Неля Погребіцька — жінка з невеликого села Стави на Київщині, чиє ім’я назавжди пов’язане з однією з найгучніших справ про зловживання владою в правоохоронних органах сучасної України. У ніч проти 24 травня 2020 року її викликали до Кагарлицького відділку поліції як свідка у справі про дрібну крадіжку в сільському магазині. Те, що починалося як формальна розмова, перетворилося на десять годин жорстоких тортур, побиття, задушення протигазом, опіків запальничкою, погроз пістолетом і групового зґвалтування. Понад п’ять років вона разом з адвокатками вела боротьбу за правду, і в лютому 2026 року Верховний Суд України остаточно підтвердив вирок — по 11 років позбавлення волі для двох колишніх поліцейських.
Її історія виходить далеко за межі особистої трагедії. Це історія матері, яка виховує доньку з церебральним паралічем, жінки, яка працювала на касі в супермаркеті й намагалася будувати звичайне життя попри попередні погрози з боку одного з правоохоронців. Це також історія про те, як система, покликана захищати, здатна ламати, і як наполегливість однієї людини може змусити цю систему хоч трохи змінитися. Справа Кагарлика стала символом необхідності глибокої реформи кримінальної поліції, кращого захисту потерпілих від сексуального насильства та орієнтації правосуддя насамперед на потреби жертви.
Цей випадок показав, що навіть у найтемніших обставинах правда може перемогти, коли жертва знаходить сили говорити, а суспільство — чути. Вирок і компенсація моральної шкоди у розмірі понад 1,2 мільйона гривень з бюджету Національної поліції стали важливим прецедентом. Вони нагадують, що відповідальність за дії окремих співробітників несе вся система, і що жертва має право на відшкодування, а не лише на співчуття.
Звичайне життя в селі Стави до тієї ночі
У селі Стави Кагарлицького району Київської області Неля Погребіцька жила так, як багато молодих матерів-одиначок у невеликих населених пунктах України. Робота на касі в місцевому супермаркеті АТБ давала скромний заробіток. Більшу частину часу займала донька Аня — у 2020 році їй було шість років, і вона народилася з церебральним паралічем. Постійні поїздки на масажі, процедури, реабілітацію в Київ чи інші міста вимагали і часу, і грошей, і величезної внутрішньої сили.
Неля не раз згадувала, що саме турбота про дитину тримала її на плаву. Вона намагалася створювати для доньки затишок, возила її на необхідні заняття, планувала прості радості — нове плаття, можливо, дерев’яну альтанку у дворі. У селі її знали як тиху, працьовиту жінку. Проте вже до 2020 року в її житті з’явилася тривога: один з місцевих поліцейських, за її словами, погрожував і вимагав близькості. Вона намагалася уникати його, але система маленького містечка не давала повної ізоляції.
Сусіди та знайомі здебільшого ставилися до неї з співчуттям, хоча в сільській громаді завжди знаходяться ті, хто шепочеться за спиною. Неля мріяла про прості речі: нормальну роботу, де не треба було б постійно виправдовуватися, можливість не озиратися через плече й відчувати себе в безпеці. Ці мрії здавались досяжними, поки не пролунав той фатальний виклик.
Ніч, яка розділила життя на «до» і «після»
23 травня 2020 року сусід передав Нелі прохання зайти до Кагарлицького відділку поліції «поговорити» про пограбування сільського магазину, що сталося напередодні. Формально її викликали як свідка, але зробили це неофіційно — без повістки, без фіксації. Вона пішла, бо боялася ігнорувати. У відділку її провели до кабінету, де почався «допит».
За її власними словами, один з поліцейських одразу заявив, що вона «була в тому магазині», хоча насправді Неля лише бачила компанію, де з’явився чоловік з викраденою пляшкою. Коли вона не погодилася з версією, яку від неї вимагали, почалися тортури. Протигаз на голову, перекривання доступу повітря, побиття кулаками й ногами, опіки запальничкою на шкірі, погрози пістолетом, затягування ременя на животі, приковування наручниками до батареї в коридорі. Один з чоловіків зґвалтував її. Інший брав участь або спостерігав. У відділку були інші люди — вони чули крики, але ніхто не втрутився.
Неля провела там близько десяти годин — з вечора до ранку. Коли її відпустили, вона ледве йшла. Наступного дня звернулася до лікарні. Лікарі зафіксували травми і повідомили правоохоронні органи. Так почалася офіційна історія справи, яка тривала понад п’ять років.
Шлях через систему: п’ять років боротьби
Справу розслідувало Державне бюро розслідувань. Двох поліцейських — 35-річного начальника сектору кримінальної поліції Миколу Кузіва та 29-річного оперуповноваженого Сергія Сулиму — затримали. Їм інкримінували перевищення влади з насильством, катування та зґвалтування групою осіб. Неля пройшла десятки допитів, медичних та психологічних експертиз. Кожна нова процедура повертала її в ту ніч, посилювала травму.
Судовий процес у Обухівському районному суді Київської області тривав довго. У травні 2023 року суд визнав обох винними за всіма статтями та призначив по 11 років позбавлення волі. Цивільний позов Нелі до Національної поліції задовольнили — їй присудили 1 мільйон 296 тисяч гривень компенсації моральної шкоди. Обвинувачені подали апеляцію. Київський апеляційний суд у листопаді 2024 року залишив вирок без змін. Останню крапку поставив Верховний Суд України 19 лютого 2026 року — касаційну скаргу відхилили, вирок набув законної сили.
| Дата | Подія | Результат |
|---|---|---|
| 23–24 травня 2020 | Інцидент у Кагарлицькому відділку поліції | Тортури та зґвалтування Нелі Погребіцької |
| Травень 2023 | Вирок Обухівського районного суду | По 11 років ув’язнення кожному обвинуваченому + компенсація |
| Листопад 2024 | Рішення Київського апеляційного суду | Вирок залишено без змін |
| 19 лютого 2026 | Рішення Верховного Суду України | Вирок остаточно підтверджено |
Ця хронологія демонструє, наскільки складним і виснажливим може бути шлях потерпілої через українську правоохоронну та судову систему. Кожна інстанція вимагала нових сил, нових доказів, нових переживань. Водночас справа стала важливою для правозахисної спільноти — вона показала, що навіть резонансні справи потребують системної підтримки потерпілих, а не лише медійної уваги.
Системні проблеми, які виявила справа
Кагарлицький випадок оголив кілька глибоких проблем. По-перше, практика неофіційних «запрошень» до відділку без належного оформлення — це створює простір для зловживань. По-друге, культура замовчування всередині окремих підрозділів: люди чули, що відбувається, але мовчали. По-третє, недостатня орієнтація процесу на захист потерпілої — нескінченні експертизи, агресивні запитання захисту в суді, відсутність достатньої психологічної підтримки.
Після 2015 року в Україні провели реформу патрульної поліції, яка загалом покращила видимість правоохоронців на вулицях. Проте підрозділи кримінальної поліції в районах часто залишалися поза увагою. Справа Кагарлика стала одним з каталізаторів обговорення необхідності глибших змін: обов’язкові боді-камери, краща підготовка з прав людини, незалежний нагляд, чіткі протоколи поводження зі свідками та потерпілими.
Особливо важливою стала тема захисту жертв сексуального насильства. В Україні є гарячі лінії, безкоштовна правова допомога через систему безоплатної правової допомоги, організації, що спеціалізуються на гендерному насильстві. Проте на практиці багато жінок бояться звертатися — через страх помсти, недовіру до системи або відсутність інформації. Історія Нелі показала, що публічність іноді стає єдиним захистом: «Якщо зі мною щось станеться, всі знатимуть, хто винен».
Особиста стійкість і надії на майбутнє
Після тієї ночі Неля жила в постійному страху. Вона боялася, що засуджені вийдуть і помстяться їй або родині. Боялася людей загалом — «жахаюсь ходжу людей». Водночас вона наважилася дати інтерв’ю, щоб захистити себе публічністю та щоб подібне не повторювалося з іншими. У розмовах вона говорила про прості мрії: піти на нормальну роботу, створити сім’ю, не боятися, мати можливість купити доньці потрібні речі та облаштувати дім.
Донька з церебральним паралічем залишалася головним джерелом сили та відповідальності. Неля продовжувала возити її на реабілітацію, дбати про щоденні потреби. Травма наклала відбиток на все життя, але вона не зламалася. Після остаточного вироку 2026 року з’явилася можливість хоч трохи видихнути — засуджені проведуть роки за ґратами, а компенсація може допомогти покращити умови життя для дитини.
Багато хто з тих, хто стежив за справою, відзначає її мужність. Не кожна людина знайшла б сили роками ходити на суди, давати свідчення, витримувати погляди обвинувачених та їхніх адвокатів. Неля це зробила. Її приклад показує, що навіть у найуразливішому стані людина може стати рушієм змін.
Що корисного може винести кожен з цієї історії
- Документуйте все негайно. Якщо ви стали жертвою насильства чи перевищення влади, одразу звертайтеся до лікаря, фіксуйте травми, зберігайте повідомлення, імена свідків. Це стає основою для подальшого розслідування.
- Шукайте професійну підтримку. Безкоштовна правова допомога, психологи, що спеціалізуються на травмі, правозахисні організації — все це існує. Чим раніше ви звернетеся, тим більше шансів на якісний супровід.
- Публічність може захищати. У деяких випадках, коли є загроза помсти, відкрита позиція та підтримка медіа стають додатковим щитом. Проте це рішення має бути зважене разом з юристами.
- Система змінюється повільно, але змінюється. Кожна виграна справа створює прецедент. Компенсація з бюджету поліції — це не просто гроші, а сигнал, що держава несе відповідальність за дії своїх співробітників.
Неля Погребіцька не просила стати символом. Вона просто хотіла жити спокійно зі своєю дитиною. Але обставини зробили її історію важливою для всієї країни. Сьогодні, коли вирок остаточний, можна сказати: правда перемогла. Проте справжня перемога — це коли подібні випадки перестануть траплятися взагалі. А для цього потрібні не лише суди, а й щоденна робота над культурою правоохоронних органів, повага до людської гідності та готовність суспільства захищати найуразливіших.
Її історія продовжує жити в кожному, хто чув про неї і замислився: а що я зробив би на її місці? А що можу зробити я зараз, щоб система стала справедливішою? Відповіді на ці питання — це і є продовження тієї боротьби, яку Неля Погребіцька вела понад п’ять років.
About the Author
