Василь Кук: останній головнокомандувач УПА

Василь Кук — легендарний український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий, який очолив Українську повстанську армію після загибелі Романа Шухевича в 1950 році і керував нею до 1954-го в умовах тотального радянського терору. Його шлях від юнака в галицькому селі Красне до невловимого «Борсука» в підпіллі втілює найглибшу відданість ідеї незалежної України, пройдену крізь польські в’язниці, нацистські переслідування та радянські допити. Кук не просто воював — він будував мережу опору на сході й півдні країни, організовував похідні групи для проголошення Акту 30 червня 1941 року у Львові та зберігав дух боротьби, коли ліс уже здавався безнадійним.

Його арешт у 1954-му став кульмінацією десятилітнього полювання КДБ, але навіть у в’язницях Кук залишався незламним, передаючи кодові сигнали еміграції й відмовляючись ламати принципів. Після звільнення в 1960-му він жив у Києві, працював істориком, писав спогади та свідчив про героїзм повстанців перед молоддю. Доживши до незалежності, Кук став живим мостом між поколінням нескорених і сучасною Україною, символом стійкості, яка не зникає навіть під найважчим тиском.

Життя Василя Кука охоплює майже століття бурхливих подій — від Австро-Угорщини до відновлення незалежності в 1991-му. Воно наповнене драмами родини, майстерністю конспірації, епічними боями та тихою, але потужною науковою працею. Саме тому його історія резонує сьогодні сильніше, ніж будь-коли.

Ранні роки в Галичині: корені, Пласт і перші кроки в ОУН

Василь Степанович Кук народився 11 січня 1913 року в багатодітній селянській родині в селі Красне Золочівського повіту на Львівщині. Батько Степан працював на залізничній станції, мати Парасковія вела господарство — типова галицька родина, яка зазнала репресій спочатку від поляків, а згодом від радянської влади. Двох братів Василя — Ілярія та Ілька — стратила польська влада, а все майно батьків конфіскували більшовики. Така атмосфера з дитинства формувала в хлопця непохитну волю до боротьби.

З 14 років Кук долучився до «Пласту» — куреня імені Івана Богуна, де опановував дисципліну, конспірацію й патріотизм. Пласт став для нього справжньою школою життя, де він уперше почув про Українську військову організацію. У 16 років Василь вступив до Юнацтва ОУН, а вже в 17 — став членом повітового проводу. Навчання в Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа» (1923–1932) поєднувалося з підпільною діяльністю: розповсюдження літератури, організація акцій.

Після гімназії Кук вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, де познайомився зі Степаном Бандерою. Студентські роки стали часом інтенсивної роботи в ОУН — він очолював студентську групу, виконував доручення Крайової екзекутиви, перевозив зброю й нелегальну літературу між Краковом і Волинню. Польська поліція арештовувала його неодноразово, а в 1934 році суд дав два роки ув’язнення. Вийшовши на волю в 1936-му, Кук одразу очолив Золочівський повітовий провід ОУН.

Підпільна боротьба проти поляків: друкарні, вишколи й перші арешти

Травень 1937-го став поворотним — Кук організував напад на польських поміщиків Ясінських, під час якого загинув його брат Іларій. Сам Василь перейшов у глибоке підпілля. Він проводив нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени 1937-го переїхав до Підгаєцького повіту, де створив і керував підпільною друкарнею «Мандоліна» Крайової екзекутиви ОУН. До жовтня 1939-го ця друкарня випускала антипольські матеріали, що надихали тисячі.

У 1940 році Кук працював у Кракові, організовуючи переходи кур’єрів через радянсько-німецький кордон разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу й доручив організаційну референтуру. Кук проходив старшинські військові вишколи, готуючись до великих подій.

1941 рік: похідні групи та Акт відновлення Української держави

Навесні 1941-го Василь Кук очолив Центральний штаб похідних груп ОУН, які мали нести ідею незалежності в східну Україну, включно з Кримом і Кубанню. У червні він повів Львівську провідну групу (близько 20 осіб) до Львова. 30 червня 1941 року, коли більшовики втекли, а німці ще не встановили повний контроль, його люди організували Народні збори в будинку «Просвіти», захопили радіостанцію й проголосили Акт відновлення Української Держави. Це «вікно можливостей» тривало всього кілька годин, але стало символом української суб’єктності.

У липні–серпні Кук очолив Київську похідну групу. У Василькові частину членів заарештували німці, але Куку з Дмитром Мироном вдалося втекти з-під варти в Луцьку й повернутися до Львова. Ці події заклали основу для подальшого розгортання мережі на сході.

Розбудова ОУН на півдні та сході України: майстер конспірації

Навесні 1942 року Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях — Дніпропетровськ, Кіровоград, Запоріжжя, Миколаїв. Регіон був русифікований, населення часто ворожим. Він діяв під фальшивими документами Гестапо, знав німецьку, постійно змінював квартири. Кук вербував молодь навіть із комсомольським минулим через заборонені українські книжки, що пробуджували національну свідомість. Мережа розросталася, незважаючи на окупацію.

Після загибелі Дмитра Мирона в липні 1942-го та арешту Пантелеймона Сака Кук безпосередньо керував діяльністю ОУН на центрально-східних і південних землях. Весною 1943-го він очолив УПА-Південь. Його псевдоніми — «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь» — стали легендами підпілля.

• Ключові псевдоніми Василя Кука:
• Василь Коваль
• Юрко Леміш
• Ле
• Медвідь
• Борсук (від КДБ за невловимість)

Майже 40 псевдонімів допомагали йому залишатися тінню, яку радянські спецслужби не могли впіймати десятиліттями.

Епічний бій під Гурбами та командування УПА-Південь

У квітні 1944 року Василь Кук керував найбільшим боєм УПА під Гурбами — багатоденним протистоянням проти переважаючих сил НКВС. Повстанці відбили атаки, завдали ворогу значних втрат і зберегли сили для подальшої боротьби. Це була не просто битва — демонстрація стратегічного генія й мужності в умовах, коли кожен день міг стати останнім.

Кук підтримував ідею обмеження боротьби антинімецьким фронтом на III конференції ОУН у лютому 1943-го, але реальність диктувала інше. Його досвід допоміг перейти від відкритих боїв до глибокого підпілля.

Заступник Романа Шухевича: підготовка до найважчих часів

З 1947 року Кук став заступником Романа Шухевича на всіх посадах. Він критикував Шухевича за меншу увагу до конспірації, сам же дотримувався залізних правил безпеки. Після загибелі Шухевича 5 березня 1950 року на Конференції Проводу ОУН в Україні Василя Кука обрали Головою Проводу ОУН, Головним командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української головної визвольної ради. У 37 років він прийняв командування в період, коли УПА переходила від армії до мережі збройного підпілля.

Головне завдання — захист населення від репресій і пропаганда визвольних ідей. Кук став об’єктом оперативної справи «Берлога», але залишався невловимим.

Арешт «Борсука» та випробування в радянських в’язницях

23 травня 1954 року Кук із дружиною Уляною Крюченко прибув на зустріч зі зв’язковим «Юрком». Той заманив їх у криївку, натиснув кнопку тривоги — і подружжя потрапило в пастку МДБ. Полювання тривало майже десять років. У в’язницях Києва й Москви Кук провів шість років без суду. Допити не зламали його. У радіозверненні до еміграції він вставив кодові фрази зі старої розмови з Ярославом Стецьком, сигналізуючи про примус. Еміграційний центр зрозумів і перекрив канали.

У 1960 році Кука помилували. 19 вересня він зачитав звернення по радіо, опубліковане в «Вістях з України». Підозри в співпраці з КДБ так і не підтвердилися — Кук залишався вірним ідеалам.

Сімейна драма: дружина, син і жертви підпілля

У 1943 році в Дніпрі Кук одружився з Уляною Крюченко, очільницею юнацтва ОУН. Народився син Юрій. Через небезпеку дитину віддали бабусі з дідусем, але їх заарештували й вислали на Сибір. Трирічного Юрія відправили в дитбудинок Маріуполя під чужим прізвищем. Лише в 13 років він повернувся до реабілітованої родини. Сьогодні Юрій — кандидат фізико-математичних наук, живе в Києві. Дружина Уляна померла в 1972 році. Ця історія — болісне нагадування про ціну, яку платили родини повстанців.

Життя історика в Києві: наука, інтерв’ю та голос правди

Після звільнення Кук працював у Центральному державному історичному архіві, згодом — в Інституті історії АН УРСР. Він досліджував українську культуру XVIII століття, аграрну історію, політичну історію Західної України 1918–1941 років. Писав спогади, давав інтерв’ю, знімався в документальних фільмах, зустрічався зі школярами й студентами. До останніх днів зберігав ясний розум, користувався комп’ютером і інтернетом, стежачи за новинами.

У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України від Леоніда Кучми, пояснивши, що не може прийняти особисту нагороду, доки УПА не визнана на державному рівні.

Джерела даних: Вікіпедія, Український інститут національної пам’яті.

Спадщина Василя Кука: пам’ять, яка надихає сьогодні

Василь Кук помер 9 вересня 2007 року в своїй квартирі в Києві на 95-му році життя. Прощання проходило в Будинку вчителя, потім у Львові. Поховали його в рідному Красному. 12 вересня 2010 року там відкрили пам’ятник. Книга Володимира В’ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА», видана нещодавно, розкриває деталі його життя як частини цілого покоління нескорених.

Кук залишив після себе не лише спогади й наукові праці, а й приклад, як зберігати гідність у найтемніші часи. Його історія нагадує, що справжня боротьба — це не тільки зброя, а й розум, воля й віра в майбутнє. Сьогодні, коли Україна знову відстоює свободу, постать Василя Кука звучить особливо актуально — як доказ, що навіть один незламний дух може запалити тисячі сердець.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts