинувачувався в конкретних злочинах — його роль залишалася роллю комбатанта на фронті.
Післявоєнна еміграція та життя в Канаді
Після капітуляції — табір для переміщених осіб в Італії, потім Велика Британія. Там Гунька вступив до Об’єднання українців у Британії. 1951 рік: шлюб з британкою Маргарет Енн Еджертон, яка стала опорою на все життя (померла 2018-го). 1954-й — переїзд до Канади, Торонто. Двоє синів — Мартін і Пітер. Технічний коледж, робота інспектором авіаційної компанії De Havilland Canada — типова історія емігранта, що будував нове життя, не забуваючи коріння.
Українська громада в Торонто стала для нього другою родиною. Він брав участь у ветеранських заходах, зберігав традиції. Сини заснували фонд імені Ярослава і Маргарет Гунька в Альбертському університеті для досліджень Української католицької церкви — жест, що підкреслював меценатство.
Життя в Канаді не було легким: холодні зими, нова культура, але й свобода, якої не було в Європі. Гунька працював сумлінно, виховував дітей у патріотичному дусі та мріяв про вільну Україну.
Громадська діяльність, спогади та підтримка рідного краю
1994 рік: Гунька — спостерігач на виборах до Верховної Ради в Миколаєві. 2003-й — делегат Світового конгресу українців у Києві. 2004-й — почесний громадянин Бережан. 2007-й — медаль «За заслуги» від Конгресу українців Канади. Навіть у 2023-му, попри вік, він протестував у Великому Садбері проти російського вторгнення: «Руйнування просто неймовірні, але українці переможуть».
Мемуари «Моє покоління» — живий документ. Там немає пафосу, лише щирі спогади про село, гімназію, товаришів і віру, що єднала покоління. 2011 року в блозі він порівнював діаспору з розсіяними ізраїльтянами — сильний образ вигнанців, які не зламалися.
2024 рік приніс нову нагороду від Тернопільської обласної ради — за допомогу ЗСУ. Навіть у похилому віці Гунька залишався частиною української справи.
Скандал у парламенті Канади: від овацій до відставки
22 вересня 2023 року. Під час звернення президента Зеленського спікер Ентоні Рота запрошує 98-річного Гуньку в зал. «Український і канадський герой, який боровся за незалежність проти росіян», — лунає з трибуни. Дві овації стоячи від усього парламенту, включно з Трюдо та Зеленським. Мить єдності, яка мала символізувати підтримку України.
Але很快 виявляється служба в «Галичині» — і вибухає скандал. The Forward та твіт академіка Івана Качановського запускають лавину. Рота бере відповідальність, вибачається перед єврейськими громадами. 26 вересня — відставка. Парламент ухвалює резолюцію, що засуджує нацизм і відкликає вшанування. Трюдо називає це «прикрою помилкою».
Родина Гуньки шокована: син Мартін просто хотів, щоб батько побачив Зеленського. Скандал змусив Канаду переглянути свою політику щодо ветеранів і пам’яті.
Міжнародні реакції та геополітичні наслідки
Росія миттєво використала подію для пропаганди: Путін на Валдаї 2023-го назвав овації доказом «нацифікації» України. Слідчий комітет РФ заочно звинуватив Гуньку в геноциді, оголосив у розшук. 2024–2025 роки — запити на екстрадицію, які Канада відхилила. Інтерпол підключився, але Оттава стоїть на своєму.
Польща: міністр освіти Чарнек вимагає розслідування щодо злочинів проти поляків. Єврейські організації, як Friends of Simon Wiesenthal Center, засуджують вшанування есесівця. Україна мовчить офіційно, але Тернопільська рада 2024 року нагороджує Гуньку за благодійність.
Канада: дебати про імміграцію після війни, комісію Дешена. Університет Альберти закриває фонд Гуньки. Скандал став ударом по репутації, але й нагадуванням про складність історії.
Історичні дебати: контекст дивізії «Галичина»
Дивізія — не чорно-біла. Створена 1943-го під нацистським командуванням, вона набрала добровольців, які мріяли про українську армію. Британська перевірка та канадська комісія 1986 року не виявили підстав для масових звинувачень. Проте окремі епізоди, як Гута Пєняцька, залишаються болісними.
Для багатьох дивізійників це була боротьба проти Сталіна, а не за Гітлера. Для критиків — колаборація. Гунька в мемуарах підкреслює: «Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України».
Сучасні дебати в Україні та діаспорі показують: пам’ять про «Галичину» — це частина національного наративу, але потребує чесного діалогу.
| Період | Ключова подія | Значення для Гуньки |
|---|---|---|
| 1925–1943 | Дитинство в Урмані, гімназія | Формування національної свідомості |
| 1943–1945 | Служба в дивізії «Галичина» | Боротьба за ідею Соборної України |
| 1954–сьогодення | Життя в Канаді | Громадська діяльність і меценатство |
| 2023 | Скандал у парламенті | Глобальний резонанс минулого |
| 2024–2026 | Нагороди та розшук РФ | Символ сучасних конфліктів пам’яті |
Дані таблиці базуються на матеріалах uk.wikipedia.org та en.wikipedia.org (скандал).
Сучасна спадщина та уроки для майбутнього
У 101 рік Ярослав Гунька залишається живим свідком. Його історія вчить: вибір у війні рідко буває простим. Для просунутих читачів — це привід глибше вивчати архіви, для початківців — зрозуміти, чому галичани 1940-х йшли в дивізію. Сьогодні, коли Україна бореться за свободу, такі долі нагадують про ціну незалежності.
Гунька ніколи не приховував своїх переконань. Його мемуари, протести 2022-го, нагороди — все це частина великої картини української стійкості. Скандал 2023-го не зламав його, а лише підкреслив, наскільки болісно минуле перетинається з сьогоденням. І поки він молиться за перемогу України, його життя продовжує надихати одних і провокувати інших на чесну розмову про історію.
About the Author
