Слово «націоналісти» в українському контексті звучить особливо — як стара пісня, у якій сплелися біль, гордість і запах пороху. За цим терміном стоять покоління людей, які платили життям за саму ідею існування української держави. Від інтелектуалів початку ХХ століття до бійців підпілля 1940-х, від дисидентів радянських таборів до волонтерів і військових 2026 року.
Тема обростає міфами з усіх боків. Російська пропаганда роками клеїла ярлики, західні аналітики плуталися в термінах, а самі українці часто не розрізняли інтегральний націоналізм Донцова, громадянський націоналізм Сміта чи побутове відчуття «свій-чужий». Розберімося спокійно і докладно — без емоційних гойдалок, але й без сухої академічності.
У цьому матеріалі — суть ідеології, ключові постаті, типологія, актуальні дані станом на 2026 рік та відповіді на найгостріші питання, які ставлять і прихильники, і критики.
Хто такі націоналісти: визначення без штампів
Націоналіст — це людина, яка вважає націю найвищою політичною цінністю і відстоює право свого народу на власну державу, мову, культуру та історичну суб’єктність. Звучить просто, але диявол ховається в деталях. Бо «нація» для одного — це етнос із спільною кров’ю, для іншого — спільнота громадян, об’єднаних законом і територією.
Енциклопедія Сучасної України визначає націоналізм як сукупність почуттів, ідей та уявлень, що виражають цінність нації. Це не обов’язково агресія до інших — це насамперед відповідальність за своїх. Український філософ Олег Баган свого часу влучно сказав: націоналіст не той, хто кричить «слава нації», а той, хто щодня будує цю націю — словом, працею, вибором.
Ключова відмінність українського націоналізму від російського «імперського» — захисний, а не експансіоністський характер. Він народжувався як реакція на стирання ідентичності, а не як інструмент її нав’язування іншим.
Типи націоналізму: від громадянського до інтегрального
Світова політична наука розрізняє кілька основних різновидів націоналізму, і кожен має своє обличчя. У межах однієї країни можуть співіснувати різні течії — це нормально для зрілих суспільств. Нижче — стисла таблиця, яка допомагає не плутати поняття.
| Тип націоналізму | Основа ідентичності | Приклад у практиці |
|---|---|---|
| Громадянський | Спільне громадянство, закони, лояльність державі | Французька і американська моделі, сучасна українська політична нація |
| Етнічний (культурний) | Мова, походження, традиції, релігія | Чеське або польське відродження ХІХ ст. |
| Інтегральний | Тотальне підпорядкування особи нації | Доктрина Дмитра Донцова, ОУН 1930-х |
| Ліберальний | Самовизначення з повагою до прав людини | Скандинавські демократії, частково сучасна Україна |
Дані узагальнено за матеріалами Енциклопедії Сучасної України та праць британського соціолога Ентоні Сміта. Сучасна Україна — приклад мікса: правовою основою є громадянський націоналізм (за Конституцією, носієм суверенітету є народ України), а культурне ядро спирається на українську мову, історичну пам’ять та символи. Така гібридність не є слабкістю — навпаки, вона дозволяє інтегрувати кримських татар, ромів, поляків, угорців в єдину політичну націю.
Історія українського націоналізму: від Міхновського до Бандери
Корені руху сягають кінця ХІХ століття, коли Микола Міхновський сформулював у брошурі «Самостійна Україна» (1900 рік) сміливу для свого часу тезу: «Україна для українців». Тоді це звучало не як ксенофобія, а як політична зухвалість — українська ідея вперше вийшла з культурницького гетто в простір реальної політики.
На початку ХХ століття терміном активно оперували Михайло Грушевський, Лев Юркевич та Дмитро Донцов — кожен у своєму ключі. Грушевський сприймав націоналізм радше як політичну свідомість, а Донцов наприкінці 1920-х розробив доктрину інтегрального націоналізму — жорстку, вольову, романтичну ідеологію, яка стане духовним фундаментом для покоління ОУН.
1929 рік у Відні — заснування Організації українських націоналістів під проводом Євгена Коновальця. Через десять років, після його вбивства радянським агентом Павлом Судоплатовим, рух розколовся на «мельниківців» (ОУН-М) і «бандерівців» (ОУН-Б). Останні очолили збройну боротьбу — спершу проти польської окупаційної адміністрації, потім проти нацистів і радянської влади. Українська повстанська армія, створена 1942 року, за різними оцінками істориків нараховувала від 100 до 200 тисяч бійців у пікові моменти.
Степан Бандера — постать суперечлива навіть для самих українців. Українська Вікіпедія та архіви Служби зовнішньої розвідки фіксують ключові факти: понад два роки в нацистському концтаборі Заксенгаузен (1942–1944), відмова від співпраці з німцями після проголошення Акта 30 червня 1941 року, вбивство агентом КДБ Богданом Сташинським у Мюнхені 15 жовтня 1959 року. Радянська й сучасна російська пропаганда роками будувала образ Бандери як «колаборанта», але історичні документи цю версію не підтверджують.
Сучасні націоналістичні рухи та партії в Україні
Після проголошення незалежності 1991 року націоналістичний спектр відродився швидко і строкато. У 1990-х на сцену вийшли УНА-УНСО на чолі з Юрієм Шухевичем (сином командувача УПА Романа Шухевича), Конгрес українських націоналістів та оновлена ОУН. Усі вони відіграли роль у формуванні нового політичного ландшафту, але масової підтримки тоді не отримали.
Переломним став 2014 рік. Революція Гідності, анексія Криму та війна на Донбасі вивели націоналістичні організації з маргінесу. Полк «Азов», створений у травні 2014 року, став символом оборони Маріуполя — його бійці витримали 86-денну облогу 2022 року на «Азовсталі». «Правий сектор», ВО «Свобода», «Національний корпус» — кожна структура зайняла свою нішу між політикою, фронтом і волонтерством.
Станом на 2026 рік ландшафт виглядає інакше, ніж десять років тому. Ось основні актори, які реально впливають на ситуацію:
- Третя окрема штурмова бригада ЗСУ (виросла з добровольчих підрозділів з націоналістичним корінням) — одна з найбоєздатніших одиниць української армії.
- ВО «Свобода» — парламентська партія з 1991 року, нині переважно поза Радою, але активна на місцевому рівні в Галичині.
- Конгрес українських націоналістів та ОУН — радше культурно-ідеологічні структури, що формують дискурс, а не масовий політичний рух.
- Громадська мережа волонтерів та ветеранських організацій, де національна ідея є не гаслом, а робочим інструментом мобілізації.
Цікаво, що сучасні націоналісти все менше схожі на стереотипний образ «хлопців у вишиванках із прапором». Серед них — IT-фахівці, які створюють цифрові архіви української культури, екоактивісти, що рятують ліси Карпат від варварських рубок, історики, журналісти, підприємці. Націоналізм перетворюється з вуличного руху на спосіб мислення.
Українські націоналісти і війна 2022–2026: переосмислення ролі
Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року стало моментом, коли академічні суперечки про націоналізм втратили сенс. Коли ракети летять по житлових будинках, питання «хто більший націоналіст» поступається питанню «хто вистоїть». Кремль свою інформаційну війну в питанні «денацифікації» України програв ще в перші місяці — і програв повністю.
За даними Київського міжнародного інституту соціології, рівень української національної ідентичності зріс з приблизно 75% у 2021 році до понад 94% наприкінці 2023-го. Це безпрецедентний показник. Російськомовні мешканці Харкова, Дніпра, Одеси, Миколаєва масово переходили на українську — не за наказом, а внутрішньо, через відразу до агресора.
У 2026 році українські націоналісти — це вже не вузька політична течія, а широкий цивілізаційний вибір мільйонів громадян, об’єднаних навколо незалежності, європейської інтеграції та культурного відродження.
Війна також показала практичну межу між націоналізмом і шовінізмом. Кримські татари, грузини, білоруси, чеченці-добровольці воюють у складі ЗСУ — і їхній «український націоналізм» виявляється цілком сумісним із збереженням власної ідентичності. Це і є громадянська нація в дії, не на папері.
Найпоширеніші міфи про українських націоналістів
Інформаційний шум навколо теми породив десятки стереотипів, які мандрують від ток-шоу до соцмереж. Розберемо найгучніші — без істерики, з фактами.
- Міф перший: усі націоналісти — фашисти. Насправді інтегральний націоналізм Донцова і європейський фашизм мають точки дотику в 1930-х, але різниця принципова: фашизм — це ідеологія державної експансії, український націоналізм народився як рух бездержавного народу за виживання.
- Міф другий: ОУН масово співпрацювала з нацистами. Реальність складніша: окремі контакти були, але вже 30 червня 1941 року ОУН-Б проголосила Акт відновлення Української Держави без згоди Берліна, після чого почалися арешти й розстріли членів організації нацистами.
- Міф третій: націоналізм = ксенофобія. Соціологічні дослідження останніх років показують, що рівень ксенофобії в Україні нижчий, ніж у багатьох країнах ЄС, попри війну. Українська ідентичність 2026 року базується радше на цінностях, ніж на крові.
- Міф четвертий: націоналісти контролюють владу. Жодна суто націоналістична партія не має фракції у Верховній Раді ІХ скликання. Вплив іде через ветеранські, культурні та інформаційні структури — а не через адміністративний ресурс.
Міфи живучі тому, що зручні. Однією наклейкою можна замінити складний аналіз — і противникам, і прихильникам це часом вигідно. Але реальність вимагає точності: український націоналізм 2026 року — це не моноліт, а живий, суперечливий, постійно змінний феномен.
Чому тема націоналізму залишається актуальною
Можна було б подумати, що в епоху глобалізації, штучного інтелекту та космічних стартапів розмови про націю — це архаїка. Проте дані говорять зворотне: за останні десять років націоналістичні рухи різного штибу зміцнились у США, Італії, Угорщині, Польщі, Індії. Світ знову повертається до запитання «хто ми?» — і не знаходить простих відповідей.
Для України це питання має особливу гостроту. Втративши за роки повномасштабної війни тисячі людей, мільйони — як вимушених мігрантів, із зруйнованими містами та переораними полями — країна шукає внутрішній стрижень. І цей стрижень — не в державних інституціях (вони можуть давати збій), а в людях, які відчувають належність до чогось більшого за себе. Це і є фундамент здорового націоналізму.
Якщо ви цікавитесь темою глибше — варто читати першоджерела, а не переказ переказів. Праці Ентоні Сміта про націоналізм, дослідження Володимира В’ятровича про ОУН, статті Ярослава Грицака про українську ідентичність, документи Українського інституту національної пам’яті. Розуміння рятує від маніпуляцій з усіх боків — і російських, і західних, і внутрішньоукраїнських.
Українські націоналісти у 2026 році — це не люди з минулого. Це інженери дронів, медики стабпунктів, вчителі, які повернулися в село відбудовувати школу, IT-фахівці, які блокують російські кіберцентри. Це нова якість руху — більш зрілого, більш різноманітного, більш відповідального. І, мабуть, саме від нього залежить, якою буде Україна через двадцять років після перемоги.
About the Author
