Декомунізація це системний процес очищення публічного простору країни від символів, назв і пам’ятників комуністичного тоталітарного режиму, а також юридична заборона пропаганди комуністичної та нацистської ідеологій. В Україні цей процес отримав чітку правову форму 9 квітня 2015 року, коли Верховна Рада ухвалила пакет із чотирьох так званих «декомунізаційних законів».
За десять років реформа змінила понад 51 тисячу топонімів, майже тисячу населених пунктів, 26 районів, а з публічного простору зникли близько 2500 пам’ятників, серед яких — понад 1300 монументів Леніну. Якщо стисло відповісти на запит «декомунізація це що?» — це не просто знесення статуй, а глибока робота з пам’яттю, ідентичністю та правом називати власні вулиці без вказівки з-за кордону.
Що насправді означає декомунізація
Слово прийшло з європейського досвіду повоєнної денацифікації та посткомуністичних трансформацій Польщі, Чехії, країн Балтії. У вузькому значенні — це юридичний механізм: засудження режиму, заборона його символіки, перейменування об’єктів, демонтаж монументів, відкриття архівів спецслужб. У широкому — це культурна та психологічна робота, що триває довше за будь-яку законодавчу процедуру.
Українська модель має одну принципову особливість. Її прийнято поряд із денацифікацією — тобто комуністичний і нацистський режими формально прирівняно як два тоталітарних зла ХХ століття. Це рішення стало правовою основою для всіх подальших дій і витримало перевірку: 16 липня 2019 року Конституційний Суд України визнав ключовий закон №317-VIII таким, що відповідає Конституції.
Декомунізація в Україні — це не разовий жест, а тривала державна політика, яка стартувала у 2015 році й переросла в ширший процес деколонізації, прийнятий окремим законом у 2023 році.
Чотири закони, що змінили країну
9 квітня 2015 року парламент ухвалив відразу чотири документи — їх часто згадують як «декомунізаційний пакет». Президент Петро Порошенко підписав закони 15 травня, опубліковані вони були 20 травня в «Голосі України», а чинності набули 21 травня 2015 року. Саме на цей пакет спирається вся подальша робота місцевих рад, музеїв, архівів та правоохоронців.
Перед списком варто розуміти: кожен закон закриває окрему «дірку» в історичній політиці — від символів до архівів, від вшанування борців до пам’яті про війну.
- Закон №317-VIII — «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Це серцевина реформи: він визначає, що саме є символом режиму, забороняє його публічну пропаганду й вимагає перейменувань.
- Закон про правовий статус борців за незалежність — офіційно визнає вояків УНР, ОУН, УПА, дисидентів учасниками визвольної боротьби з відповідними правами на вшанування.
- Закон про увічнення перемоги над нацизмом 1939–1945 років — змінив радянський наратив «Великої Вітчизняної» на європейський наратив Другої світової війни, увів 8 травня як День пам’яті та примирення.
- Закон про доступ до архівів репресивних органів 1917–1991 років — фактично відкрив для громадян документи ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ, що зберігалися під грифами десятиліттями.
Після ухвалення пакета закон про архіви викликав, мабуть, найгучнішу реакцію за межами України. Він дав мільйонам родин шанс дізнатися, що сталося з їхніми дідами й прадідами під час Великого терору, Голодомору, повоєнних депортацій. Це не суха паперова реформа — це конкретні справи й конкретні імена, які раніше ховалися в спецсховищах.
Хвилі декомунізації — від «ленінопадів» до постанов Ради
Помилково думати, що все почалося 2015 року. Український інститут національної пам’яті виділяє чотири історичні хвилі — і кожна мала свій темп, настрій та обличчя.
- Перша хвиля (1989–1991). Розпад СРСР, перші стихійні демонтажі радянських монументів, повернення історичних назв деяким вулицям у Києві, Львові, Тернополі. Романтика часів незалежності, ще без чіткого юридичного фундаменту.
- Друга хвиля (2007–2010). Указ Президента Віктора Ющенка 2007 року щодо 75-х роковин Голодомору вперше офіційно поставив питання демонтажу пам’ятників діячам, причетним до організації голоду й репресій. Хвиля затихла після зміни влади у 2010-му.
- Третя хвиля (грудень 2013 — 2014). Народний «ленінопад», що почався з повалення монумента Леніну в центрі Києва 8 грудня 2013 року під час Революції гідності. Це була не реформа згори, а зчищання радянського нальоту знизу — рукавицями активістів і ломами.
- Четверта хвиля (з 9 квітня 2015 року). Системна, законодавчо оформлена, з дедлайнами, методичками, експертними списками — те, що ми сьогодні й називаємо власне декомунізацією.
Перехід від ломика до постанови Ради був болісний, але ключовий. Без правової рамки кожне перейменування лишалося б предметом нескінченних судових позовів і політичних спекуляцій. А з рамкою — навіть найскладніші кейси (наприклад, Дніпропетровська область) отримали алгоритм.
Цифри краще за будь-яке гасло показують масштаб змін. Нижче — зведена таблиця ключових результатів станом на 2025 рік за даними Українського інституту національної пам’яті та парламенту.
| Категорія | Декомунізація (2015–2020) | Деколонізація (2023–2024) |
|---|---|---|
| Об’єкти топонімії (вулиці, площі) | понад 51 000 | 25 194 за перший рік |
| Населені пункти | близько 991 | понад 300 (постанова 2024 року) |
| Адміністративні райони | 26 | — |
| Демонтовано монументів | близько 2500 (з них 1300+ Леніну) | 1066 |
Джерела: Український інститут національної пам’яті (uinp.gov.ua), офіційна Вікіпедія.
За цими сухими числами стоять упізнавані історії. Дніпропетровськ став Дніпром у травні 2016 року — рішення викликало мільйонні дискусії у соцмережах і вже через рік сприймалося як само собою зрозуміле. Кіровоград перейменували на Кропивницький на честь Марка Кропивницького — одного зі засновників українського професійного театру. Дніпродзержинськ повернув собі історичну назву Кам’янське, яку мав до 1936 року.
Комсомольськ на Полтавщині отримав назву Горішні Плавні — і це стало мемом, флешмобом, темою анекдотів. Однак сьогодні мало хто пам’ятає, що така назва відсилає до старого селища, що існувало тут до радянської забудови. Іллічівськ став Чорноморськом, Котовськ — Подільськом, Цюрупинськ — історичними Олешками, Кузнецовськ — Варашем. Карта України непомітно перестала бути радянським атласом.
Деколонізація — продовження, а не нова реформа
21 березня 2023 року Верховна Рада ухвалила ще один знаковий документ — Закон №3005-IX «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Президент Володимир Зеленський підписав його 21 квітня, чинності він набув 27 липня 2023 року. У робочих документах Українського інституту національної пам’яті цей закон розглядають як прямого наступника декомунізаційного пакета.
Логіка проста: радянські міфи зруйнували, але імперські — російські, дорадянські — залишилися. Пушкін, Суворов, Катерина ІІ, Жуков, Булгаков продовжували жити у вуличних табличках. Повномасштабне вторгнення лютого 2022 року поставило крапку в дискусії: ще до ухвалення закону, упродовж 2022 року, в Україні перейменували щонайменше 7,5 тисячі топонімів, пов’язаних із Росією, СРСР чи Російською імперією.
Якщо декомунізація це робота з тоталітарною спадщиною ХХ століття, то деколонізація — робота з імперським проєктом, що починався ще у XVII столітті й тривав упродовж кількох епох поспіль.
Чому це важливо — особистий і науковий вимір
За досвідом експертів УІНП, які роками консультують місцеві громади, найскладніший етап — не сам момент перейменування, а період після. Адже після зняття таблички з вулиці треба ще пояснити дитині в школі, чому раніше тут жила інша назва. Без освітнього компонента реформа залишається косметичною.
Соціологи Інституту соціології НАН України фіксують стійку тенденцію: рівень підтримки декомунізації серед громадян поступово зростав з 2015 по 2022 рік, а після початку повномасштабної війни сягнув історичних максимумів навіть у регіонах, які раніше ставилися до реформи скептично. Харківщина, Одещина, Дніпропетровщина — області, де ще десять років тому суперечки палали найгарячіше — сьогодні є серед лідерів за темпами перейменувань.
Серед практичних наслідків, які відчуває кожен:
- Документи й адреси. Заміна назв вимагає оновлення паспортних даних, реєстраційних, нотаріальних. На щастя, законодавство передбачає, що старі документи з попередніми назвами зберігають юридичну силу — переоформляти терміново нічого не потрібно.
- Освітня сфера. Перейменовано 75 закладів освіти; підручники історії перекомпонували розділи про ХХ століття — від «Великої Вітчизняної війни» до Другої світової з українським контекстом.
- Архівний доступ. Будь-який громадянин має право подати запит до галузевого державного архіву СБУ й отримати справу свого репресованого родича — раніше це було привілеєм істориків з допусками.
- Інфраструктура. Перейменовано понад 30 залізничних об’єктів і морських портів, оновлено вивіски, схеми метро, путівники.
Окрема порада тим, хто шукає інформацію про репресованих родичів: починайте з електронної бази «Реабілітовані історією», яку курує Український інститут національної пам’яті, а потім подавайте запит у регіональний архів СБУ. Доступ безкоштовний, відповідь приходить упродовж установлених законом термінів.
Критика, нюанси та живі дискусії
Назвати декомунізацію безпроблемною було б нечесно. У 2015–2017 роках лунала критика з боку Венеційської комісії — стурбованість стосувалася формулювань про вшанування деяких історичних організацій ХХ століття та можливих обмежень свободи слова. Український парламент частково врахував зауваження, частково відстояв національну позицію — суперечка тривала, але закон зрештою отримав підтвердження від Конституційного Суду.
Внутрішні дискусії стосувалися й окремих кейсів. Червоноград на Львівщині пропонували перейменувати — а активісти жартівливо запропонували нову назву, фонетично співзвучну зі старою. Деякі громади опиралися перейменуванню сіл, бо стара назва існувала кілька поколінь. У відповідь УІНП підготував довідник «Як перейменувати вулицю» — методику, що включає обговорення з мешканцями, краєзнавчий аналіз і робочі групи.
Є й цілком прагматичний нюанс: демонтаж великих монументів коштує грошей. У Полтавській області станом на кінець 2023 року демонтовано 54 пам’ятники, ще близько 180 — у черзі, бо окремі об’єкти є капітальними спорудами, для яких потрібні крани, інженерні рішення й бюджет.
Що далі: 2026 рік і перспективи
Реформа не зупинилася на «ленінопадах». У 2024 році Верховна Рада ухвалила постанову про перейменування понад 300 населених пунктів — від Закарпаття до Донеччини. На фінальній стадії — питання щодо назв двох областей (Дніпропетровської та Кіровоградської): для їх перейменування потрібні зміни до Конституції, а отже — окрема політична процедура, яка наразі не на часі через воєнний стан.
Окрема історія — деокупований Крим і непідконтрольні території Донбасу. Після звільнення півострова постане завдання повернути історичні кримськотатарські назви, скасовані радянською владою після депортації 1944 року. Ця робота вже частково розпочата постановою Верховної Ради №4087-VIII від 12 травня 2016 року, але повну імплементацію відкладено до моменту фізичного контролю над територією.
Ментальна декомунізація — найдовший етап. Соціологи кажуть, що зміна вуличної таблички триває день, зміна образу мислення — покоління. Школи, медіа, культурні проєкти, кіно, музика — все це працює як паралельні інструменти, без яких законодавча реформа залишилася б фасадом без фундаменту. Україна 2026 року — це країна, де радянські символи перестали бути нейтральним тлом, але почалося значно складніше: розмова про те, ким ми є насправді, без імперських окулярів.
Якщо коротко звести все докупи, декомунізація це не воєнний трофей і не знесений Ленін посеред майдану. Це — впорядкована, документована, болісна, але необхідна процедура повернення країні власної мови, власних героїв і власної карти. І ця процедура, починаючись з юридичного тексту, закінчується там, де її ніхто не запише — у голові кожного, хто проходить вулицею з новою назвою й уже не пам’ятає, як вона звалася в радянський час.
About the Author
