Тема, від якої досі здригаються шкільні підручники й ламають списи у фейсбук-дискусіях. Постать “сонця російської поезії” в українському культурному дискурсі давно перестала бути нейтральною — і це не випадковість, а наслідок уважного прочитання його ж власних рядків.
Олександр Сергійович залишив після себе не лише романтичні строфи про Одесу та фольклорні замальовки. Він залишив поему “Полтава”, вірш “Наклепникам Росії” та цілий світогляд, у якому Україна — це “наслєдіє Богдана”, приречене розчинитися в “русском море”. І саме ці тексти стали ідеологічним фундаментом, на якому століттями будувалася російська імперська міфологія щодо українців.
Розберімося спокійно й по-дорослому: чи справді Пушкін ненавидів Україну, чи це просто красива фігура мови сучасних публіцистів? Відповідь, як завжди в історії, лежить десь посередині — і вона набагато цікавіша за обидві крайнощі.
Поема “Полтава”: літературна зброя проти української автономії
У 1828 році Пушкін публікує поему, яка стала одним із найвпливовіших антиукраїнських текстів російської літератури. Спочатку рукопис мав назву “Мазепа” — за іменем гетьмана, який наважився піти проти Петра І. Але автор передумав: занадто велика небезпека, що читач симпатизуватиме мужньому старому, який повстав проти тирана.
Чому Пушкін узагалі взявся за цю тему? Поштовхом, за даними української Вікіпедії, стало роздратування поемою Джорджа Байрона “Мазепа” 1819 року, де англійський романтик зобразив українського гетьмана відважним та шляхетним героєм. Пушкін свідомо взявся переписати образ — зробити з Мазепи “честолюбця”, “підступного злодія”, “зрадника” та “наклепника”. А Петра І — натомість підняти до рівня божества з променистими очима.
У передмові до першого видання поеми Пушкін відверто пишався тим, що Полтавська битва “утвердила русское владычество на юге” — тобто закріпила російське панування над Україною. Це не художня метафора, а пряма політична декларація.
Український літературознавець Євген Гребінка, який у 1836 році перекладав “Полтаву” українською, навмисне пом’якшував найжорсткіші місця. Там, де у Пушкіна звучала “самовладна Москва”, у Гребінки з’являлася просто “велика”. Там, де Мазепа прагнув “незалежної держави”, українська версія натякала лише на якесь розмите “царство”. Перекладач відчував отруту й намагався її розбавити.
“Наклепникам Росії”: маніфест імперської агресії
У серпні 1831 року, на тлі придушення Листопадового повстання поляків, Пушкін пише вірш, який сучасники сприйняли як шок. “Наклепникам Росії” — це не поезія в звичному сенсі. Це політичний памфлет, спрямований проти французьких депутатів і письменників (Гюго, Беранже, Делавіня), які підтримали польську боротьбу за свободу.
І ось у цьому вірші раптом постає ключове для розуміння пушкінського погляду на Україну питання: “За кем наследие Богдана? От нас отторгнется ль Литва?” Богдан Хмельницький — отже, Україна. Литва — означає українські, білоруські та литовські землі. Поет прямо вказує: ці території не можуть належати нікому, крім Росії. Будь-яка спроба відокремитися — наклеп, зрада, “семейная вражда”, у яку Європі не варто пхати носа.
Видання Нового Времені у матеріалі про Пушкіна слушно зауважило: ці рядки структурно ідентичні сучасним кремлівським тезам про “один народ”. Імперський каркас не змінився за майже два століття — лише зовнішня обгортка.
Чому це не просто “епоха така була”
Часто захисники Пушкіна кажуть: ну він же був людиною свого часу, всі тоді так думали. Аргумент сумнівний. Сучасник Пушкіна Адам Міцкевич, який, до речі, був його близьким приятелем, мав цілком протилежні погляди — він обстоював свободу пригноблених народів. Кирило-Мефодіївське братство, до якого належав Шевченко, проповідувало рівність усіх слов’ян. Англійський романтик Байрон загинув за свободу Греції.
Тобто гуманістичний вибір був. Європейський романтизм у своєму ядрі обстоював особисту й національну свободу. А Пушкін — свідомо обрав сторону імперії. Це був не рефлекс, а позиція.
Шевченко проти Пушкіна: дві оптики однієї епохи
Найкраще імперську природу пушкінського погляду демонструє пряма дуель із Шевченком. Український поет не просто не погоджувався — він свідомо й системно деконструював російські імперські міфи у своїх віршах.
Поемою “Сон” (“У всякого своя доля”) Шевченко прямо заперечив пушкінську апотеозу Петербургу з “Мідного вершника”. Там, де російський класик оспівував велич столиці, побудованої на болоті, український поет бачив місто, що стоїть на кістках замордованих українських козаків. Та сама географічна точка — два кардинально різні моральні висновки.
Американський літературознавець Кларенс Меннінґ ще у 1944 році написав програмну статтю, у якій уперше у світовому шевченкознавстві протиставив поему “Кавказ” Шевченка пушкінському “Наклепникам Росії”. Висновок дослідника був однозначним: це дві антагоністичні системи цінностей. Антиколоніальна — і колоніальна.
| Аспект | Пушкін (імперський погляд) | Шевченко (антиколоніальний погляд) |
| Петро І | Богоподібний реформатор, рятівник Росії | “Це той перший, що розпинав нашу Україну” |
| Україна | “Наслєдіє Богдана”, частина “русского моря” | Окрема нація з власною долею та правом на свободу |
| Мазепа | Підступний зрадник, “губитель” | Постать, що боролася проти імперської тиранії |
| Польське повстання 1830 | “Бунт”, внутрішня сварка слов’ян | Законна боротьба пригнобленого народу |
Дані порівняння спираються на матеріали порталу Збруч та видання Українського тижня. Контраст не вигаданий і не натягнутий — він прозирає крізь кожен рядок обох поетів.
Тут варто бути чесними до кінця. Пушкін не був темним невігласом щодо України — і в цьому, як не парадоксально, частина проблеми. Він кілька років жив на українських землях у 1820-х: спочатку у Кам’янці, Києві, Катеринославі, потім — в Одесі. Він був особисто знайомий із Миколою Маркевичем, Михайлом Максимовичем, Дмитром Бантишем-Каменським, допомагав молодому Гоголю входити у російську літературу.
У його бібліотеці стояли “Малоросійські пісні” Максимовича, він читав “Історію Русів”, цікавився українським фольклором. Знав — і всупереч цьому знанню обрав ту позицію, яку обрав. Це робить його ставлення ще промовистішим: воно не від незнання, а від свідомого вибору на користь імперії.
До речі, мовознавчий нюанс, який часто згадують дослідники: Пушкін писав “в Украине”, а не “на Украине”. Для нього Україна ще була окремою географічною й культурною одиницею, хоча й приреченою на розчинення в “общем море”. Сучасні московські політики цю різницю ретельно стерли.
Пушкінопад: як Україна позбувається імперських маркерів
Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році в Україні розгорнувся процес, який журналісти влучно охрестили “пушкінопадом”. Це не вандалізм і не варварство — це системний демонтаж символів імперії, які десятиліттями маркували український простір як “русский”.
Станом на 2026 рік Україна демонтувала переважну більшість пам’ятників Пушкіну у публічному просторі. У Мукачеві, Ужгороді, Тернополі, Харкові, Кривому Розі, Коростишеві, Берестині, Болграді — скрізь “сонце” російської поезії зайшло за обрій назавжди.
Особливо показовою є історія Одеси. У грудні 2024 року Одеська міська рада виділила кошти на демонтаж дванадцяти пам’ятників з імперською символікою, серед яких — і знамените погруддя Пушкіна на Приморському бульварі. У травні 2025 року демонтували меморіальну дошку на Дерибасівській. У липні того ж року — пам’ятну дошку Льву Пушкіну, братові поета.
| Місто | Що демонтовано | Період |
| Мукачево, Ужгород, Тернопіль | Пам’ятники Пушкіну | 2022 |
| Харків | Пам’ятник у сквері | 2022 |
| Кривий Ріг | Пам’ятники Пушкіну та Лермонтову | Листопад 2024 |
| Коростишів, Берестин, Болград | Погруддя Пушкіну | 2025 |
| Одеса | Меморіальні дошки | Травень-липень 2025 |
Хронологія складена за даними матеріалів Суспільного та порталу Слово і Діло. Це не просто статистика — це портрет суспільної свідомості, що нарешті прозріла.
Чому це не “війна з культурою”
Російська пропаганда любить розповідати, що Україна знищує культуру. Це маніпуляція. Демонтаж пам’ятника — не знищення тексту. Книги Пушкіна не палять. Його вірші лежать у бібліотеках і будуть вивчатися в університетах. Йдеться лише про те, що публічний простір — це майданчик для тих, хто формував саме українську ідентичність, а не для тих, хто століттями її стирав. І це нормально для будь-якої незалежної держави.
Логіка проста, як двері: ніхто в Ірландії не ставить пам’ятників Кромвелю, у Польщі — Катерині ІІ, в Індії — англійським колоніальним адміністраторам. Декомунізація та дерусифікація — це не війна з культурою, а гігієна історичної пам’яті.
Що залишається у сухому осаді
Формула “Пушкін ненавидів Україну” — це образна публіцистична згущення. Поет не ненавидів українців особисто, не палав ірраціональною злобою. Він робив гірше: він систематично, поетично майстерно, з усією силою свого таланту обґрунтовував необхідність розчинення України в Російській імперії. Він давав цьому процесу естетичне виправдання, перетворював колонізацію на красиву ліричну поезію.
А це, як на холодну голову подивитися, набагато небезпечніше за відверту ненависть. Ненависть видно. Її легко розпізнати й відкинути. А поезію, у яку загорнуто імперську доктрину, читають у школах, заучують напам’ять, цитують у листах коханим. Отрута заходить непомітно — і тільки за кілька поколінь стає зрозуміло, наскільки глибоко вона просочилася.
Сьогоднішня Україна нарешті ставить це питання прямо: чи варто продовжувати визнавати “сонцем” людину, яка свідомо працювала на ідеологічне знищення нашої суб’єктності? Відповідь, схоже, дано вже у бронзі повалених пам’ятників і в порожніх постаментах, на яких скоро з’являться зовсім інші імена.
About the Author
