Євген Сверстюк: моральний камертон українських шістдесятників

Постать Євгена Сверстюка стоїть у тому рідкісному ряду українських інтелектуалів, чиє слово важило більше за орден і чий мовчазний погляд лякав слідчих КДБ дужче, ніж відкрита непокора. Філософ, есеїст, літературний критик, політв’язень із дванадцятирічним стажем тюрем і заслання — він залишив по собі не лише десятки книжок, а й живу традицію чесного мислення.

Його ім’я нерозривно пов’язане з рухом шістдесятників, з самвидавом, із журналом «Наша віра» та з відродженням української філософської есеїстики. Сверстюк був і залишається моральним орієнтиром для тих, хто вірить, що культура — це форма опору, а слово — справжня зброя народу.

У цій розгорнутій розповіді ми пройдемо разом із ним шлях від волинського села до Байкового цвинтаря, торкнемося його найгостріших есе, переглянемо хроніку нагород та осмислимо, чому його думки сьогодні звучать так само пронизливо, як і півстоліття тому.

Дитинство на Волині та формування характеру

Народився Євген Олександрович 13 грудня 1928 року в селі Сільце на Волині — хоча сам він уточнював, що насправді з’явився на світ роком раніше, у 1927-му, а батько просто записав сина пізнішою датою. Дрібниця? Аж ніяк. Цей перший «зсув документа» немов передбачив усе подальше життя людини, яка вічно йшла врозріз із офіційними паперами радянської системи.

Волинське дитинство випало на роки великих історичних зламів. Польща, потім перше радянське «визволення», далі німецька окупація, знову СРСР — село міняло прапори, мови шкільних підручників і портрети на стінах сільради. Маленький Євген зростав у родині, де віра в Бога не була показною: батьки навчили хлопця, що внутрішня правда не залежить від того, який режим стоїть за вікном.

Після війни — навчання у Львівському державному університеті, відділення логіки і психології філологічного факультету. Випускник 1952 року, він обрав не комфортну службу в системі, а вчителювання й аспірантуру. У 1965-му в Одеському університеті захистив кандидатську дисертацію з педагогічної психології — і це, здавалося б, ще не натякало на бунтаря.

Шістдесятництво: коли культура стала формою опору

Рубіж 1950–1960-х років став для української інтелігенції моментом тихого вибуху. Хрущовська «відлига» прочинила вікно, і в кімнату ринули свіже повітря і світло. До цього руху, який згодом назвуть шістдесятництвом, належали Іван Світличний, Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Алла Горська, Іван Дзюба — і серед них стояв Сверстюк, спокійний, із внутрішньою глибиною мудреця.

У 1961–1962 роках він очолював відділ прози журналу «Вітчизна», друкувався у «Дніпрі», «Жовтні», словацькій «Дуклі». Його есеї відрізнялися від типової радянської критики так само, як живий собор від картонної декорації: глибина філософської рефлексії, християнські мотиви, увага до моральних основ художньої творчості.

Поворотним моментом — точніше, моментом внутрішнього вибору без можливості відступу — став памфлет «З приводу процесу над Погружальським». Текст 1964 року стосувався пожежі в Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР, де згоріли тисячі унікальних україніки. Сверстюк відкрито поставив під сумнів офіційну версію події. Цей текст став одним із центральних творів українського самвидаву.

«Собор у риштованні» — есей, що змінив правила гри

1968 року Олесь Гончар опублікував роман «Собор», який спершу був схвалений, а потім зацькований партійною критикою. Сверстюк відповів на цей розгром есеєм «Собор у риштованні» — текстом, який, за словами дослідників газети «День», став знаковим публічним дебютом не лише для самого Сверстюка як оригінального мислителя, а й для всієї української культури.

Книжкою есей вийшов 1970 року в Парижі та Балтиморі у видавництві «Смолоскип» імені Василя Симоненка — обсягом 173 сторінки. В Україні поширювався в рукописах, у машинописних копіях, передавався з рук у руки на цигарковому папері. Це була та самвидавна культура, яка перетворювала кожного читача на спільника, а кожного спільника — на потенційного підсудного.

У тексті Сверстюк говорив про «енергію духу», що творить неперехідний сенс життя поколінь, протиставляв її «наївному реалізму» технократичної інтелігенції. Він захищав ідею культури як «вічної реальності» — релігії, мистецтва, етики, права. Це була філософія, переодягнена в одяг літературної критики, але органи безпеки прочитали підтекст із першого рядка.

Арешт, табори та заслання

У січні 1972-го почалася масова хвиля арештів української інтелігенції. До Сверстюка з обшуком прийшли, за описами свідків, напередодні дня народження — типовий почерк репресивної машини. Слідство тривало понад рік. У березні 1973 року суд за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») призначив максимальне покарання: сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання.

Дванадцять років. Стільки тривало позбавлення волі для людини, чия єдина «провина» полягала в написанні чесних літературних есе. Табори в Пермській області, заслання в Бурятії, столярська робота геологічної експедиції — ось географія його другої молодості. Звільнений у жовтні 1983-го, він повернувся до Києва, де знов працював столяром, оскільки до інтелектуальної праці його не допускали.

У 1988 році, після поїздки до американського посольства на зустріч дисидентів, він втратив і столярську посаду. Але саме тоді його ім’я почало повертатися в публічний простір — спочатку повільно, потім нестримно.

Незалежна Україна: газета «Наша віра» та ПЕН-клуб

1989 рік приніс історичну паузу імперії. Сверстюк став засновником і незмінним головним редактором газети «Наша віра» — православного видання, тісно пов’язаного з УАПЦ. Він уникав конфесійного пуризму: на сторінках газети могли з’являтися матеріали різних християнських традицій, бо для нього релігія була не предметом церковної конкуренції, а культурним кодом нації.

Він також очолив Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), а з 1993 року став президентом Українського ПЕН-клубу — національного відділення міжнародної організації письменників. У 1996-му його обрали дійсним членом Української вільної академії наук у США. Доктор філософії — це звання він отримав за сукупністю праць.

Дані наведені за матеріалами Вікіпедії та офіційного енциклопедичного видання «Шевченківські лауреати: 1962–2001».

Книги, які потрібно прочитати кожному

Літературна спадщина Сверстюка — це не суцільні томи, а ретельно витесані камені собору, в якому він жив подумки все життя. Перелік основних книжок дає уявлення про діапазон його інтересів — від Шевченка до Котляревського, від релігійних роздумів до публіцистики:

• «Собор у риштованні» — Париж–Балтимор, 1970 рік, перша книжка та літературний маніфест автора
• «Блудні сини України» — Київ, 1993 рік, удостоєна Шевченківської премії та проілюстрована художником Опанасом Заливахою
• «Шевченко і час» — Київ, 1996 рік, дослідження Кобзаря як духовного явища
• «На святі надій» — Київ, 1999 рік, збірка есеїв про повернення віри
• «На полі чести» — двотомне видання, що зібрало пізніші статті та публіцистику
• «Вічна туга за справжнім» — щоденникові записи, видані до 90-річчя автора луцьким «Тереном»
• «Невже то я?» — автобіографічні спогади у двох книгах, упорядковані Олексієм Сінченком

Кожна з цих книг — окремий внутрішній світ. «Блудні сини України» поставила діагноз постколоніальній свідомості ще тоді, коли термін «деколонізація» в Україні майже не звучав. «Шевченко і час» прочитала Кобзаря не як шкільну ікону, а як живого співрозмовника. А «Наша віра» зробила те, чого жодне інше видання не наважувалося: поєднала культурологію з релігійним пошуком.

Філософія Сверстюка: християнський персоналізм по-українськи

У серцевині його думки лежить ідея людини як духовної істоти, чия гідність ґрунтується на зв’язку з вищим — Богом, культурою, традицією, материнською мовою. Це християнський персоналізм, але прочитаний через українську національну оптику. Сверстюк не сприймав маси як аморфну глину історії: для нього історію творять конкретні особистості, здатні сказати «ні» в потрібну хвилину.

Він критикував і радянський тоталітаризм, і пострадянський споживацький цинізм. Його есе про моральне здичавіння інтелігенції 1990-х читаються сьогодні з гірким відчуттям передбачуваного діагнозу. Він не вірив у швидкі рецепти національного відродження — натомість обстоював повільну, але глибоку працю над самим собою як єдину можливу основу здорового суспільства.

«На полі чести ніколи не людно», — повторював він фразу, яка стала його духовним девізом і водночас гострим діагнозом українському публічному простору.

Останні роки і пам’ять

Євген Сверстюк помер 1 грудня 2014 року, не доживши дванадцяти днів до свого 87-річчя. Прощання відбулося в Будинку вчителя — там, де колись починалися багато подій української культурної історії. Відспівали його в церкві Різдва Богородиці УАПЦ, а поховали на Байковому кладовищі, ділянка №33.

Його смерть припала на період, коли Україна вже жила в реальності війни — Революція Гідності, анексія Криму, початок боїв на Донбасі. Багато хто тоді відчув: відходить не просто літератор, а ціла епоха морального авторитету. Друзі та учні (зокрема дослідниця Людмила Тарнашинська) продовжують працювати над академічним виданням його творів і дослідженнями його спадщини.

Хронологію складено за біографічними довідками УкрЛіб та матеріалами Інституту національної пам’яті.

Чому Сверстюк актуальний у 2026 році

Сьогодні, коли українське суспільство переживає найдраматичніший період своєї новітньої історії, тексти Сверстюка читаються як попередження і водночас як підтримка. Він говорив про те, що нація без внутрішнього стрижня культурної гідності не виживе під тиском зовнішньої експансії — і ця теза перетворилася з абстрактного діагнозу на щоденну реальність.

Молоді читачі знаходять у його есеїстиці те, чого бракує в швидкій соцмережевій дискусії: спокійну, неквапну глибину мислення. Учителі літератури включають його тексти у програми. Видавництва перевидають його книжки. А ім’я Сверстюка стало синонімом чесності у середовищі, де поняття чесності щодня випробовується на міцність.

Його життя нагадує про просту, але незручну істину: внутрішня свобода не залежить від політичного режиму. Її можна зберегти і в таборах суворого режиму, і в столярній майстерні, і в редакторському кріслі. Головне — не зрадити собі самому. І саме цей урок Євген Сверстюк передав українській культурі назавжди.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts