Через яку причину Івана Мазепу піддали анафемі — питання, що понад три століття поспіль не відпускає українську історичну свідомість. Офіційний привід, оголошений Москвою 12 листопада 1708 року, був гучний і простий, наче удар церковного дзвону: «зрада» царя Петра І та перехід на бік шведського короля Карла ХІІ. Але за цим лаконічним формулюванням ховається ціла мережа політичних розрахунків, особистих образ і канонічних натяжок.
За справжніми мотивами стояв не церковний суд, а холодна імперська логіка: гетьман дозволив собі вибір на користь власної держави, а не московського престолу. Саме цей вибір — а не якась єресь, не блюзнірство, не злочин проти віри — поставили йому в провину. І хоч у тексті прокляття згадували ім’я Бога, рушієм був суто світський страх Петра І перед втратою України.
Нижче — детальний розбір: що відбулося в Глухові й Москві, які формальні підстави висунула Російська православна церква, чи мала ця анафема канонічну силу, і чому Вселенський патріархат її ніколи не визнавав.
Коротка хронологія: від Коломаку до Глухова
Шлях до анафеми тягнувся понад двадцять років. У липні 1687 року на річці Коломак новообраний гетьман Іван Мазепа підписав з московськими царями Іваном, Петром і царівною Софією договір із 22 статей. Коломацькі статті стали тим юридичним вузлом, навколо якого згодом московська сторона зав’язала всю риторику «зради» — адже саме там гетьман присягав на хресті й Євангелії на вірність царям.
Документ загалом повторював попередні Глухівські статті, але додав кілька пунктів, що посилювали царську владу й обмежували маневр гетьмана у зовнішній політиці. Це був типовий для епохи акт залежності — формально союзницький, фактично васальний. Мазепа підписав і двадцять років виконував свою частину сумлінно: ходив у походи проти Криму, постачав козацькі полки на північну війну зі шведами, особисто будував храми коштом гетьманської скарбниці.
Усе перевернулося восени 1708 року. Армія Карла ХІІ, замість іти прямо на Москву, повернула на південь — до України. Петро І раніше відмовив Мазепі у військовій допомозі для захисту Гетьманщини, посилаючись на нестачу сил. Для гетьмана це означало одне: цар порушує союзницькі зобов’язання першим. 28 жовтня (за старим стилем) 1708 року Мазепа з невеликим загоном близько трьох тисяч козаків приєднався до шведського війська. Це й стало формальним «спусковим гачком» подальших подій.
Реальний привід: політичний вибір, а не релігійне відступництво
31 жовтня 1708 року Петро І написав листа до місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Рязанського Стефана Яворського з прямим наказом: піддати гетьмана публічному прокляттю в соборній церкві. Лист царя був насичений нищівними епітетами, порівнянням Мазепи з Юдою — і не залишав митрополиту жодного вибору. За даними дослідника Андрія Бовгирі, саме ця кореспонденція доводить, що ініціатива виходила від світської влади, а не від церковної ієрархії.
У тексті анафеми, який зачитували в Глухові 12 листопада 1708 року, формальні обвинувачення були сформульовані так:
- порушення клятви, даної цареві на хресті й Євангелії під час Коломацької ради 1687 року;
- «зрада» — перехід на бік ворога православного монарха в час війни;
- намір нібито «передати церкви Божі та монастирі в унію» (звинувачення, яке не мало доказів і суперечило реальній меценатській біографії гетьмана);
- порівняння з Юдою Іскаріотським як архетипом зрадника.
Якщо уважно прочитати цей перелік, упадає в око очевидна річ: жодне з обвинувачень не стосується догматів віри. Тут немає ні єресі, ні блюзнірства, ні відмови від таїнств, ні викривлення вчення про Святу Трійцю. Усе це — пункти політичні, державно-правові, а почасти й вигадані. Саме тому церковні історики й богослови понад три століття повертаються до висновку: справжньою причиною анафеми був не релігійний злочин, а політичний вибір на користь українського державного інтересу.
Як саме відбулася церемонія в Глухові
Подія була розрахована на максимальний пропагандистський ефект. 5 листопада 1708 року в центрі Глухова на ешафоті провели обряд символічного позбавлення Мазепи гетьманства — оскільки сам гетьман був живий і вільний, церемонію провели заочно з опудалом. А вже 12 листопада в Троїцькому соборі Глухова, у присутності царя Петра та його свити, духовенство виголосило саму анафему. Паралельно акт прокляття пролунав і в Москві — у головному Успенському соборі Кремля.
Проповідь на прокляття Мазепи виголосив протопоп новгород-сіверський Афанасій Заруцький, який згодом за свою слухняність отримав маєтності близького до гетьмана Івана Бистрицького. Сценарій усього дійства, за версією низки істориків, розробляв префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович разом із самим Петром І. Микола Костомаров у своїй розвідці зазначав, що це був «обряд проклятия Мазепы, сочиненный, вероятно, самим Петром» — тобто фактично царська режисура, де церква виконувала роль декорації.
Що відбулося безпосередньо перед цим — годі забути. 2 листопада 1708 року війська під командуванням Олександра Меншикова взяли штурмом гетьманську столицю Батурин і вирізали її жителів — за різними оцінками, від кількох тисяч до понад десяти тисяч людей. Анафема прозвучала на тлі ще теплого попелу Батурина. Це робить її не просто церковним актом, а елементом цілеспрямованої кампанії залякування.
Канонічні підстави: яких насправді не було
Православна церква традиційно застосовує анафему до тих, хто впав у єресь, блюзнірство, відкрите богоборство або вчинив тяжкий гріх проти віри. Політична позиція, перехід під іншого монарха, участь у війні на тій чи іншій стороні — все це канонічно не є підставою для відлучення. Ця думка є практично консенсусною серед українських церковних істориків і богословів.
Колишній очільник УПЦ КП Філарет (Денисенко) вказував, що сам тон анафеми Мазепі різко контрастує з духом давніх соборних анафем: він пройнятий гнівом і ненавистю, а не скорботою про загублену душу. Київський патріархат у своїх дослідженнях наголошував: вина гетьмана за цим текстом полягає лише в тому, що він «відмовився від російського царя заради любові до свого народу», — а це поняття церковно-правовою категорією ніколи не було.
Окремо постає питання повноважень. Стефан Яворський був лише місцеблюстителем патріаршого престолу, а не патріархом. Український церковний діяч Олександр Лотоцький свого часу аргументовано доводив: одноосібно митрополит не мав права накласти анафему — таке рішення міг ухвалити лише Собор єпископів. До того ж, як підкреслює дослідник митрополит Димитрій (Рудюк), київський митрополит Йоасаф Кроковський відмовився очолити чин анафематствування — це коштувало йому згодом обвинувачень у причетності до антипетровської змови царевича Олексія 1718 року.
Позиція Вселенського патріархату
Ключовий канонічний аргумент полягає в тому, що Вселенські Царгородські патріархи, зокрема Кіпріан та Афанасій, цей акт не визнали. Це принципово, адже Київська митрополія до 1686 року перебувала саме в юрисдикції Константинополя, а саме перепідпорядкування Москві було згодом визнане незаконним.
У 2018 році цю позицію публічно повторив представник Вселенського патріархату архієпископ Тельміський Іов (Геча): анафему наклали з суто політичних мотивів, і Константинопольський патріархат її ніколи не визнавав. Більше того, коли наступного року, у вересні 1709-го, Мазепа помер у Бендерах, його ховали за повним православним чином — священник прочитав над тілом розрішальну молитву, яка канонічно зняла з нього будь-яке відлучення. Тобто з погляду світового православ’я гетьман помер вільним від анафеми.
Порівняльна таблиця: що говорили, і що було насправді
| Офіційне формулювання РПЦ 1708 року | Реальний зміст | Канонічна оцінка |
|---|---|---|
| Порушення клятви цареві | Розрив політичного союзу через невиконання Петром І зобов’язань захищати Гетьманщину | Не є підставою для відлучення; це питання державного, а не церковного права |
| «Зрада» православного монарха | Перехід під протекторат шведського короля задля збереження української автономії | Політичний вибір, не релігійний злочин |
| Намір передати церкви в унію | Звинувачення без доказів; Мазепа був найбільшим меценатом православних храмів свого часу | Бездоказове твердження, спростоване біографією гетьмана |
| Порівняння з Юдою | Риторичний прийом для емоційного впливу на пастви | Літературна метафора, не канонічна категорія |
Дані для порівняльного аналізу зведено за матеріалами Вікіпедії та видання Локальна історія. Як видно з таблиці, жоден із чотирьох пунктів обвинувачення не витримує перевірки на відповідність нормам канонічного права. Це й пояснює, чому в українському богослов’ї закріпився термін «неправда московських анафем».
Меценат, якого назвали ворогом церкви
Сам факт того, що Мазепу звинуватили в зазіханні на православ’я, виглядає особливо абсурдно на тлі його реальної церковної біографії. Гетьман побудував або відновив за власні кошти десятки храмів — серед них Богоявленський собор Києво-Братського монастиря, Військово-Микільський собор у Києві, перебудова Успенського собору Києво-Печерської лаври, церкви в Чернігові, Переяславі, Глухові, Лубнах. Коштовні дари він робив навіть єрусалимському Храму Гробу Господнього, і деякі з них зберігаються там донині.
Той самий Стефан Яворський, який зачитував анафему, ще за кілька років до цього прославляв Мазепу в проповідях як ктитора, «час якого книги вічності залишають». Це створює ефект моторошного історичного дисонансу: одна й та сама людина, керована не богослов’ям, а наказом царя, спершу хвалить гетьмана як стовп православ’я, а потім проклинає як юду. Сам Яворський, за свідченнями сучасників, після проголошення анафеми написав проповідь, у якій передрікав Божий гнів на Московію за гріхи її правителя — це теж промовисто характеризує внутрішню тяжкість акту.
Як анафема працювала далі як політичний інструмент
Прокляття Мазепи перестало бути одноразовим обрядом і перетворилося на щорічний ритуал. Аж до 1869 року в Неділю Торжества Православ’я в російських храмах щороку повторювали анафему гетьманові разом з іменами єретиків. Це сформувало в кількох поколіннях вірян стійкий рефлекс: «Мазепа = зрадник = відступник від віри». Слово «мазепинець» задовго до появи «петлюрівців» і «бандерівців» стало в імперській риториці тавром для українських патріотів.
Саме завдяки трьом сторіччям повторення цього міфу російська пропаганда й донині використовує образ «проклятого Мазепи», аби дискредитувати ідею української державності в очах віруючих. Це показує, що справжня функція анафеми 1708 року була не релігійною, а інформаційно-політичною — і Петро І це чудово розумів, коли особисто диктував її логіку.
Сучасна оцінка: рух до офіційного зняття
Питання канонічного зняття анафеми обговорюється в українському церковному середовищі ще з 1990-х років. У 2009-му, до 370-річчя від народження гетьмана, у його родовому селі Мазепинці на Київщині патріарх Філарет провів урочисте богослужіння за участю президента Віктора Ющенка — і це фактично було церковним актом реабілітації від УПЦ Київського патріархату. Після утворення Православної церкви України у 2018 році й отримання Томосу від Константинополя в 2019-му питання анафеми втратило практичний сенс — адже структура, що її накладала, для української помісної церкви не є канонічно зверхньою.
Станом на 2026 рік Російська православна церква офіційно анафему не знімала — але це вже мало кого цікавить у самій Україні. Історична наука, богослов’я і державна пам’ять рухаються в одному напрямку: акт 1708 року визнають імперським політичним інструментом, а не легітимним церковним рішенням. У численних містах України стоять пам’ятники Мазепі, його ім’ям названі вулиці, проспекти й вищі навчальні заклади, а портрет гетьмана прикрашає купюру в десять гривень.
Через яку причину Івана Мазепу піддали анафемі — питання, на яке історія дала вже доволі однозначну відповідь. Не за відступництво від віри. Не за богохульство. Не за єресь. А за те, що він обрав Україну, коли від нього вимагали обрати імперію. Прокляття, виголошене в Троїцькому соборі Глухова восени 1708 року, було вироком не гетьманові — а вільному політичному вибору цілого народу. І сьогодні, через триста вісімнадцять років, цей вибір повертає собі своє справжнє ім’я: не зрада, а вірність — своїй землі, своїй мові, своєму державному покликанню.
About the Author
