Сергій Громенко: історик, який повернув Крим в український наратив

Сергій Вікторович Громенко — український історик, кандидат історичних наук, публіцист і кримчанин за народженням, який зробив дослідження півострова справою життя. Його перу належать резонансні книги про російські міфи щодо Криму, кримську операцію Петра Болбочана, політику Скоропадського та концепція Українського Мультифронтиру.

Працює оглядачем проєкту «Крим.Реалії» від Радіо Свобода, є експертом Українського інституту майбутнього та керівником програми «Історична та культурна політика». Лауреат V Міжнародного конкурсу імені Єжи Ґедройця (2011) та фіналіст рейтингу «Книжка року».

Його тексти — це поєднання академічної глибини з публіцистичною гостротою. Громенко не просто пише про минуле, а демонтує російські історичні фальсифікації по цеглинці, повертаючи українцям складну, багатошарову правду про півострів, який століттями був перехрестям культур, релігій і цивілізацій.

Кримчанин, який втратив дім, але здобув голос

Сімферополь, 13 жовтня 1985 року — за кілька років до того, як Радянський Союз почав розсипатися. Саме там народився хлопчик, який згодом стане одним із найгучніших голосів, що пояснюють світові, чому Крим є українським. Дитинство і юність Сергія минули на півострові, який ще не знав, що його чекає: спочатку відносно мирні дев’яності, потім поступове повзуче зросійщення, а далі — анексія, після якої повернутися додому стало неможливо.

Шкільні роки в Сімферополі він завершив із відзнакою, а вступив на історичний факультет Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського — того самого, який після 2014 року був евакуйований із Криму до материкової України. Перша наукова стаття молодого дослідника побачила світ у 2004 році. Тоді ще ніхто не міг передбачити, що тема його академічних розвідок — польські мандрівники XVIII–XIX століть у Криму — раптом перетвориться на політично заряджений матеріал.

Дисертацію на тему «Польська література подорожей як джерело з історії та етнографії Криму (кінець XVIII — початок XX століття)» Громенко захистив 29 лютого 2012 року в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара. Дата сама по собі рідкісна — раз на чотири роки. Через два роки рідний Крим перестане бути доступним. Таким є гіркий парадокс долі кримського історика: він пише про півострів, на який не може ступити ногою.

Від університетської аудиторії до Інституту національної пам’яті

Після здобуття кандидатського ступеня молодий науковець викладав правознавство та історію спочатку в школах, а потім у вишах Сімферополя та Запоріжжя. Але академічна траєкторія різко змінилася 2014 року. Анексія Криму змусила багатьох інтелектуалів зробити вибір: мовчати, виїхати або стати в публічну оборону. Громенко обрав третій шлях.

З 2014 року він — науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, а з 2015-го — заступник начальника управління просвітницько-популяризаційної роботи цієї установи. Робота в УІНП тривала до 2016 року, але за ці два роки він встиг закласти потужний фундамент кримознавчого напрямку в українській державній історичній політиці.

Саме тоді з-під його редакції виходить збірник «Наш Крим: неросійські історії українського півострова» (К.: К.І.С, 2016) — одна з перших спроб системно показати, що історія Криму не зводиться до російського наративу про «Тавриду» Катерини ІІ та «исконно русский Крым». У збірнику зібрані тексти про грецьку, генуезьку, караїмську, кримськотатарську, українську присутність на півострові — все те, що російська пропаганда роками намагалася стерти з культурної пам’яті.

«Крим.Реалії» та формат публічного історика

З 2016 року Сергій Громенко працює оглядачем проєкту «Крим.Реалії» від Радіо Свобода. Цей проєкт став для нього майданчиком, де академічний історик зміг говорити з широкою аудиторією — без зайвої сухості, але й без втрати наукової точності. Цикли його статей про російсько-кримські війни XVI століття, про похід Девлета Герая на Москву 1571 року, про спалення російської столиці кримськими військами читаються як гострий політичний коментар до сучасності.

Окрема грань його діяльності — участь у громадському просвітницькому проєкті «Лікбез. Історичний фронт», де команда істориків системно протистоїть російським історичним фейкам. Тут Громенко працює пліч-о-пліч із такими дослідниками, як Кирило Галушко, Геннадій Єфіменко, Дмитро Вирський та іншими, формуючи нову українську академічну публічну сферу.

Громенко належить до того покоління українських істориків, яке відмовилося від ролі «жерців науки за зачиненими дверима». Він пише в соцмережах, виступає на телеканалах, дає інтерв’ю YouTube-блогерам, читає публічні лекції — і робить це, не знижуючи планки фахових вимог.

Книги, які перевертають усталений погляд на Крим

Бібліографія Сергія Громенка вражає тематичною концентрацією і водночас різноманітністю кутів атаки на ту саму проблему — історію Криму та України. Кожна його праця має чітку публіцистичну мету: руйнувати конкретний міф або заповнювати конкретну прогалину.

Нижче — ключові авторські та упорядницькі праці історика, які найкраще ілюструють еволюцію його дослідницьких інтересів і громадянської позиції.

Джерела даних: Вікіпедія (стаття «Громенко Сергій Вікторович»), сайти видавництв Фабула та Наш Формат.

«250 років фальші»: книга, що розбирає міфи на гвинтики

Серед усіх праць Громенка особливе місце посідає робота 2019 року «250 років фальші: російські міфи історії Криму», що вийшла у харківському «Фоліо». Це не просто академічна монографія — це інтелектуальна препарація багатовікового пропагандистського конструкту, яким Москва обґрунтовувала свої претензії на півострів від часів Катерини ІІ до Путіна.

Автор послідовно бере по черзі кожен із міфів — про «вічно руський Крим», про «приєднання заради захисту православних», про «братський дар» Хрущова, про «вибір кримчан» 2014 року — і показує, як вони були сконструйовані, ким, з якою метою і чому розсипаються при першому ж серйозному дотику до джерел. Книга стала фіналістом XXI Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2019».

Що робить роботу особливо цінною — це поєднання історичної ерудиції з гострим публіцистичним пером. Громенко вміє писати про XV століття так, ніби йдеться про вчорашні події. У цьому проявляється його стиль: він не дозволяє читачеві забути, що історія — це не набір фактів у пилюці архівів, а живий інструмент політичної боротьби.

Концепція Мультифронтиру: новий гранднаратив української історії

2024 рік приніс, мабуть, найамбітніший інтелектуальний проєкт Сергія Громенка — колективну монографію «Український Мультифронтир. Нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)», що вийшла у видавництві «Фабула». 480 сторінок, 12 співавторів, серед яких Віктор Брехуненко, Ярослава Верменич, Ігор Гирич, Андрій Домановський та інші відомі історики.

Розробку нової концепції української історії Український інститут майбутнього розпочав наприкінці 2021 року. Громенко став автором концепції та керівником програми «Історична та культурна політика» в УІМ. Ідея проста і водночас революційна: Україна — це не просто територія між Заходом і Сходом, а саме перехрестя погранич, де століттями взаємодіяли «Ліс», «Степ», «Море», а також Кримські й Карпатські гори.

Кожна з цих зон формувала свої політично-правові, соціально-економічні та культурно-релігійні структури. Концепція Мультифронтиру дозволяє пояснити те, що раніше виглядало як хаос — постійні зміни кордонів, культурна гібридність, релігійна різноманітність, мовна строкатість. Це не «недержавність», як писали імперські історики, а специфічний тип цивілізаційної організації простору.

Підхід має й цілком практичне значення. За словами самого Громенка, концепція Мультифронтиру допомагає подолати постколоніальні комплекси «народу-жертви», «бездержавного» або навіть «антидержавного» народу — нав’язані ззовні наративи, які століттями отруювали українську самосвідомість.

Демографічна катастрофа Криму: цифри, які важко осмислити

В інтерв’ю та публічних лекціях Сергій Громенко часто звертається до теми, яка визначила обличчя сучасного Криму — антропологічної катастрофи Другої світової війни та сталінської депортації. За його даними, перед початком бойових дій півострів населяли приблизно 1,2 мільйона людей. Після завершення війни залишилося близько 400 тисяч.

Кримські татари були депортовані 18 травня 1944 року сталінським режимом. Кримчаки — стародавнє єврейське населення півострова, що говорило кримськотатарською мовою — майже повністю загинули під час Голокосту. Грецька та вірменська громади також зазнали репресій. У 1944–1945 роках до спорожнілого Криму почалося масове переселення колгоспників із центральної Росії та України, які не мали жодного історичного зв’язку з півостровом.

1948 року в Криму відбулася третя хвиля перейменувань. Кримськотатарські та грецькі топоніми були замінені на безликі російські — «Изобильное», «Счастливое», «Цветочное». Топонімічна русифікація стала фінальним акордом тотального демографічного та культурного перекроювання.

Саме ці цифри Громенко наводить, коли пояснює, чому російські розповіді про «волю народу Криму» 2014 року є цинічною маніпуляцією: на півострові до моменту анексії жило вже зовсім інше населення, переважно нащадки повоєнних переселенців і силовиків.

Що читати у Громенка: гайд для початківця і просунутого читача

Для тих, хто тільки починає знайомство з кримською історією через тексти Громенка, варто рухатися від найпопулярніших до найскладніших праць. Це дозволяє поступово занурюватися у фахову термінологію і складніші історичні дискусії.

• Перший крок — статті на сайті «Крим.Реалії». Це короткі, динамічні тексти на 5–10 хвилин читання, кожен з яких розкриває одну конкретну тему: похід Девлета Герая, генуезькі колонії, татарські ханства, депортація. Стиль публіцистичний, без академічної важкості, але з повним апаратом доказів.
• Другий крок — «250 років фальші». Книга збудована як послідовний демонтаж міфів. Можна читати від початку до кінця або вибірково — за міфами, які найбільше цікавлять чи дратують. Доступна, але вже з елементами наукового аналізу джерел.
• Третій крок — «Забута перемога». Тут уже хронологічно щільна реконструкція подій 1918 року з картами, документами, аналізом військових операцій. Підходить для тих, хто любить «мікроісторію» з конкретними деталями.
• Четвертий крок — «Скоропадський і Крим». Глибоке дослідження дипломатичних та економічних відносин між Українською Державою і Кримом 1918 року. Багато архівних матеріалів, складні політичні розклади.
• П’ятий крок — «Український Мультифронтир». Колективна монографія для тих, хто готовий до серйозної теоретичної дискусії про самі засади української історії. Інтелектуально найвимогливіша книга у списку.

Для просунутого читача варто також стежити за колонками Громенка у виданнях «Главком», «Історична правда», «Тиждень», а також за його регулярними появами на YouTube-каналах історичної тематики. Там він часто формулює гіпотези раніше, ніж вони потрапляють до книжкового формату.

Стиль Громенка: чому його тексти не звучать як підручник

Прочитавши кілька матеріалів історика, неможливо не помітити характерну особливість його письма — він пише, наче веде розмову. Жорстку аргументацію Громенко чергує з ущипливими ремарками, академічні терміни — з розмовною лексикою, історичні паралелі — із гострими актуальними коментарями. Це робить його тексти впізнаваними з перших абзаців.

Така манера має й функціональне пояснення. Громенко свідомо працює як публічний історик, чия аудиторія — не вузьке коло колег-медієвістів, а широка громадськість. Він знає, що боротьба за українську історичну свідомість виграється не в академічних монографіях накладом 300 примірників, а в постах у соцмережах, ефірах і книжках, які купують у супермаркетах.

Водночас наукова дисципліна нікуди не зникає. Кожна теза підкріплена джерелами, кожна цифра — посиланням, кожна цитата — точною атрибуцією. У цьому й полягає секрет: жанрова легкість поєднана з академічною суворістю. Така комбінація трапляється набагато рідше, ніж може здатися — і саме вона робить Громенка одним із найвпливовіших публічних істориків сучасної України.

Дискусії, критика та інтелектуальні опоненти

Жоден активний публічний інтелектуал не уникає полеміки, і Громенко тут не виняток. Його позиції викликають дискусії як з боку проросійськи налаштованих коментаторів, так і з боку колег-істориків, які мають інше бачення тих чи інших епізодів.

Одна з найгучніших дискусій точиться навколо концепції Мультифронтиру: частина академічного середовища вважає, що ця модель є плідною та новаторською, інші науковці бачать у ній перевпровадження вже відомих із західної історіографії ідей про «прикордонні території» (frontier studies Фредерика Джексона Тернера та його послідовників). Громенко не уникає цих суперечок, відкрито обговорюючи методологічні застереження.

Інша лінія дискусій — оцінка діяльності Гетьмана Скоропадського та його кримської політики. Книга 2021 року «Скоропадський і Крим» представляє доволі компліментарну реконструкцію дипломатії Української Держави. Опоненти Громенка вказують, що економічна блокада Криму, яку запровадив Скоропадський, була не настільки ефективною, як її змальовує автор. Дискусія триває.

Громенко як експерт під час повномасштабної війни

З 24 лютого 2022 року роль публічних істориків кардинально змінилася. Якщо до повномасштабного вторгнення Громенко переважно займався «довгими» історичними сюжетами, то після — став одним із ключових експертів, які пояснюють російську військову стратегію через історичні паралелі.

Він зазначав, що російська стратегія 2022 року максимально нагадує її ж стратегію 1918 року — швидкий рух на Київ уздовж транспортних коридорів. Ця історична паралель допомогла багатьом українцям швидше зрозуміти логіку дій ворога і витримати психологічний удар перших тижнів війни. Так само Громенко неодноразово підкреслював критичну важливість деокупації Криму: повернення півострова Україні є запорукою не просто закінчення війни, а самого існування української держави в довгостроковій перспективі.

У 2022 році в Українському інституті майбутнього вийшла його праця «Іван Віссаріонович Путін. Як працює історична машина РФ» — спроба системно проаналізувати, як кремлівська пропаганда експлуатує радянські, імперські та псевдонаукові історичні наративи для виправдання агресії. А вже 2023 року в харківському «Віваті» з’явилася книга «Чому Україна виграє» — амбітна спроба показати глибинні історичні підстави для віри в перемогу.

Нагороди, визнання і місце в українській гуманітаристиці

Громенко — лауреат V Міжнародного конкурсу імені Єжи Ґедройця (2011), що є знаком якісної роботи у сфері польсько-українських історичних студій. Кандидат історичних наук — формально невисокий науковий ступінь, але слід пам’ятати, що в українській гуманітаристиці справжня вага визначається не статусом, а впливом на дискусію.

У цьому сенсі Громенко вже перевершив багатьох докторів наук. Його книги виходять у провідних українських видавництвах — «Фоліо», «Наш Формат», «Фабула», «Віват», К.І.С — і регулярно потрапляють у топи продажів історичної літератури. Він є частиною інтелектуального ядра, яке формує сучасний український погляд на минуле — поряд з Ярославом Грицаком, Сергієм Плохієм, Тимоті Снайдером, Олександром Зінченком, Ярославом Тинченком.

2025 року вийшла ще одна знакова робота — впорядкована Громенком збірка «900 правил війни. Афоризми і поради від Сунь Цзи до Валерія Залужного» у харківському «Фоліо». Книга стала своєрідним містком між класичною військовою думкою і сучасним українським досвідом ведення війни проти набагато більшого ворога. Цей крок добре ілюструє широту інтересів автора: від кримських ханств XVI століття до тактичних принципів сучасних операцій.

Що залишається невирішеним і куди дивитися далі

Попри величезний обсяг зробленого, Громенко відверто говорить про обмеження сучасного знання про Крим. Доступ до архівів півострова закритий через російську окупацію. Кримськотатарські джерела все ще потребують системного перекладу та інтерпретації. Документи кримських ханств, розкидані по Стамбулу, Варшаві, Москві, Києві, чекають на нове покоління дослідників.

Сама тема Криму в українській свідомості залишається значною мірою terra incognita. Більшість громадян, навіть із вищою освітою, погано орієнтуються в кримській історії — і це той інтелектуальний фронт, на якому Громенко продовжує працювати. Деокупація півострова поставить нові питання: як інтегрувати населення, що сформувалося в умовах десятилітньої російської пропаганди, як відновлювати кримськотатарську присутність, як проводити політику пам’яті без нових травм.

На всі ці питання вже сьогодні Громенко пропонує свої відповіді — обережні, виважені, історично обґрунтовані. Чи виявляться вони правильними, покаже час. Але одне очевидно вже зараз: без його праць розмова про український Крим у XXI столітті була б значно біднішою. Власне, його тексти і є тією інтелектуальною інфраструктурою, на якій будуватиметься майбутнє повернення.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts