Сосновий ліс на північно-східній околиці Києва. Тиша, переривана лише шумом крон і голосами екскурсоводів. Під цією землею — десятки тисяч безіменних. Биківня — це не просто географічна точка на мапі столиці, а відкрита рана української історії, місце, де радянський режим намагався поховати не тільки тіла розстріляних, а й саму пам’ять про них.
Йдеться про найбільше в Україні поховання жертв масових політичних репресій 1937–1941 років. Сьогодні тут діє Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» — установа, яка щодня повертає імена тим, кого радянська влада прагнула стерти з історії. У 2026 році заповіднику виповнюється 25 років, і його робота стає лише гострішою.
У цьому матеріалі розбираємо все ключове: де розташована Биківня, що тут відбувалося в 1930-х та на початку 1940-х, скільки людей покоїться в братських могилах, як працює сучасний меморіал і чому ця місцевість стоїть в одному ряді з Бабиним Яром та Катинню.
Що означає Биківня та де розташоване це місце
Биківня — стара київська місцевість у Деснянському районі столиці, між Броварським проспектом і вулицею Бобринецькою, із заглибленням у лісовий масив уздовж вулиць Радистів та Ушицької. Від житлового масиву Лісовий її відокремлює щільний сосновий бір. Походження топоніма точно не встановлене; перші згадки про хутір Биківня датуються серединою ХІХ століття, а в 1923 році селище увійшло до меж Києва.
Сам заповідник розташований за 1,5 кілометра від колишнього селища, поблизу автомагістралі М01 Київ — Бровари. Загальна площа охоронної території — близько 239 гектарів. Це робить «Биківнянські могили» одним із найбільших меморіальних комплексів подібного типу в Європі. Дістатися сюди з центру Києва можна за пів години маршрутним транспортом до зупинки «Лісове кладовище», звідки до меморіалу веде пішохідна алея.
Для більшості киян слово «Биківня» довгий час асоціювалося радше з лісом для прогулянок та грибних походів. Жорстока правда про те, що тут насправді відбувалося, прорвалася в публічний простір лише наприкінці 1980-х, коли радянська цензура почала тріщати по швах. Сьогодні топонім має лише одне значення — місце національної скорботи.
Биківня в роки Великого терору: хроніка таємного цвинтаря
20 березня 1937 року президія Київської міської ради ухвалила рішення про виділення земельної ділянки «для спеціальних потреб НКВД УРСР». Офіційно йшлося про 4,5 гектара в 19–20 кварталах Дарницького лісництва. Фактично, як згодом встановили польські військові топографи, реальний розмір ізольованої спецділянки сягав 5,3 гектара. Територію обнесли щільним парканом висотою близько трьох метрів, увінчаним колючим дротом, і виставили посилену охорону.
Місцевим жителям офіційна радянська «легенда» подавала цю територію як артилерійський склад. Насправді тут із 1937 по 1941 рік таємно ховали тіла розстріляних у київських в’язницях НКВС — Лук’янівській, Жовтневого палацу, на вулиці Короленка. Колони критих вантажівок під’їжджали переважно вночі, тіла скидали в попередньо викопані ями, пересипали хлорним вапном і засипали землею.
Експерти, які пізніше досліджували рештки, свідчать: більшість жертв загинули від пострілу в потилицю або основу черепа. Загиблих закопували в одязі, разом із документами, дрібними особистими речами, грошима. Саме ці предмети — гребінці, годинники, протези, бритви, медальйони — згодом стануть найважливішими речовими доказами того, що тут поховані не «німецькі окупанти» (як намагалася переконати радянська влада після війни), а власні громадяни СРСР, переважно — українці.
Скільки людей поховано в Биківнянському лісі
Точна кількість похованих у Биківні досі залишається предметом наукової дискусії. У різних джерелах фігурують цифри від 6,3 тисячі до 225 тисяч осіб. Найбільш виваженою сьогодні вважається оцінка фахівців Національного історико-меморіального заповідника та Українського інституту національної пам’яті: у Биківнянському лісі може покоїтися від 20 до 100 тисяч жертв комуністичних репресій. Окремі дослідники, зокрема ті, що працювали з документами Галузевого державного архіву СБУ, схиляються до позначки близько 30–35 тисяч лише за роки спецоперацій 1937–1941 років.
У 2009 році співробітники Служби безпеки України на підставі архівних документів встановили прізвища 14 191 особи, страченої та таємно похованої в Биківні. Робота не зупинялася ні на день. Станом на 2026 рік науковцями заповідника встановлено імена понад 18 500 осіб — і мартиролог продовжує поповнюватися практично щомісяця.
Серед жертв — представники понад тридцяти національностей: українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, литовці, латиші, німці. За соціальним складом це переріз усього тодішнього суспільства: священники й науковці, селяни й робітники, художники й письменники, актори й інженери, композитори і прості держслужбовці. Жодна професія, жоден прошарок не лишився поза прицілом радянської репресивної машини.
| Період | Подія | Дані |
| 1937–1938 | Великий терор, пік страт | Найбільша кількість поховань у Биківні |
| 1939–18.09.1941 | Розстріли «буржуазних націоналістів», «шпигунів» | Близько 2 563 нових поховань |
| Літо 1941 | Страти за «дезертирство» з Червоної армії | 89 військовослужбовців |
| Станом на 2026 | Встановлено імен жертв | Понад 18 500 осіб |
Дані наведено за матеріалами Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та Українського інституту національної пам’яті. Колонка з періодом ілюструє, як змінювався характер репресій: від масового терору 1937–1938 років до «селективних» розстрілів передвоєнного періоду, коли під каток режиму потрапляли мешканці західноукраїнських земель після їх анексії СРСР у 1939 році.
Хто такі биківнянські жертви та чому це були не «вороги»
Радянська пропаганда десятиліттями переконувала суспільство, що жертви «органів» — це затяті вороги народу, шкідники, диверсанти й шпигуни. Реальні архівні справи розповідають зовсім іншу історію. Серед тих, кого розстріляли та таємно поховали в Биківнянському лісі — представники самої радянської еліти: партійні чиновники, працівники НКВС, військові, виконавці попередніх хвиль репресій. За приблизними підрахунками, понад 70 відсотків похованих становили саме службовці та керівні кадри різного рівня.
Биківня забрала цвіт української культури періоду «Розстріляного відродження». Тут знайшли вічний спокій актори театру «Березіль», художники-бойчукісти, перекладачі, мовознавці, етнографи. Окрема трагічна сторінка — українське духовенство всіх конфесій. Серед похованих також близько 681 жінки за встановленими документально фактами, як зазначає історико-меморіальний заповідник у своїх дослідженнях періоду 1937–1938 років.
Окрема глава Биківнянської трагедії — поляки. Після вторгнення СРСР до Польщі 17 вересня 1939 року в радянському полоні опинилися десятки тисяч польських офіцерів, поліцейських, цивільних державних службовців. Частину з них, переважно в’язнів західноукраїнських тюрем, етапували до Києва. У 1940 році було прийнято рішення про їх знищення в рамках операції, яка увійшла в історію під загальною назвою «Катинський злочин». Биківня стала українським виміром цієї катастрофи. У 2001–2012 роках спільна українсько-польська археологічна експедиція виявила понад 200 поховань, у тому числі 70 братських могил, у яких знайдено численні рештки розстріляних поляків.
Як радянська влада приховувала правду про Биківню
Перші чутки про масові поховання в Биківнянському лісі поповзли Києвом ще під час німецької окупації. Уже 29 вересня 1941 року, того самого дня, коли нацисти розпочали страти в Бабиному Яру, німецький журналіст Петер Кольмус повідомив у газеті «Berliner Börsen-Zeitung» про страшні знахідки в околицях Києва. Гітлерівська пропаганда намагалася використати биківнянські могили проти Москви — могили навіть розкривали для огляду місцевими жителями.
Після повернення радянської влади в 1944 році відбулася справжня бюрократична еквілібристика. Було створено три послідовні офіційні комісії — у 1944, 1971 та 1987 роках. Усі три зробили завчасно запрограмований висновок: тут поховані жертви «німецько-фашистських окупантів». Тільки четверта комісія, створена в умовах горбачовської «гласності», у липні 1989 року нарешті офіційно визнала: у 19-му та 20-му кварталах Биківнянського лісу поховані жертви сталінських репресій 1930-х — початку 1940-х років.
Поворотним моментом громадської мобілізації став 15 липня 1988 року — перший альтернативний мітинг у Биківні, організований Українським культурологічним клубом. У грудні 1988-го Генеральна прокуратура УРСР відкрила кримінальну справу № 50-0092, матеріали якої підтвердили: ідеться саме про злочини радянського режиму. Шлях від таємного цвинтаря до національного меморіалу зайняв ще більше десяти років.
Меморіальний комплекс: від перших хрестів до національного заповідника
Активна меморіалізація території почалася 11 серпня 1994 року з Розпорядження Президента України № 98/94-рп «Про заходи з увічнення пам’яті жертв політичних репресій у селищі Биківня». Уже 30 квітня того ж року тут відкрили перший Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму. Перші пам’ятні знаки — гранітні брили з написами, стилізовані хрести, бронзова фігура репресованого — встановили в 1995 році за проєктом скульптора Володимира Чепелика та архітектора Георгія Кислого.
22 травня 2001 року Кабінет Міністрів України Постановою № 546 створив Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». 24 червня того ж року в рамках свого історичного візиту в Україну Биківню відвідав Папа Римський Іван Павло II — ця подія мала колосальне символічне значення для українсько-польського примирення. 17 травня 2006 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 400/2006, яким установі надано статус Національного.
Кульмінацією міжнародної меморіалізації стало 21 вересня 2012 року. Того дня в присутності президентів Польщі та України на території заповідника урочисто відкрили Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937–1941 років. Він складається з двох частин — українського Меморіалу та польського військового кладовища. Авторський колектив — українська архітекторка-академік Лариса Скорик та польські архітектори Роберт Гловацький і Марек Модерау. У центрі комплексу — піраміда з хрестами та гранітні стіни з тисячами вибитих імен.
Биківня сьогодні: 25 років заповіднику та День пам’яті жертв політичних репресій
У 2026 році Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» відзначає 25-річчя від дня заснування. До круглої дати установа підготувала пресбрифінг «Збереження пам’яті про Биківнянський злочин: історія і майбутнє», який пройшов 14 травня 2026 року в Українському кризовому медіа-центрі. На території заповідника продовжуються нові розвідкові дослідження, поповнюється мартиролог, формуються тематичні фотодокументальні виставки.
Щороку в третю неділю травня в Україні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій. У 2026 році ця дата припала на 17 травня — і саме того дня Президент України Володимир Зеленський з першою леді Оленою Зеленською відвідали Биківню, поклавши квіти до пам’ятних плит.
Заповідник проводить безкоштовні оглядові лекції-екскурсії, працює лекторій, який можна замовити організованим групам. Науково-просвітницька робота охоплює не лише столицю: фотодокументальні виставки заповідника подорожують Україною, презентуючи матеріали про функціонування таємної спецділянки НКВС у Биківнянському лісі та персональні історії втрат у різних соціально-професійних групах.
Чому Биківня має значення для кожного українця
Трагедія Биківні стоїть в одному ряді з такими світовими символами злочинів проти людяності, як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл. Це не просто кладовище — це доказ того, що тоталітарна радянська машина знищувала українців системно, цілеспрямовано і в масовому масштабі.
Війна, яку росія розв’язала проти України в 2022 році, надала биківнянському досвіду нової актуальності. Тактика заперечення злочинів, підміни винних, спроби списати свої масові вбивства на «інших» — усе це той самий почерк, з яким радянські комісії десятиліттями переконували, що в київському лісі поховані «жертви фашизму». Биківня вчить розпізнавати цей почерк миттєво.
Відвідати заповідник — це не похмурий обов’язок, а громадянська дія. Тиха алея під соснами, гранітні стіни з іменами, бронзова постать чоловіка у ватнику з речовим мішком — усе це має бути особистим досвідом кожного, хто живе в Україні. Бо поки звучать імена жертв, повертається й людська гідність, яку радянський режим намагався знищити разом із тілами.
Биківня — це нагадування, попередження і одночасно надія. Нагадування про те, що тоталітаризм неминуче веде до масових могил. Попередження, що мовчанням ми робимо такі могили можливими знову. І надія — бо поки науковці заповідника впізнають чергове ім’я серед тисяч безіменних, історична справедливість, нехай і з запізненням на дев’ять десятиліть, продовжує свою тиху, але незламну роботу.
About the Author
