Відповідь на це питання лежить у 1750 році, коли за царювання Єлизавети Петрівни на Глухівській раді козацька старшина обрала Кирила Розумовського останнім гетьманом Лівобережної України. Це сталося після 16 років безгетьманства, коли країна жила під тиском російського «Правління гетьманського уряду». Імператриця, пов’язана з Україною через таємний шлюб із братом нового гетьмана Олексієм Розумовським, пішла на поступки, аби зміцнити лояльність козацької еліти напередодні воєнних загроз. За ці 14 років Гетьманщина пережила справжнє відродження — від судових реформ і європейських нововведень до культурного піднесення, яке нагадувало золотий вік козацької автономії.
Єлизавета Петрівна не просто дозволила відновити гетьманство — вона повернула Україні частину прав, скасованих за Петра I та Анни Іванівни. Батурин знову став столицею, гетьман отримав право самостійно призначати полковників і роздавати землі, а старшина відчула себе справжньою шляхтою. Однак уже за Катерини II у 1764-му все це зникло одним указом, перетворивши Гетьманщину на звичайну провінцію. Цей короткий період став символом того, як особисті зв’язки й політична доцільність могли на мить відсунути імперську машину централізації.
Сьогодні, коли ми говоримо про відновлення гетьманства, маємо на увазі не просто формальний акт, а цілу епоху боротьби за українську ідентичність у лещатах імперії. Кирило Розумовський, освічений у Європі президент Академії наук, спробував модернізувати країну за західними зразками, водночас зберігаючи козацькі традиції. Його реформи — від станових судів до планів університету в Батурині — залишили слід, який відчувається навіть у сучасних дискусіях про автономію та державність.
Історичний фон: від скасування до несподіваного повернення
Гетьманство в Україні мало глибоке коріння ще з часів Богдана Хмельницького, коли воно стало символом свободи й самоуправління. Але після Полтавської битви 1709 року Російська імперія почала методично обмежувати права Лівобережжя. Петро I створив Малоросійську колегію, а після смерті гетьмана Данила Апостола у 1734-му взагалі скасував посаду, запровадивши «Правління гетьманського уряду». У ньому сиділи троє росіян і троє українців, але реальну владу тримали імперські чиновники.
Анна Іванівна та її наступники бачили в Україні насамперед постачальника солдатів і ресурсів для воєн. Козацька старшина роками надсилала чолобитні з проханнями відновити традиції, але відповідь була одна — мовчанка. Ситуація змінилася лише з приходом до влади Єлизавети Петрівни в 1741 році. Зовнішньополітичні загрози — Османська імперія на півдні й Пруссія на заході — змусили Петербург шукати союзників. Козацьке військо могло стати вирішальним фактором, тому імператриця прислухалася до голосів з України.
Не менш важливим був особистий чинник. Олексій Розумовський, простий український козак, став фаворитом, а згодом і таємним чоловіком Єлизавети. Його вплив відкрив двері для братів і земляків. Старшина скористалася моментом і в 1744 році під час візиту імператриці до Києва подала петицію. Результатом став указ від 5 травня 1747 року «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». Це був перший крок до відродження.
Єлизавета Петрівна: імператриця з українським серцем?
Єлизавета Петрівна, дочка Петра I, правила з 1741 по 1761 рік у стилі, що поєднував розкіш двору з практичним прагматизмом. Вона скасувала багато жорстоких указів попередників, відновила Сенат і колегії, заснувала Московський університет. Але щодо України її політика була особливо м’якою — не через сентименти, а через холодний розрахунок.
Під час подорожі Україною в 1744 році імператриця побачила гостинність, багату землю й відданих людей. За словами сучасників, вона вигукнула, що любить цей край так, як рідний. Таємний шлюб з Олексієм Розумовським лише посилив симпатію. Олексій, родом із села Лемеші на Чернігівщині, ніколи не забував коріння й активно лобіював інтереси земляків. Саме завдяки йому Єлизавета видала указ 1747 року, а в 1750-му затвердила вибір гетьмана.
Однак не варто ідеалізувати. Імператриця залишалася донькою імперії. У 1754 році вона скасувала митний кордон між Україною та Росією, забрала контроль над фінансами й підпорядкувала справи Сенату. Це були перші дзвіночки, які передвіщали кінець автономії. Але за її правління Гетьманщина все ж дихала вільніше, ніж за Анни чи пізніше за Катерини.
Глухівська рада 1750 року: день, коли гетьманство повернулося
22 лютого 1750 року Глухів перетворився на справжнє свято. На площі між Троїцьким собором і Миколаївською церквою зібрався весь цвіт козацтва — генеральна старшина, полковники, бунчукові товариші, духівництво. Від імені імператриці прибув граф Іван Гендриков із жалуваною грамотою. Гармати гримнули, полки пройшли строєм під барабани й музику.
Церемонія була пишною й символічною. На столі лежали грамота, булава, бунчук, прапор. Митрополит Київський подякував Єлизаветі, а потім присутні одностайно вигукнули ім’я Кирила Розумовського. Сам гетьман був у Петербурзі — заочно, але це не применшувало значення події. За кілька місяців він отримав клейноди й у травні 1751 року урочисто в’їхав до Глухова, а згодом переніс резиденцію до відновленого Батурина.
Ця рада стала не просто формальністю. Вона відновила традицію, яка нагадувала часи Хмельницького. Старшина відчула себе частиною великої історії, а народ побачив, що козацька воля ще жива.
Кирило Розумовський: останній гетьман з європейським баченням
Народжений 1728 року в простій козацькій родині, Кирило Розумовський пройшов шлях від пастуха до президента Петербурзької академії наук. Брат Олексій забрав його до столиці, дав освіту в Німеччині, Франції, Італії. Юнак вивчав філософію, математику, знав кілька мов. У 18 років став графом і академіком.
Як гетьман він поєднував українські традиції з європейськими ідеями. Повернув Батурин до життя, збудував палац, оточив себе освіченими людьми. Розумовський бачив Гетьманщину не як провінцію, а як державу з власними законами. Він роздавав землі старшині, призначав полковників без узгодження з Петербургом, забороняв «холопство» щодо українців.
Реформи, які змінили Гетьманщину: від судів до армії
За 14 років правління Розумовський провів низку перетворень, які зробили країну сучаснішою. Судова реформа 1760–1763 років запровадила земські, гродські й підкоморські суди за Литовським статутом. Старшина отримала права шляхти, а посполиті — певний захист від свавілля.
Військова реформа Івана Кулябки ввела єдину уніформу — сині мундири з червоними комірами, муштру за європейським зразком. Полки стали регулярнішими, артилерія — потужнішою. Освіта теж не стояла на місці: у кожному полку відкрили школи для козацьких дітей, а в планах був університет у Батурині.
Економічно гетьман домагався самостійності. Генеральна скарбниця збирала доходи без звіту в Петербург, торгівля розвивалася. Старшина формувалася в спадкову еліту, шлюби з’єднували роди Кочубеїв, Апостолів, Галаганів.
Ось ключові реформи в таблиці для наочності:
| Сфера | Реформа | Рік | Значення |
|---|---|---|---|
| Судова система | Земські, гродські, підкоморські суди за Литовським статутом | 1760–1763 | Захист прав старшини, наближення до європейських стандартів |
| Військова справа | Єдина уніформа, муштра, посилення артилерії | 1760-ті | Перетворення козацьких полків на регулярне військо |
| Освіта | Школи в полках, проект університету в Батурині | 1750–1760-ті | Підвищення грамотності, підготовка нової еліти |
| Адміністрація | Поділ на повіти, Генеральне зібрання старшини | 1750–1763 | Зміцнення самоврядування |
Джерело даних: Енциклопедія історії України. Ці зміни не були революційними, але вони повертали країні душу.
Культурне піднесення: бароко, наука й повсякденне життя
За Розумовського Гетьманщина засяяла. Батуринський палац став осередком європейської культури. Старшина читала Вольтера, слухала італійську музику, носила парчу й оксамит. У хатах з’явилися дзеркала, люстри, срібний посуд. Козаки й міщани відвідували інтермедії, грали в шахи, пили каву.
Києво-Могилянська академія продовжувала традиції, а школи в полках навчали тисяч дітей. Гетьман підтримував істориків, літераторів, митців. Це був час, коли українська еліта відчувала себе частиною великої європейської родини, а не просто провінційними підданими.
Тінь імперії: чому відродження було коротким
Уже за Єлизавети почалися обмеження — скасування мит у 1754 році, передача справ до Сенату. Катерина II, яка прийшла до влади в 1762-му, не терпіла автономії. У 1764 році вона змусила Розумовського зректися булави, запровадила Другу Малоросійську колегію й генерал-губернатора Рум’янцева. Гетьманство зникло назавжди.
Але ці 14 років залишилися в пам’яті як період, коли Україна могла дихати повними грудьми. Реформи Розумовського, його мрії про спадкове гетьманство в роді, Генеральне зібрання — все це показало, що українська державність могла еволюціонувати.
Сьогодні, дивлячись на ті події, ми бачимо не просто сторінку підручника, а живий урок: навіть у найтемніші часи особиста відданість і політична воля можуть подарувати мить свободи. Гетьманство за Єлизавети Петрівни — це не просто відновлення посади, а ціла епоха надій, реформ і боротьби за ідентичність, яка продовжує надихати.
About the Author
