Весна 1187-го. Переяславщина оплакує свого князя Володимира Глібовича — захисника порубіжних земель від половецьких набігів. І саме в цьому траурному рядку Київського літопису, дбайливо переписаному у XV столітті ченцями Іпатіївського монастиря, вперше у писемній історії з’являється слово, яке через століття стане назвою суверенної держави — «Оукраина».
Ця згадка — не випадковий збіг літер. Це момент, коли народ, що бився за свою землю проти степовиків, отримав ім’я, яке проросло крізь століття воєн, козацьких походів, етнографічних карт і національного відродження. Розберемо детально, як саме звучала перша фіксація назви, що вона означала тоді, як змінювалося її значення і чому суперечки про етимологію точаться досі.
Точна дата і контекст першої писемної згадки
Київський літопис під 1187 роком, збережений в Іпатіївському списку, оплакує смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Рукопис передає це так: «И плакашасѧ по немь вси Переѧславци… бѣ бо кнѧзь добръ и крѣпокъ на рати… ѡ нем же Оукраина много постона» — за ним же Україна много потужила.
Володимир Глібович загинув не у битві, а від хвороби, повертаючись із чергового походу проти половців. Йому було близько тридцяти — молодий, енергійний, князь, якого літописець не лестливо, а щиро називає міцним у бою і добрим до дружини. Його смерть стала важким ударом для Посульської оборонної лінії — ланцюга городищ, що прикривав Київщину від степу. І саме тут літописець вжив слово «Україна» — позначаючи прикордонні землі Переяславщини, ту смугу, де щодня могли з’явитися кочівники.
Іпатіївський список — це рукопис 1420-х років, який зберігає Київський літопис XII століття, а також Галицько-Волинський літопис XIII століття. Без цього кодексу багато сторінок руської історії були б назавжди втрачені, включно з першою згадкою назви «Україна».
Як виглядає літописна цитата в оригіналі
Старослов’янська графіка з юсами, єрами і твердими знаками створює відчуття справжньої машини часу. Літописець писав, що по князю Володимиру плакали всі переяславці, бо був він добрий, мужній і наповнений усілякими чеснотами. І завершує: «за ним же Україна много потужила». Слово «постона» — від «стогнати, тужити» — передає не сухий факт, а живий стогін цілої землі.
Цікаво, що Лаврентіївський список того ж літопису цього рядка не містить — там подається коротша редакція без емоційного фрагмента. Саме завдяки галицько-волинським і київським книжникам, чиї тексти потрапили до Іпатіївського зводу, ми маємо це безцінне свідчення.
Не одна згадка, а ціла серія
Слово «Україна» у літописах кінця XII — першої третини XIII століть з’являється не один раз, а щонайменше тричі — і щоразу в новому географічному контексті. Це принципово важливо: термін не був прив’язаний виключно до Переяславщини, він мандрував руськими землями, позначаючи різні порубіжні території.
| Рік | Літописне джерело | Контекст вживання | Територія |
|---|---|---|---|
| 1187 | Київський літопис (Іпатіївський список) | Смерть князя Володимира Глібовича | Переяславське порубіжжя |
| 1189 | Київський літопис | Прибуття князя Ростислава Берладника «до Оукраинѣ» | Галицька Україна (Пониззя) |
| 1213 | Галицько-Волинський літопис | Князь Данило «забрав… всю Україну» | Берестейщина, Холмщина, Західне Побужжя |
Дані наведено за Іпатіївським списком літопису та матеріалами Енциклопедії історії України. Видно, що термін позначав різні прикордоння в межах однієї держави — Русі. Кожне князівство мало свою «Україну»: для Переяслава це степовий рубіж, для Галицького князівства — землі понад Дністром, для Волині — порубіжжя з польськими і ятвязькими територіями.
Версії походження назви: два табори науковців
Чому слово звучить саме так і що воно насправді означало? Тут історіографія розкололася на два великі табори, і суперечка триває понад століття. Жоден з підходів не закритий остаточно, але обидва спираються на серйозний філологічний матеріал.
Перша версія — «пограничницька». Її обстоювали Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Дмитро Дорошенко, Олександр Потебня, а пізніше — Петро Толочко. За цією логікою «у-краина» означає «біля краю», тобто прикордонна, порубіжна територія. Така інтерпретація добре пояснює, чому слово вживалося до різних регіонів: усі вони були окраїнами щодо центру князівства.
Друга версія — «країнницька», або «внутрішньоземельна». Її розвивали Сергій Шелухін, пізніше Віталій Скляренко, Григорій Півторак, Віталій Русанівський. Вони доводять, що «україна» походить від праслов’янського кореня зі значенням «частина, виділений шматок землі», звідси — «країна, край, рідна земля». В академічних виданнях «Українська мова: енциклопедія» та «Мала енциклопедія етнодержавознавства» цей варіант подається як основний: «внутрішня країна», «земля, населена своїм народом».
Як назва жила після XIII століття
Після монгольської навали літописання поступово згасає, але слово «Україна» не зникає. У XV–XVI століттях воно з’являється в польських хроніках, документах канцелярії Великого князівства Литовського, у посольських грамотах. Термін уживають для позначення південно-східних земель Речі Посполитої — території, де формується нова потужна сила: козацтво.
Гетьман Сагайдачний, повстання Криштофа Косинського і Северина Наливайка, формування реєстрового козацтва — усе це відбувається на землях, які сучасники вже впевнено називають «Україною». А далі — Хмельниччина, і назва стрімко набуває політичного, а не лише географічного звучання.
Боплан, європейські карти і європейське визнання
1639 року французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який майже два десятиліття служив у польській коронній армії, склав рукописну карту «Tabula Geographica Ukrainska». 1648-го його ескізи перетворилися на знамениту «Загальну карту України», виготовлену гданським гравером Вільгельмом Гондіусом. А 1651 року у французькому Руані Боплан видав книгу з довгою бароковою назвою — «Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії».
Це принципово важливий момент. На той час «Україна» — вже не літописний термін про прикордоння Переяслава, а самостійна географічна одиниця, яку картографи Західної Європи позначають окремо від Польщі, Московії, Трансільванії та Криму. Карта Боплана охоплювала практично всю територію сучасної держави, окрім південно-західної смуги й більшої частини Криму. Європа знала: між Віслою і Доном лежить велика земля, яка має своє ім’я.
XIX століття: від географії до національної ідентичності
Російська імперія намагалася витіснити назву «Україна», нав’язуючи термін «Малоросія». Але вже у другій половині ХІХ століття українська інтелігенція — від Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша до Михайла Драгоманова — повертає слову повноцінне національне значення. «Україна» стає не просто землею, а назвою народу, культури, мови, історичної місії.
| Епоха | Значення слова | Ключові носії терміна |
|---|---|---|
| XII–XIII ст. | Порубіжна земля князівства | Літописці Київського і Галицько-Волинського зводу |
| XVI–XVII ст. | Козацька земля, окрема територія | Польські хроністи, козацька старшина, Боплан |
| XIX ст. | Національна територія українців | Шевченко, Драгоманов, громадівці |
| XX–XXI ст. | Назва суверенної держави | УНР, ЗУНР, сучасна Україна |
Узагальнено за матеріалами Енциклопедії історії України. Видно, як слово, що почалося з траурного рядка про переяславського князя, поступово прийняло на себе вагу цілої національної ідеї.
Чому 1187 рік — це не «винайдення» назви, а перша її фіксація
Тут варто бути точним: 1187-й — це рік першої письмової згадки, що дійшла до нас, а не рік народження слова. Літописець не вигадував термін на ходу — він використав його як уже знайому всім сучасникам назву. Отже, в усному мовленні слово функціонувало раніше — імовірно, ще у XI–XII століттях.
Деякі дослідники припускають фрагменти зі словами «вкраїна», «вкраїниця», «україняни» в ранніх списках «Повісті временних літ», складеної на межі XI–XII століть. Але ці згадки лишаються предметом наукової дискусії — Іпатіївський список залишається єдиним абсолютно безсумнівним і прямим свідченням.
Якщо рахувати від першої писемної фіксації, у 2026 році назві «Україна» виповнюється 839 років — і це лише задокументована частина її біографії. Реальний вік слова, найімовірніше, перевищує тисячу років.
Що зберігає сама Іпатіївська рукописна пам’ятка
Іпатіївський список — це понад 300 пергаментних і паперових аркушів, написаних півуставом у 1420-х роках. Кодекс містить три основні частини: «Повість временних літ», Київський літопис XII століття і Галицько-Волинський літопис XIII століття. Зберігається пам’ятка у Бібліотеці Російської академії наук у Санкт-Петербурзі — і це окрема болюча тема для української історичної науки, яка десятиліттями добивається повернення оригіналу або хоча б повноцінних цифрових копій.
Текстологічні дослідження довели: Київський літопис був складений у Видубицькому монастирі в Києві наприкінці XII століття, безпосередньо у часи описуваних подій. Тобто запис про «Україну» 1187 року зробила людина, яка могла особисто пам’ятати князя Володимира Глібовича і чути плач переяславців. Це не легенда, не переказ через століття — це майже репортаж епохи.
Слово, яке колись означало рубіж — землю, де закінчується спокій і починається небезпека, — стало назвою цілої держави. У цьому є щось символічне і дуже українське: те, що було краєм, стало серцем. Те, що позначало порубіжжя між Руссю і Степом, перетворилося на самостійний центр європейської історії. І рядок із 1187 року — про переяславців, які плакали по своєму князю — і досі звучить як перша нота гімну, який триватиме століттями.
About the Author
